ДОЛЯ

– Ця робота поверне тебе до життя, таточку. Коли робитимеш те, що завжди давало тобі задоволення й надихало, будило творчий початок, саме це й зцілить тебе!

– Оленко, донечко моя рідненька. Душу важче зцілити, ніж тіло. Душа може вже померти, а тіло ще змушене вдавати себе живим…

– Таточку, дорогенький мій! Я тебе дуже люблю. Ви з мамою дуже важливі для мене. Я розумію, що ти страждаєш. Я теж сумую за нею. Але в тебе є ми – я, Марійка і Сашко. Я молюся за всіх нас! І за інших людей, які потребують молитви.

Євген обійняв доньку, розуміючи й поділяючи її тривогу за свого чоловіка, який був у війську.

І ось він у Римі. Поринув у роботу не лише з головою, а й усім своїм єством. Так біль став меншим, умістився в його тіло, а не проковтнув цілим. Євген серед роботи і клопотів із несподіваним для нього теплом згадував красуню дівчину, з якою звела його доля.

Те, що він відчував біля неї, було схоже на ковток цілющої води, яка живила його душу, як джерело невичерпної сили, що дозволило зіп'ястися на ноги й спонукало вибиратися з темної ями.

Євген відчував потребу піклуватися й оберігати Камелію, таку тендітну та вразливу. Але водночас відчував її внутрішню силу і вміння постояти за себе.

Він якимось незрозумілим для себе чином відчував, що вона страждає і потребує дружньої підтримки – більше присутності, ніж поради. Тому й надавав їй цю під­тримку.

Вони сиділи в затишному невеликому ресторані, з чудовим, майже домашнім дизайном і величезним каміном, оздобленим святковими прикрасами та чудернацькими фігурками тварин і казкових персонажів.

Камелія потонула в м'якому кріслі, розслаблена та щаслива. Вони неспішно вечеряли, розмовляли про цікаві обом речі й теми, сміялися, сипали жартами. Були схожі на давніх-прадавніх друзів, які давно не бачились, але ще не встигли втратити зв'язок одне з одним.

Камелія мимоволі порівняла свій стан і відчуття, коли вона була з Володимиром. Останнім часом, окрім глибокого невдоволення і бажання втекти від нього, нічого не змогла згадати.

– Щось засмутило вас?

– Та так, спогади… У кожного зараз можуть бути спогади, які не тішать.

– Так. Але такі спогади є і були, завжди. Ми не існуємо без минулого. Минуле, як коріння в дерева, має допомагати бути міцним і здоровим стовбуру, плодам. Коріння живить, дає сили. Але минуле служить нам лише тоді, коли ми беремо звідти свою силу. А не страждання. Ось і я зараз – вчуся брати силу.

І Євген незчувся, як розповів Камелії про свій біль, яким він жив майже два роки.

Дівчина слухала дуже уважно, співчутливо дивилася на Євгена, давала йому виговоритися. Серцем відчула, що він потребує саме цієї сповіді, саме такої мовчазної її присутності, де існує той простір між двома людьми, який одному з них допомагає зцілити зранену душу.

– А як у вас склалося життя після 22 лютого?

– Я працюю в консерваторії викладачем. А ще даю приватні уроки, навчаю гри на скрипці. Прокинулась від вибухів, одразу подумала про маму, вона в Чернігові живе, сама, батько вже вісім років, як покинув цей світ. Тому особ­ливо їхати не було змоги куди, вирішила в Києві й залишитися. Важко було. Страшно. А потім, як не стало світла й опалення, захворіла на депресію. Поки відновилася і повернулася до життя, минуло майже пів року. Допомагали друзі, сусіди. Матуся підтримувала чим могла. Безмежно вдячна їм усім.

Він допитливо подивився їй у вічі, але запитання так і зачепилося за тишу, яка виникла між ними.

Камелія більше нічого не захотіла розповідати про себе. Вона все зрозуміла, але вирішила, що не на часі, й не відчула потреби в цьому. Захотілося самій у всьому розібратися, прожити все, що накопичилося всередині, що ще не відболіло. Тому перевела розмову на Марійку, гарненьку веселунку, онучку Євгена.

