«ДОННА»

– Просто бісить.

Леся усміхнулася і погладила подругу по спині.

– Не всі чоловіки гівнюки, моя дорогенька. Зустрічаються і нормальні. От як мій Вадик, наприклад.

– І де мені знайти такого Вадика?

– О, ні-ні-ні! Це моє, руками не чіпати! – засміялася Леся і додала: – Мені треба бігти, бо від мами сиплються смски – мене загубили, – а ти не забудь: тобі завтра на співбесіду. Чекаю твого дзвінка, – і побігла до станції метро.

Кадр 3

Перед тим як йти на співбесіду, Поліна встигла заскочити до свого стиліста і зробити сучасну укладку, поновити манікюр – і ось вона перед скляними величезними дверима бізнес-центру, де на двадцять сьомому поверсі та сама фірма, у якій вона збирається працювати, але є ще одна умова – потрібно сподобатися на співбесіді керівникові цього офісу. Вона одяглася вкрай консервативно: темний брючний костюм, біла блуза під ним, а з аксесуарів сумка з ноутбуком.

Двері приймальні були відчинені. Але, крім великого стола із гаджетами та крісла, нікого. Кімната була порожня.

– Привіт!

Поліна почула за спиною голос Вадика.

– Привіт! – зраділа підтримці, яка прибула своєчасно.

– Леся наказала тебе зустріти і підтримати, – відрапортував чоловік подруги. – Пішли, не бійся, – Вадик відчинив двері в кабінет керівника і жестом голови запросив Поліну йти за ним.

Дівчина опинилася у світлому кабінеті з величезним столом і купою моніторів на ньому, впритул – довгий стіл з купою стільців біля нього. З-за екранів виглядала маківка з гарною стрижкою, у початковій стадії сивіння.

– Іване, привіт! – перший привітався Вадим. – Це той скарб, про який я тобі казав.

Чоловік підвівся з-за моніторів і вийшов назустріч…

– Ви? – зашарілася Поліна, від­разу впізнавши цей блакитноокий погляд і згадавши неприємну для неї сцену в галереї.

– Ви? – відповів Іван і теж засмутився, але якось інакше, ніж дівчина.

– То ви знайомі? – здивувався Вадим, побачивши реакцію Поліни, яка була схожа на їжачка із червоним обличчям.

– Я ні… мені не… як…– Поліна зробила крок назад, до дверей, і тут у кабінет вломилася купа хлопців та дівчат із гаджетами в руках, схожих за віком і бешкетністю на студентів, і ледве не вибили з її рук сумку з ноутбуком.

Вони зайняли місця за столом і відразу притихли.

– Вадиме, – звернувся Іван до колеги, – і ви, – він подивився на Поліну, – займайте вільні місця за столом.

– Ви ж хочете отримати роботу помічника керівника? – Іван уважно подивився на Поліну, – тож сьогодні для Вас буде випробувальний термін.

– А що мені робити? – спантеличено та схвильовано запитала Поліна, а в думках миттєво почали з’являтися ваги плюсів та мінусів: у неї буде робота, її керівник неприємна людина, зарплата буде, вона не зовсім розуміє свої обов’язки, багато молодих гарних дівчаток, то до неї, сорокарічної тітки, ніхто не чіплятиметься…

– Ось просто зараз вести протокол. За всіма правилами. Вмієте? – Іван припинив перезавантаження в її голові.

Поліна кивнула головою і присіла на стілець, поруч із Вадимом, і поставила на стіл свій ноутбук…

Робочий день, проведений у новому офісі, нічим не відрізнявся від її попередньої роботи, може, лише тим, що їй доручили сформувати електронну картотеку, як це роблять відділки кадрів, вона підписала документ про нерозголошення діяльності підприємства і їй не треба було носити каву керівникові в кабінет. Там стояла кавова машина, і за кількістю паперових стаканчиків у кошику на сміття Іван був кавовим наркоманом.

– Може, й запізно, але я все ж
таки хочу запропонувати вам каву і попросити вибачення за вчорашню свою поведінку і поведінку мого друга, – біля робочого стола стояв Іван з двома паперовими стаканчиками, з яких парував неймовірний гірко-ванільний аромат.

Поліна перевела погляд на керівника.

