ДОЧЕКАЙСЯ НАС

– То стара босорканя заховала колись від мене! Вважала свого сина найкращим легінем на все Мукачево, а мене люто ненавиділа лиш за те, що невісткою увійшла в її дім. Мені Йонка привозив з-за кордону контрабандою всякі прикраси, я їх тримала в цій скриньці, яка несподівано пропала. Ади, знайшлася! Дякую вам, дітоньки. Ви чесні, нехай за це буде вам добра доля! – пішла щаслива до свого дому, що його збудували чоловік і сини.

Наша спальня пахла медом. Тобто медами, які текли у вікно, в рот і в душу. Ми з чоловіком спивали меди вустами, тілом і думками. Кімнату вважали священною, мріяли на все життя залишитися в цих стінах. Червень приніс нам червоні ягоди кохання і золотий мед спільного життя. Нехай далеко від рідних і дому, зате мирно й солодко.

У липні ми влаштувались на роботу. Завдяки освіті айтішників працювали віддалено і в «різні зміни». Я – сова, чоловік – жайворонок, тож ми ніколи не заважали одне одному в роботі, не ділили простору у своїй другій кімнаті, яку облаштували як робочий кабінет. Це східна сторона, тому для чоловіка саме те – він прокидався з першими променями сонця, які тут стукали у вікно надто пізно, порівнюючи з рідним Запоріжжям. Аякже, година та сама, але часові пояси трохи різняться. Поки чоловік працював, я мирно сопіла на нашому широкому ліжку з модрини. Перед обідом тихцем виходила на подвір’я, бігла в літній душ, опісля в крамничку через дорогу й за пів години готувала сніданок – свіжа картоп­ля (крумплі по-закарпатськи), помідори (парадички), зелена цибулька і сметана від сусідської корови. Викладала все на великий дерев’яний таріль і несла чоловікові в кабінет. Може, вам видаватиметься, що негарно їсти за робочим столом, але з цього вік­на найкращий краєвид на змійку Латориці й могутній пагорб з таємничим Паланком. Здається, до нас на обід приходив сам дух Ілони Зріні, який, кажуть, з’являвся в замку, бо ми тут їжу змітали за хвилину, ніби нас їло не двоє, а четверо. Цікаво, духи теж їдять огірки з помідорами? А цибулею від них не тхне?

Після обіду працювала я, а чоловік ходив знайомитись з місцевим населенням і довколишньою природою. Не було такого дня, щоб Ростик не повертався додому з букетом польових квітів.

Горді ромашки і трепетно-ніжні волошки перепліталися у фіолетових м’ячиках конюшини, вусатий ячмінь воскової стиглості кивав колоском за найменшого вітерцю, який ніс від річки запах риби. Звіробій з материнкою горнулись одне до одного, як ото ми з Ростиком. Якогось дня ми погиркались за дрібницю, й чоловік приніс мені букет жаливи, загорнутої в лопух.

– Теж лікарська рослина, – простягнув розкішний оберемок, усміхаючись самими очима. Ото вже нареготались обоє з такої ікебани.

Над вікном ластівчине гніздо тішило писком маленьких пташенят, а ввечері соловейко не давав мені працювати, співаючи на розлогій липі свою вічну пісню янголів. Кімната-кабінет за липень стала схожою на притулок відьми-босоркані – тут сушилися ті лікарські рослини, які щодня приносив чоловік. Іноді мені здавалось, що наші ноутбуки в цій кімнатці явно недоречні, ніби зненацька вигульк­нули з якось далекого майбуття, бо тільки вони нагадували цивілізацію поміж цих віхтиків трав, дубового стола й ліжників на лавках. Своїх меблів ми ще не мали.

Першого серпня мені стало дуже погано, я пролежала весь день у ліжку, дядько Йон покликав свою невістку.

– Вуна дохтурка в військовім шпиталю, знає все! – резюмував.

Жінка уважно вислухала мої скарги й порадила насамперед придбати в аптеці тест на вагітність. Ростислав підстрибнув немов на пружинах, поцілував мене в щоку, лікарку в руку й побіг до найближчої аптеки. Наступного дня ми знали, що станемо батьками. Тому планували весь серпень готувати третю кімнату малюкові. Ні, там не треба зовсім нічого фарбувати, білити чи міняти вік­на, хата в дуже доброму стані, але обжити її треба. І перше, що ми зробили – позаносили три ящики яблук, персиків, дві дині й кавуни. А ще кріп, петрушку, огірки, часник і чорнобривці. Знаєте навіщо? Не повірите! Так порадив дядько Йон і його дружина Марічка.

– Айно, се багатство природи живе й дихає. Воно втягне в себе можливі недобрі запахи й думки, що жили в цій хижі, а натомість віддадуть свою поживу навіть стінам. Чічки – для запаху, овоч – на здоров’я. Вашому дітвакові тут буде добре: південна сторона, взимку найбільше сонця, якого треба дитині, влітку великий горіх буде робити затінок, відганятиме комарів і всяку машкару, очищуватиме повітря. Ше би вам принесла мацура, та внучка забрала до міста, нічо, на друге літо мачка приведе знову, – літнє подружжя дивилося на нас очима наших батьків – лагідно та з любов’ю.

Ми ходили кімнатою, немов нашим ринком у далекому Запоріжжі: червоний солодкий перець аж лоснів на сонці, пекуча паприка гострими кінчиками, наче антенами, виловлювала мікроскопічні залишки якихось сімейних негараздів, які, ймовірно, точились у цій хаті. Огірки під кропом чекали своєї бочки, помідори з петрушкою скляних банок, яблука з персиками просились до рук. Кавун з динею гріли боки, вінки часнику й цибулі, перекинуті через спинку бамбетля, ліниво дрімали під лушпинням. Картоп­ля завбільшки з кулак моргала своїми вічками до головки ранньої капусти. Це все ми закупили на місцевому ринку, запасались дешевими овочами на всю зиму. Нам і особливо дитинці треба натуральних вітамінів.

Літечко підходило до кінця, диригувало цвіркунами, які цілі ночі виспівували свої серенади. Ми планували 31 серпня сплести розкішний вінок з айстр, чорнобривців, жоржин, кручених паничів і м’яти й повісити над вхідними дверима – на знак того, що ми про літо згадуватимемо із вдячністю та з нетерпінням чекатимемо наступної зустрічі.

21 серпня змінило всі наші плани – ворожа ракета долетіла аж до нас, легко здолавши високі Карпати. Місто в ядучому диму, ми розуміємо, що в цілій країні нема жодного безпечного місця. Тому я їду за кордон. Чоловікові за пів року виповниться двадцять п’ять. Він вибрав свій шлях – у ЗСУ. Каже, в підрозділ Мадяра його мізки згодяться. Виявляється, вони нещодавно зустрічались на околиці Мукачевого, разом блукали полями.

Ми свою хатинку-літо замикаємо на ключ, який ховаємо в потаємне місце. Всі фрукти, овочі, трави й мед чоловік забирає на фронт. Нехай йому пахне літом, до якого ми неодмінно повернемось. Хатинко, дочекайся нас! Усіх трьох. Ми залишили тебе не саму, в тобі частинка літа і частинка нас. До зустрічі, хатино, до зустрічі, літечко!