– А ви надовго в Римі?

– Контракт підписано на вісім місяців. Виходить, що надовго! А ви?

Він поглянув у фіалкові очі своєї чарівної супутниці.

– А я за день уже виїжджаю. Завтра ще походжу містом, прогуляюся і вранці на поїзд, додому. Дуже щаслива, що змогла відвідати це місто, давнє і сучасне водночас. Але от подумала: чи змогла б я тут жити завжди? Радше ні, ніж так!

– Розумію вас, я теж не зміг би тут жити завжди. Маю завтра вихідний, тож прогуляймося разом! Магазини не працюють, але є місця цікавіші – ярмарки, катки, собори. Як вам така святкова програма?

– Чудово! На ковзанах не каталася від початку війни. А ярмарок у Римі – то насолода для гурманів! Можна потім місяць нічого не їсти!

Наступний день друзі провели радісно й захопливо. Різдвяний Рим був схожий на яскраву ялинкову іграшку в колі безтурботних веселих мешканців. Бій соборних дзвонів, відлуння коляди, святкові вертепи, вогні й різноманітна їжа, яку продавали у святково прикрашених дерев'яних будиночках, перенесла Камелію та Євгена в зовсім інший світ. Світ безпечний, світ без печалі і тривоги.

Євген раптом помітив, що може відійти від сумних думок, від смутку, який довгий час носив у собі. Він бачив світ очима Камелії, через призму молодості та прагнення до життя. Так Євген цього різдвяного дня обрав ЖИТТЯ.

Частина шоста

Камелія і Володимир

Шоста ранку. На вокзалі небагато охочих вирушати в подорож наступного після Різдва дня.

Камелія прощалася з Євгеном. Усе відбулося природно і без смутку. Так, як прощаються добрі друзі, маючи намір і впевненість у тому, що наступна зустріч обов'язково відбудеться.

– Я вдячний долі, що ми познайомилися з вами, Камеліє. Ця зустріч дала мені змогу ухвалити важливе рішення. І ви якимось чином причетні до цього!

– О, ні! Як я могла на щось вплинути? Знаєте, це якесь чудернацьке сплетіння реальностей. У мене таке відчуття, ніби ми з вами були давно знайомі. Так, ніби довго разом. І я навіть пам'ятаю цей ваш рух, коли ви поправляєте своє волосся, голос такий знайомий. А ще відчуття безпеки і тепла. Біля вас дуже надійно…

Євген пильно подивився на дівчину, і вони розсміялися голосно й безтурботно. Відчуття в обох дійсно дивні, навіяні Різдвом. Тому що в таке свято стається чимало див і різних красивих несподіванок.

– Така чудова моя подорож! Як добре, що я зважилась і поїхала на фестиваль!

– Світ дізнався, що є така неперевершена скрипалька! Бережіть себе, ви – перлина рідкісної краси і таланту!

На цих словах Камелія згадала, що зовсім забула про своє бажання зробити собі подарунок – купити ланцюжок з перлинкою! Довелося прийняти все, як є.

За декілька хвилин потяг мчав у напрямку домівки.

Камелія відчула, що її світ, світ її душі, кардинально змінився за ці вісім днів подорожі.

– Я відчуваю себе. Я чітко розумію, що не так у мене, і знаю, що потрібно зробити, щоб стало так!

Думки вже не змагалися в голові одна з одною, а мирно очікували своєї черги…

Те, що з нею сталося, коли вона лише їхала до Рима: прожиті відчуття, чесність перед собою, зустріч з Євгеном, крутий виступ на фестивалі, прогулянки стародавнім містом – були, як пазли, які склалися в нову, незвичну дівчині картину її особистого світу. І вона стала іншою – дорослою, відповідальною за саму себе й за те, що з нею відбувається. Тому вирішила, що її 30 років – саме час, щоб ступити на нову сходинку.

Вайбер просто розривало від неприйнятих повідомлень і дзвінків від Володимира.