– Можливо, і запізно, але давайте, – і протягнула руку до стаканчика з кавою.

Іван усміхнувся, і весь той образ сталевого чоловіка, якого дотримувався впродовж усього робочого дня, відразу зник, а очі стали ще блакитнішими. Він присів на край стола і нахилився до помічниці.

– Від вас лине неймовірний аромат, Поліно, – просто, по-дитячому, вдихнув запах її волосся.

«О, ні! Знову одне й те саме! – подумала Поліна. – Шкода вдруге за місяць залишитися без роботи. Чи спробувати по-іншому реагувати на залицяння керівників? Як?»

– «Труссарді. Донна», – сказала вона назву своїх парфумів і підвелася з-за стола, – якщо сьогодні завдань більше не буде, я можу бути вільна?

– Так, чекаю вас завтра о дев’ятій. Вадим підготує для вашої роботи всі потрібні гаджети, свій ноут можете не тягати. До речі, професійне випробування ви сьогодні пройшли, – і усміхнувся, як весняний котяра.

– А ви, Іване, ні, – всміхнулася помічниця. – Тепер ваша черга пройти випробування професійної етики. Сподіваюся, вам два тижні вистачить, – Поліна миттю розвернулася до нього спиною і вибігла з приймальні, щоб не видати своєї зухвалої усмішки на обличчі.

Кадр 4

Поліна загорнулася в теплий плед і вмостилася у своєму кріслі на лоджії. За широким вікном горіли осінні клени – багряні, жовті, золоті, ніби ярмарок кольорів. У руках – розгорнута книжка Василя Симоненка.

«Ну скажи – хіба не фантастично,

Що у цьому хаосі доріг

Під суворим небом,

Небом вічним,

Я тебе зустрів і не зберіг!

…Ми не вічні,

Ми з тобою просто – ти і я…

І тому для мене так трагічно

Те, що ти чиясь, а не моя».

Поліна згорнула книгу, сльози застигли в очах, наче поет звертався до неї.

У цій тиші, серед золота й баг­рянцю за вікном, відчувала водночас і смуток, і тепло. Поезія ніби брала за руку й допомагала прожити осінь без самотності…

За своєю роботою Поліна не помітила, як почалася осінь. Коли зеленій колір міста перетворився на багряний? Коли?

Нова робота настільки затягнула Поліну, у гарному сенсі, що вона не просто їздила до офісу працювати, вона їздила, щоб там жити – молода команда однодумців, Лесин Вадим із постійною підтримкою, задоволення від виконання завдань і навіть начальник не дратував – дотримувався всіх корпоративних правил щодо своєї помічниці. Інколи Поліна на себе ображалася за ті умови, які виставили Іванові два тижні тому. Хіба ж знала, що він розлучений, а ще розумний, що він такий…

А він і сприймав її в офісі як стервонезалежну. Ну що ж, сама визначила ці правила, сама й живи з ними. І те, що зараз вона має, – квартиру-фортецю, читання на лоджії, капці на місці – це їй точно подобається, її незалежне життя. А чи залишиться її «я» в тому ймовірному «ми»? Невідомо. А чи готова вона чимось поступитися заради нових стосунків?

Чи можна втратити себе, якщо поділитися життям з іншим?

Чи, може, навпаки – знайти себе нову в новому «ми»?

Кадр 5

Леся давно попередила подругу, що сьогодні день народження Вадима, і свято – на їхній дачі, за тридцять кілометрів від міста.

«Будь готова о десятій ранку біля свого під’їзду, – написала вчора Леся смс, – по тебе заїдуть. Зустрінемося на дачі. Візьми теплий одяг. Адресу ти знаєш».

Заїдуть, так заїдуть, це краще, ніж електричкою трястися.

Поліна зібрала сумку, одягла свій блакитний теплий флісовий костюм із каптуром, кросівки, шовкове волосся заплела в довгу косу, наче школярка, і вийшла на вулицю чекати авто.

«Фа-фа» – почула вона звук клаксона і повернула голову ліворуч.

Із вікна чорної автівки виглядав її керівник – Іван.

– Сумка важка? – запитав він.

Поліна похитала головою.

– Тоді welcome, – запросив він свою помічницю в авто.

