Почати нове життя

– Так буде краще! – Ліліана зачинила вікно. Літній вечір розчинявся у сутінках – поволі й багряно. 
Світла в кухні не вмикала. Присіла на стілець, руки втомлено опустила на стіл. У коридорі валізи. Їх треба розпакувати, але сил не залишилося.
День був довгим, виснажливим. Ліліана перевезла свої речі в орендовану квартиру і врешті розпрощалася з життям, яке поглинало її, як чорна діра.
Віднині вона мала намір жити по-іншому. По-новому. Може, не відразу просто й легко, але хоч би без постійних докорів та негативу, страху та сліз.
«Сьогодні» стало для Ліліани своєрідною межею між минулим та невідомим майбутнім.
Уперше за тривалий час їй не хотілося плакати. Навпаки, незвична хвиля спокою невидимо огортала за плечі. І тільки від утоми гули ноги та руки. Але то не проблема – мине. 
Ліліана посиділа ще трохи, допоки за вікном остаточно не стемніло. Тоді набрала повну ванну води і довго лежала в ній. Тепер могла це собі дозволити – ніхто не дорікне, не заважатиме.
«Завтра ще запалю свічки», – подумала. І навіть уявила себе героїнею якогось голлівудського фільму. Це ж треба, таки наважилася на зміни, не побоялася! 
***
Не відразу облаштувала побут. Спочатку довелося непросто. Власник квартири не забезпечив усім потрібним, тож докуповувала кухонне начиння, постільну білизну, деяку побутову техніку. Потім тиждень створювала затишок, декорувала. Хотіла, щоб усе в помешканні тішило, дарувало відчуття спокою. Днями вешталася антикварним ринком, любила особливі старовинні речі-дрібнички. 
За місяць-другий майже до копієчки вичерпала свої заощадження, тому вирішила: час шукати роботу. 
Вона розпрощалася з минулим, але воно вперто намагалося увірватися в її теперішнє життя. Набридливими дзвінками, підлаштованими зустрічами, нахабними візитами. Це дуже дратувало і виснажувало Ліліану. Втекти з дому, піти не означало все перекреслити. Тому минали місяці, а остаточно позбутися контакту з Матвієм їй не вдавалося.
Якось він прийшов до неї серед ночі. Спросоння відчинила, впустила. Він ходив її квартирою, залишав брудні сліди, бо навіть не роззувся, кричав, що вона залишила його напризволяще. Погрожував. Вимагав грошей і розкидав речі: усі ті милі дрібнички, які вона ще зовсім недавно скуповувала на антикварному ринку. Розбивав об стіни фарфорові статуетки, виривав із корінням квіти – живі, з великими листками, перевертав вазони і чорна земля сипалася на вимиту звечора білу плитку в кухні, на старовинний паркет у кімнаті.
Ліліана плакала, просила піти, хотіла викликати поліцію, але Матвій пожбурив її телефон у вікно. 
Потім, ніби за помахом чарівної палички, заспокоївся, сів у ту землю, що висипав, сумно глянув на Ліліану.
– Ти мусиш повернутися. Я не даю ради без тебе.
Ліліана стояла в іншому кінці кімнати – ненавиділа його кожною клітинкою тіла. Сльози текли обличчям. Їй скоро тридцять п’ять, він зіпсував усе її життя. Вона хоче звільнитися, але він не відпускає. Куди втекти, сховатися, щоб урятуватися? 
– Ти псих і нікчема. Забирайся! Я ніколи не повернуся додому. І забудь дорогу сюди. 
– Я не можу без тебе, – скиглив Матвій. Дивився на безлад у кімнаті та зіпсуті речі відсторонено, ніби він до цього не причетний. 
– Це не мої проблеми, Матвію. Я і так надто довго намагалася тебе врятувати. Не змогла. І себе згубила поряд з тобою. Молю тебе: залиш мене у спокої. Дай пожити… 
Матвій перебирав уламки розбитої статуетки. Поранив палець, кров стікала рукою, але Ліліана не зрушила з місця. Це раніше вона б кинулася до аптечки, щоб обробити подряпину, забинтувати палець… Але не тепер. Матвій – не безпорадний хлопчик. Її подряпини та рани на серці значно болісніші, глибші та серйозніші, і їй треба рятувати себе.