Усе, як було завжди. Але тепер ходіння колом уже не буде!

Коли вони познайомилися на перехресті доріг і він прийшов їй на допомогу, єдиним правильним рішенням мала стати щира вдячність цій людині за добре серце і готовність допомогти! Він старший від неї на 15 років, одружений чоловік, у якого є донька. Нещасливий у сімейному житті, весь час уникає якихось вирішальних рішень. Він усі ці роки жив на два будинки. Не на дві сім'ї, а саме на два будинки, і всюди почувався тимчасовим мешканцем. То там, удома зі своєю сім'єю, то в неї. Він грав у свою гру, за своїми правилами. А вона повелася на цю нечесну в усіх аспектах гру і обрала роль очікувача. Це така собі роль, у якій ти забуваєш про себе і свої потреби, про свої інте­реси і бажання, й очікуєш, коли про тебе згадають і покличуть. У театр, на море, в кіно, на виставку квітів чи картин, у спортзал. А за те, що ти так вірно очікуєш, тобі піклування, ремонт твого автомобіля, квіти чи якійсь продукти. Згодом це все стало нестерпним, і Камелія помітила, як із веселої, закоханої в життя дівчини перетворюється на залежну від чужого бажання, на вічно невдоволену істоту. Він зовсім не переймався її любов'ю до музики, її віршами. Міг почитати й одним словом знецінити те, що написано серцем.

– Хто я для тебе? Чого ти хочеш від мене? – Усе частіше вона запитувала в нього. У відповідь – мовчання. Він не знав! Чи не хотів знати.

Так народилися між ними образи та злість. І непереборне бажання в неї – втекти від нього, назавжди, ніколи більше не бачити й не чути про цю людину!

Саме тому вона поїхала до Рима, ніби втікала від себе.

– Як же нам розлучитися назавжди? Адже вже чимало разів я намагалася відсторонитись від цих взаємин і забути про цього чоловіка.

Вона почала шукати причину.

– Що нас тримає, який місток? Це дуже схоже на якісь кармічні зв'язки, де є певний урок, який не пройшла душа. І людина повертається до цих стосунків, які втратили сенс, поки не пройде свій урок! Який мій урок тут?

Вона згадала яскраве видіння, яке прожила ніби наяву, коли їхала до Рима.

– О, боже! Ненависть тримає нас! Ненависть, яка народилася в якомусь поперед­ньому житті і яку я ношу у своєму серці, ніяк не можу звільнитися від неї. А він? Він зневажає мене, мої потреби створити сім'ю, бути щасливою, проявлятися, цінувати себе і те, що я створюю!

Камелії перехопило дух від цих усвідомлень і вона нарешті побачила вихід із цієї ситуації. Найкращий вихід для них обох!!!

– Я вже повернула собі себе! Я відчула свою цінність, коли стояла на сцені й мені аплодували поціновувачі та найкращі музиканти світу. Я йду своєю дорогою, і це правильно! Але як позбутися ненависті й почуття сорому за себе, за свій втрачений час, за того очікувача, якого я зростила в собі?

Відповідь прийшла через допомогу Всесвіту. В купе разом із нею їхала мама з хлопчиком рочків трьох. Вони розглядали красиву, з яскравими картинками книжку.

– Що крокодил зробив неправильно? Чому зайчик не хоче товаришувати з ним? – Мама допитувалась у малюка.

– Так, він нечемний! Зайчик почастував його святковим пирогом, а крокодил з'їв і не подякував!

Хлопчик задоволено засміявся, а мама пригорнула його до себе.

– Який ти розумничок у мене! За все потрібно дякувати, що б ти не отримав від іншої людини чи навіть тваринки. Ось наш котик Сірко: дарує нам гарний настрій, сам м'якенький, красивенький. Навіть йому можна подякувати!

Камелія зрозуміла, що розгадала свій нелегкий квест.

Вона дістала телефон і почала в нотатках виписувати все, за що могла подякувати Володимирові. Список вразив!

– Не так уже й мало! Коли вчепився на гачок образи, нічого більше не помічаєш.

