ДОБРО ПОВЕРТАЄТЬСЯ

Біля одного з магазинів, що був неподалік від її будинку, зупинилась. Там стояв малий років п’яти. Він просив маму придбати йому на день народження величезного робота, виставленого у вітрині, а та плакала і говорила, що сьогодні не може. Пропонувала йому дешевшу іграшку. Дитина, схлипуючи, погодилась.

Маринка, не роздумуючи, зайшла у крамницю і, кинувши декілька купюр на стіл продавця, попросила дати отого робота і ще дві недешеві машинки.

– Ось, – вручила іграшки враженому хлопчикові. – Це тобі, мій любий.

Мама малого намагалась повернути отримане, казала, що їй незручно і що так не можна.

– Послухай, – присіла Маринка біля хлопчика. – Пропоную таке. Ти мені дещо пообіцяєш. Коли ти виростеш, станеш великим і мужнім чоловіком, обов’язково допомагатимеш усім, кому тільки зможеш. Оце й буде твоя подяка мені.

Маринка пішла б далі, забувши про те, що відбулось, але звернула увагу на маму хлопчика: старенький, але чистий одяг. Видно було, що живуть небагато. Але вразило Марину не це. Очі молодої жінки – виморені та якісь нібито порожні.

Розговорились. Олександра – так відрекомендувалась мама хлопчика – приїхала до столиці України на навчання з Кишинева. На другому курсі медичного університету зрозуміла, що при надії. Татко малого відразу зник, попросивши навіть не згадувати про нього.

– Узяла я академічну відпустку і влаштувалась двірником. А що робити? Вдома мене ніхто не чекав. Мами моєї давно немає, а тато жив з іншою жінкою, яка мене терпіти не могла. От так і живемо ми з Богданом. Він у мене найперший помічник. Усе разом робимо.

Марина була вражена. Насамперед тим, що ніколи не звертала уваги на Олександру. Бачила її щодня, але не помічала. Не раз зустрічала й сина Олександри, який допомагав мамі. Була настільки зайнята собою, своїм життям, що все інше було ніби декорацією до її всесвіту.

Уже ввечері Маринка точно знала, що робитиме. Знайшла комірчину, в якій жили Олександра із сином.

– Ось, – вручила ключі від однокімнатної квартири, у якій жила колись її бабуся. – Ти житимеш у моїй квартирі, – і віддала враженій жінці всі свої заощадження. – Тут тобі на те, аби закінчити інститут. Не переймайся, я ніколи не бідувала.

Коли Олександра намагалась щось заперечити, Марина лиш повторила те, що сказала її синові вдень:

– Просто, коли зможеш, допоможеш тому, хто потребуватиме цього.

Двадцять років минуло. Від котеджу Маринки, який стояв поблизу Києва, нічого не залишилось. Вона, як і тисячі українців, у чому була, втікала від обстрілів світ за очі.

У невеликій квартирі на околиці Кишинева за столом сиділо дві заплакані жінки. Вони вже й не думали, що колись їх зведе доля. Олександра – хірург у місцевій лікарні. Її син – також медик, травматолог. Обоє вони волонтери, які щодня приїжджають до українського кордону і роблять усе, аби допомогти біженцям з України.

А на полиці в Богдановій кімнаті, якраз навпроти його ліжка, стояв робот. Послання з минулого від однієї доброї жінки.

– Колись ти виростеш, станеш великим і мужнім. Пообіцяй, що допомагатимеш тим, хто цього потребуватиме, – сказала вона тоді.