– Ти дорослий чоловік. Повторюю востаннє: лікуйся! Тоді зможеш жити по-новому й даватимеш собі раду.
– Якщо я вилікуюся, ти повернешся? – це запитання Матвій ставив сотню разів. Ліліана знала дослівно, про що він говоритиме далі, як запевнятиме, що все налагодиться. Її нудило від цих пустопорожніх обіцянок. Вона не вірила жодному його слову. Ба більше, вона позбулася статусу «жертви» і повертатися до колишньої ролі й життя не мала наміру.
Їй хотілося спокою, свободи від того негативу, в якому перебувала всеньке своє життя.
– Ні, – коротко відповіла Матвієві.
Врешті він втомлено підвівся. Високий і худий, згорблені плечі, брудний, благенький, не відповідний до сезону одяг, а надворі ж кінець листопада. Ще й кров від порізу. Запалі очі, синці під ними, пересохлі губи. 
Ліліана відвернулася. Нестерпно це бачити.
Почула, як за хвилину зачинилися двері. Кинулася до них і двічі швидко повернула ключ у замку. Бо ще, не дай Боже, повернеться…
***
Робота була нелегка: працювала на великому швейному підприємстві, за фахом – у бухгалтерії. 
Деколи й у вихідні доводилося писати звіти. Тому вільного часу обмаль. Але був стимул – висока зарплатня. Іноземні власники платили гідно. Тож вистачало Ліліані не тільки на життя, оплату житла, смачну їжу та модний одяг, а й на те, щоб знову відкладати гроші на депозит. За два роки назбирала на квартиру. І, о диво, власник орендованої продавав свою, бо виїжджав за кордон. Захотів недорого, Ліліана не вагалася. Викупила і залишилася. Пощастило – не довелося переїжджати і знову облаштовувати побут. Щоправда, вирішила, що через рік-два зробить капітальний ремонт.
Уже більше ніж пів року не чула про Матвія. Видихнула полегшено. Він так їй остогид, що навіть не робила спроб поцікавитися, що і як. 
Нарешті зажила. Почала зустрічатися з Дмитром – співробітником, із відділу маркетингу. Байдуже, що молодший від неї на п’ять років. Хіба для любові різниця у віці важлива? Відчула себе коханою та потрібною. Й далі багато працювала, але щодня після роботи – побачення, кіно, прогулянки. У вихідні – недалекі мандри, розваги.
Як то гарно – жити-дихати на повні груди, багато сміятися, не закопувати радість у собі, а навпаки – нарешті діставати її з глибин свого серця. Бути справжньою, бути жінкою, а не сірою тінню, домогосподаркою, доглядальницею.
Колись Матвій поступово, але методично вбив у ній віру в усе добре. Вдома – постійні сварки, з’ясовування стосунків, її безуспішні спроби перевиховати його, врятувати від наркотиків, прогнати сумнівних друзів із їхнього дому. О, як їй було важко. Не мала часу на себе, на особисте життя, ще й працювала, щоб прогодувати і Матвія, і себе. Й навіть умудрялася назбирати трохи грошей, які, як виявилося, стали у нагоді, були рятівною фінансовою подушкою, коли вирішила порвати з минулим.
Матвій же потайки, а іноді й відкрито виносив з дому цінні речі: картини, книги, сервізи. Усе те, що свого часу нажили батьки.
Ліліана часто роздумувала над тим, як би склалося життя, якби мама і тато були живими. Може б, Матвій виріс нормальним? Може, то її провина, що брат став наркоманом? Не догледіла, не вберегла? Але хіба могла? Сама ж потребувала опіки, підтримки. Залишитися у двадцять один рік сиротою, ще й з вісімнадцятирічним братом – непростий життєвий поворот.