– Я вас не відразу впізнав. Стояв кілька хвилин, дивився і не міг розпізнати в цій дівчинці ту офісну Поліну.

– Чого це? – щиро здивувалася.

– Бо та Поліна, у сорочці, із застібнутими ґудзиками до шиї, і ця – молода, сучасна, – він подивися на помічницю, – дві різні людини.

– М-м-м, – тільки і промовила Поліна.

На панелі керування автівки вже була внесена адреса дачі, і жінка розслабилася. Вона вдавала, наче розглядає різнокольорові посадки та жовті поля, а сама вибирала секунди, щоб полюбуватися своїм начальником – вольовий профіль, темне волосся, яке тільки починає сивіти, робило його неймовірно сексуальним, вуса з бородою надавали шарму, сучасності і статусності. Ніякої метушні. Ніяких зайвих рухів – чоловік упевнений у собі на всі сто.

– Після того як ви мене, Поліно, розгледіли та вивчили, пропоную перейти на «ти», – усміхнувся Іван, – ми однаково зробимо це на пікніку. Хіба не так? – і подивився своїми проник­ливими очима. – Ніколи не був на пікніках, коли хтось когось називав на ім’я та по батькові чи на «ви». А ти?

– Погоджуюся, – Поліна трішки ніяковіла, бо Іван помітив її безсоромне розглядання, а можливо, і любування, й виправилася, – погоджуюся з тобою.

Залишок дороги вони їхали мовчки й слухали музику на авторадіо.

– Ну нарешті, – Вадим широко розпростав руки біля воріт гарненького двоповерхового будинку, – я думав, що ви десь не туди повернули.

– Все під контролем, бро, – Іван вийшов з авто, відчинив двері Поліні, забрав її сумку і тільки після цього почав обійматися з господарями.

Поліна теж по черзі обійняла друзів і запитала:

– Я відчуваю неймовірний запах смаженого м’яса! Ви що, почали без нас?

– Ще б трохи і почали, – засміялася Леся, – та я б була рада, якби ви десь заблукали удвох і довго шукали вихід.

– Лесю, – Вадим смикнув дружину за рукав худі, – ну…

– Лесю! – Поліна зашарілася і подивилася на Івана. Чи то він не почув реплік щодо них, чи вдав, і заспокоїлася.

За домом, під деревами Вадим і Леся просто в саду розклали картаті пледи, поставили термоси з гарячим чаєм, кошики з яблуками, домашнім пирогом і виноградом. Усіх присутніх, друзів Лесі та Вадима, Поліна знала. Єдиний, хто був у цій компанії новачок, – Іван. А його вона вже знала краще за інших. Тому відчувала себе тут як удома.

Хтось жартував, хтось намагався розпалити вогнище й розвішував каштани над жаром, щоб «зробити по-італійськи».

Поліна сиділа трохи осторонь, загорнувшись у великий теплий плед. Вона із задоволенням спостерігала, як інші сміються, сперечаються, щось вигадують. Осінь для Поліни завжди була тишею і сезоном роздумів, але цього разу вона відчувала, що їй добре саме тут, у цьому невимушеному гурті.

Іван підсів поруч. Він не намагався одразу зав’язати розмову – просто простягнув Поліні склянку з глінтвейном.

– А де ти взяв це?

– Треба знати місця, – чоловік віддав напій і усміхнувся.

– Дякую, – відповіла Поліна.

– Це не я, це глінтвейн, – сказав Іван жартома. – Він дуже просив, щоб ти його скуштувала, а пізніше вже й мене.

Поліна засміялася, і сміх ви­йшов неочікувано гучним, дзвінким, навіть для неї самої. Іван подивився так, ніби вперше справді побачив її серед інших. У його погляді було щось тепле, уважне, глибоке, що виводило з рівноваги.

Вечір потроху згущувався. Хтось заграв на гітарі знайому мелодію, друзі підхопили пісню. Поліна дивилася на язики полум’я і відчувала на собі його погляд. Її охопило таке хвилювання, яке, здавалося, після невдалих спроб кохати забула назавжди. Іван нахилився ближче, щоб щось сказати, але зупинився. Він просто потерся носом об її волосся.

– «Донна», я пам’ятаю, – це найкращий аромат у моєму житті…