Вона відкрила вайбер і написала Володимирові: «Їду з Рима. Буду о 18.48 на залізничному вокзалі 30 грудня».

Частина сьома

Камелія

Вона побачила його на пероні ще з вікна купе. Він стояв з букетом білих хризантем, усміхнений, задоволений і такий чужий.

Підхопив її валізу, вручив квіти і поцілував у щоку.

Усе, як завжди, після образи й перерви у стосунках – без пояснень, вибачень, відсторонено і з очікуванням дорікань з її боку.

Камелія зробила зусилля над собою, згадала свій список подяки й усміхнулася, сміливо дивлячись в очі.

– Зайдімо в кафе, посидимо, а потім я відвезу тебе додому. Скучив за тобою, давно не бачились.

– Гаразд.

Вони замовили каву зі смаколиками. Володимир увесь час щось розповідав, вона не слухала. Викликала таксі. Допила каву. Пильно подивилась йому в очі. Вона знала, що він не любить цього її прямого погляду, губиться і не знає, як реагувати.

– Володимире, я хочу тобі щось важливе сказати. Я закінчую ці наші незрозумілі для мене стосунки і виходжу з них назавжди. Я дякую тобі за все, що отримала від тебе: за твою турботу і піклування, за твою підтримку під час війни, за той шлях, який ми разом долали. Я завжди буду вдячна твоїй присутності в моєму житті. Але далі я йду без тебе. Так буде краще для нас обох.

Він мовчав. Як завжди. Вона дивилася впевнено і чесно. Володимир зрозумів, що це назавжди і вже ніщо не змінить її рішення. Перед ним сиділа інша Камелія, якої він не очікував і не знав.

– Не проводжай мене. Я викликала таксі.

Вона потисла його руку – широку міцну долоню з короткими товстими пальцями, і пішла до виходу, притискаючи футляр зі скрипкою, до грудей.

Війна внесла свої корективи, неочікувано і жорстко, в усе, що оточувало і було звичним, здавалося сталим, непорушним. Та все виявилося надто крихким. Навіть свята, які відзначали десятиліттями, отримали свою частку трансформацій.

Камелія святкувала Різдво «по-новому». Тому шосте січня було звичайним січневим днем, наповненим буденними турботами. У двері подзвонили.

– Антон!?! Як неочікувано!

Щиро зраділа новому другові, з яким познайомилася в потязі під час подорожі до Рима.

– Я на хвилинку, хочу передати вам різдвяний подарунок!

– Який такий подарунок?

Камелія дивувалась, як він її знайшов.

Антон дістав із рюкзака невеличку коробочку і справжній паперовий лист, заклеєний у конверт із красивою маркою.

– Який сюрприз! Проходь на чай, є торт, «Київський»!

– Зайду обов'язково, іншого разу, на мене чекають унизу. Це від нашого чудового спільного друга вам подарунок!

І Антон побіг, залишаючи Камелію зі своїми думками й почуттями наодинці.

Вона обережно відкрила оксамитову червону коробочку з маленьким золотистим бантиком.

– А-а-ах!

Там на атласній білосніжній підкладці лежала перлина на тонесенькому золотому ланцюжку, виблискуючи ніжними відтінками перламутрів різних кольорів.

Камелія не тямила себе від радості! Милувалася таким жаданим подарунком!

Потім згадала про лист. Розкрила конверт – такий собі звичайний у своїй незвичайності, бо хто зараз пише листи від руки?

«Дорога Камеліє!

Прошу прийняти цей невеликий подарунок від мене, вашого друга, в якого ви вдихнули життя!

Сподіваюся, що ця перлинка завжди нагадуватиме вам, хто ви і заради чого є тут і зараз! Усе, що з нами відбувається, має своє пояснення. Та людської пам'яті замало, щоб побачити причину і наслідки одночасно. Ми часто бачимо наслідки. Причина – за межами людського життя. Люди, яких ми зустрічаємо, допомагають проявити причини і зцілитись від минулого. Вдячність – найкраще, що винайшла людина, коли вирішила відкрити серце для інших.

Євген».