Відчувала тягар відповідальності за брата. Тому й жила з ним, терпіла всі вибрики або ж намагалася перевиховати. Поклала на вівтар своє щастя і молодість, щоб припильнувати Матвія. І не змогла – Матвій як був наркоманом, так ним і залишився. А молодість… вона вже ніколи не проживе її знову.
Що має згадати? Яке її минуле: безсонні ночі, коли чекала з вечірок брата, щоранкові скандали, його п’яні друзі – постійні гості у їхньому домі, візити поліції та її чергування біля відділку, коли Матвій умудрявся щось накоїти і відбував там декілька діб. Довго наважувалася покинути все, втекти, піти, залишити Матвія сам на сам з його життям. 
Тому безповоротно втратила стільки своїх років. Поки вагалася.
Але тепер, ніби в подарунок за пережиті роки, отримувала так багато щастя. Простого щастя – кохати і бути коханою, не вантажити голову важкими думками, а тішитися кожному новому дню.
Дмитро запропонував одружитися. Розписалися влітку, без гучного святкування, у колі декількох співробітників і Дмитрових батьків.
Оскільки Матвія Ліліана викреслила зі свого життя, то й навіть не думала повідомляти про заміжжя.
Він чужа людина, хоч і рідний брат. Усе залишила йому: батьківську квартиру, дачу, бо не мала вже сили боротися за нього. Здалася, не змогла вирвати з тенет наркозалежності. Та й, врешті, сама захотіла жити…
***
Ліліана була на шостому місяці вагітності, коли одного весняного дня у двері її квартири подзвонили.
На порозі – чоловік і жінка, тримають попід руки… Матвія. Він сильно зістарився, ще більше схуд. Виглядав жахливо, ніби непритомний, хоча й з розплющеними очима.
– Забирайте! – гримнув незнайомець. – Він сказав, що ви – його сестра, то мастіть собі голову. 
– Ми не спілкуємося, – горло Ліліани стис клубок, вона не хотіла пускати минуле у своє теперішнє життя.
– А нас це мало хвилює. Він продав нам квартиру, все законно. Захочете – перевірите. Але вже другий тиждень спить або під дверима, або ж у під’їзді. Нині взагалі ломився до оселі, буянив, знищив вхідні двері. Ледве заспокоїли. І ось назвав вашу адресу. То приймайте. 
– Ні, – Ліліана трималася зі всіх сил. – Не даєте ради, то викликайте поліцію. Нехай вирішують, що з ним робити.
– От самі і викликайте, – врешті не витримав чоловік. Опустив руку, якою тримав Матвія. Те саме зробила його дружина. Матвій сповз на землю і ліг біля Ліліаниних ніг. – У нас діти, нам не до ваших сімейних розбірок.
Незнайомці розвернулися і пішли, а Ліліана гірко заплакала.
***
Вона набрала повну ванну води, наказала Матвію, який нарешті отямився, зануритися в неї й вимитися як слід. Коли брат скидав із себе брудний, обдертий та смердючий одяг Ліліана жахнулася. Тіло усе в синцях, руки і ноги в слідах від уколів. 
– Немає живого місця, – прошепотіла і знову заплакала. Що ж їй тепер робити? 
Коли Матвій викупався, дала йому чистий одяг Дмитра, запарила чаю.
Сиділи в кухні мовчки. Одне навпроти одного… Брат і сестра, яка свого часу була йому і за маму, і за тата.
Він сьорбав чай. Вона трималася за живіт. Немовля якраз прокинулося і било ніжками. 
– І що тепер? – першим заговорив Матвій.
– Доп’єш чай і підеш.
– Я не маю куди йти. Мене обдурили. Змусили продати квартиру, казали, що куплять мені будинок за містом, а гроші, що залишаться від продажу, віддадуть. А тепер зникли.
– Хто ці люди? Ти сам підписав усі документи?
– Сам. А люди… Вони були моїми знайомими. Ми разом… ну, цей… відпочивали.
