ДОЛЕНОСНЕ РІШЕННЯ

Із Сергієм останніми місяцями в жінки були украй напружені стосунки. Чоловік був роздратований, апатичний, черствий до неї. «І чому в моєму житті повсякчас повторюється одна й та ж історія – історія байдужості та мовчання?» – не розуміла Ліля, ображаючись на свого благовірного. Зате Орест не скупився на компліменти: розшукавши Лілин номер телефону, повсякчас нагадував їй про свою присутність повідомленнями та дзвінками. Орест був удівець, діти жили далеко від нього, тож чоловік плекав примарну надію відродити стосунки з Лілею через багато років після розлучення. «Я ні з ким не був таким щасливим, як із тобою. У юності через сумніви проґавив тебе, відтак усе життя про це жалкував…» – сказав якось своїй колишній коханій. Хоча жінка говорила, що заміжня, багато років перебуває у шлюбі й не бачить перспектив з Орестом, він ігнорував її слова, намагаючись знову завоювати Лілю. Врешті-решт жінка почала вагатися, міркуючи про те, що благовірний її ігнорує, а Орест, навпаки, бореться за неї, долаючи будь-які перепони. Сергій, наче відчувши її вагання, ще більше відсторонився від дружини, у вільний від роботи час дивився телевізор або ж читав газети, поринувши у тривале мовчання.

– Я більше так не можу. Під час відпустки поїду погостювати до доньки, бо треба багато що обміркувати… – промовила до чоловіка, на що той сказав:

– Чини, як знаєш. Я не заперечую…

Образа та гнів опанували Лілю. Незважаючи на те, що декілька десятків років прожила в щасливому шлюбі із Сергієм, вона почала думати про розлучення: «Мабуть, у Сергія більше немає почуттів до мене. Або ж він зустрів іншу жінку… Недарма кажуть: “Сивина в бороду – біс у ребро”!». Втім, приїхавши до доньки, Ліля на якийсь час забула про свої вагання. Бавила онуків, ходила з донькою в театр, на виставки, їздила на доньчину дачу, де допомагала поратися на городі. Повсякденні справи на якийсь час відволікли жінку від похмурих думок, вона казала собі, що ухвалення важливого рішення відкладе на пізніше. Упродовж усього періоду відпустки Лілі мало не щодня телефонував Орест. І Сергій – раз чи двічі за весь час, зазвичай благовірний спілкувався з донькою. І вже за декілька днів до свого повернення додому жінка була переконана, що знає, як їй бути далі. Втім, у ніч перед від’їздом Ліля не могла заснути. Вже на світанку задрімала ненадовго, а згодом прокинулася в холодному поту. Їй наснився Сергій – молодий, гарний, яким зустріла його в роки юності. І раптом звідкілясь здійнявся темний вихор, що закрутив їх у своїй круговерті. Ліля міцно тримала Сергієву руку, але вихор, який здій­мався дедалі більше, сховав від жінки його обличчя. У потязі, повертаючись додому, Ліля довго обмірковувала свій сон. Вона розуміла, що досі кохає Сергія, адже разом вони пройшли через багато випробувань та змогли їх подолати, але байдужість і апатія її чоловіка, які вона відчувала в останні декілька місяців, ображали жінку. «Я мушу з ним поговорити, мушу з’ясувати, що відбувається…» – вирішила Ліля.

Втім, коли вона повернулася додому, її чекала тиша. І… записка від Сергія на кухонному столі, в якій було написано: «Бажаю щастя. Не тримай на мене зла…». Жінка зовсім нічого не розуміла. Вона не потрібна Сергієві? Він ревнує її до наполегливого Ореста? Чи щось інше?.. Однак Ліля вирішила все з’ясувати, бо правда – це краще, ніж здогадки та ілюзії, вона більше не бавитиметься в мовчання. Жінка приїхала на роботу до свого благовірного, однак виявилося, що він уже декілька місяців там не працює. Але ж періодично Сергій зранку кудись їхав, кажучи, що прямує на роботу. Де він перебував увесь цей час?

Отже, Сергій обманював Лілю. Навіщо? Якщо зустрів іншу жінку, міг би відразу їй про це сказати… Вирішила з’ясувати правду в Орестового найкращого друга, з яким благовірний товаришував іще зі шкільної парти. Той довго вагався, перш ніж розповісти правду.

– У Сергія виявили онкологію. Він не хотів нікого засмучувати, бореться із цією хворобою самотужки. Завтра в нього – складна операція, тож сама вирішуй, як бути далі…

І лише тепер Ліля зрозуміла, що Сергій насправді дуже любить її та їхніх дітей, адже нікому не хотів завдавати болю. Одвічний веселун та сильний духом чоловік, він залишився наодинці зі своєю бідою, а Ліля в той час, як благовірний боровся за своє життя, думала лише про себе…

…Вона тримала Сергієву руку, боячись хоча б на мить її відпустити. Жінка вирве його у смерті, боротиметься до останку і таки переможе – була в цьому певна.

Згодом приїхали їхні із Сергієм діти, увійшли в палату. Невдовзі чоловік розплющив очі, окинув утомленим поглядом присутніх, звернувся до Лілі:

– Ти про все дізналася. Пробач, що не розповів тобі правди…

– І ти мені пробач – за те, що не відчула, як тобі важко… Але… більше ніколи не замовчуй правди – ми все здолаємо разом. Ти мусиш – заради мене, заради наших дітей та онуків…

День добігав кінця, сонце торкалося виднокола, розливаючи навкруги пурпурові барви. Ліля сиділа біля недужого чоловіка, не відпускаючи його руки. Жінка почувалася щасливою, що таки з’ясувала правду й була поруч із Сергієм у вкрай складний, доленосний момент його життя. Операція минула успішно, тож медики давали позитивні прогнози. І Ліля відчувала, знала: все буде гаразд. Їхнє кохання здолає будь-які труднощі та перепони, разом – назавжди: і в горі, і в радості – так, як обіцяли колись перед вівтарем…