– Зрозуміло, – Ліліана не потребувала подальших пояснень. Й без них ясно, що Матвія обкрутили квартирні аферисти. Марно тепер шукати вітру в полі. Вони точно все зробили професійно, не підкопаєшся. Хіба Ліліана мало таких історій чула й бачила на телебаченні? А порожні обіцянки, якими годували Матвія, – казочки, які не захочуть слухати ані в міліції, ані в інших органах. Та й клопотатися цим Ліліана не має сили.
– Йди жити на дачу. Чи до когось зі своїх дружбанів… 
– Дачу я продав іще два роки тому. А друзів уже й нема – хтось умер, інші лікуються.
Ліліана обхопила голову руками. Такий відчай огорнув її, що здалося, ніби вона знову в минулому і все те добре, що трапилося з нею в житті, – лише дивний сон.
На щастя, з роботи раніше повернувся Дмитро. То вже думали вдвох, що робити.
Врешті не наважилися виставити Матвія на вулицю…
***
Він лікувався довго – більш аніж рік. Ліліана та Дмитро пожертвували всі свої заощадження на клініку та фахівцівв.
Бувало, що на декілька тижнів Матвій приїжджав до Ліліани, але коли розпочинався наступний курс, знову відбував до клініки закритого типу.
Ліліана народила сина Артемчика. Дякувала Богу за цю пізню дитину й разом з Дмитром не могла натішитися хлопчиком.
Якось Матвій приїхав з клініки. Маленькому Артемчику якраз виповнилося три місяці. Вперше Матвій узяв на руки племінника. Тримав, пригортав до себе, щось йому шепотів і тихо плакав. Ліліана була поруч і теж плакала. Нарешті все не марно. Матвій здавався здоровим і повним сил. Нарешті він позбувся залежності. Трохи часу й зусиль – і він забуде про наркотики назавжди, основне протриматися, не зірватися. Ліліана не могла повірити своєму щастю. А ще ніяк не могла знайти відповіді на запитання: чому тільки тепер? Чому не раніше? Чому знадобилися десятки років, аби Матвій захотів стати людиною?
– Коли одужаю остаточно, піду на роботу. Не сидітиму у вас на шиї. І гроші відроблю, віддам. У вас же Артемчик. 
Ліліана не заперечувала. Правильні прагнення. Добрий знак.
***
Артемчикові виповнилося десять місяців, коли Матвія остаточно виписали із клініки.
– Здоровий! – запевнили лікарі. Ліліана заплакала від щастя. Обійняла брата.
Минуле не забути, не викреслити, але тепер триматимуть курс лише на щасливе майбутнє.
На роботу Матвій не пішов. Почав допомагати Ліліані доглядати малюка й вести домашні справи. А потім усі троє вирішили, що Ліліана передчасно вийде з декретної відпустки, а Матвій пильнуватиме Артемчика.
Ось так і живуть донині. Артемові вже вісім років. Дмитро та Ліліана працюють, Матвій живе з ними. Його перший обов’язок – виховання племінника. Водить його до школи, возить на гуртки, у басейн. Разом з ним опановує кінну їзду.
Два роки тому Ліліана продала квартиру. Збільшили житлову площу. Тепер живуть у чотирикімнатній квартирі, де в кожного члена сім’ї свій куточок.
Ліліана давно пробачила братові все те, чого натерпілася з ним. Забула і про те, як безглуздо він втратив усе майно, що їм дісталося від батьків і від якого вона відмовилася на його користь. Бо не в грошах щастя. Точніше, не завжди тільки у них. Вона не зі слів знає, які цінні дружні стосунки з близькими, здорові рідні, злагода в домі.
Вона так сильно хотіла жити щасливо, вимріяла собі та близьким безхмарне життя, що часу на болісні спогади не залишалося.
***
Якось надвечір, коли Дмитро з Артемом пішли до магазину, а Ліліана з Матвієм готували вечерю, брат сказав:
– Якби тоді ти відвернулася від мене…
Але вона не дала договорити:
– Уже все добре! Не треба згадувати минуле. Так буде краще!
– Так! – погодився Матвій. І обійняв сестру.