ДОБРИЙ ЧОЛОВІК

– Так сталося. Я не знав, що виховувати дітей надскладно. Не знав, що ти станеш такою…

– Якою?

– Іншою, – не затинаючись, пояснив Орест. – Сердитою. Не знав, що одного дня перестанеш доглядати за собою, погладшаєш на десятки кілограмів… Та й узагалі…

– Але ж, Оресте, невже ти не розумієш, чому все так сталося? Мені ж також складно. І допомоги ніякої.

– Вибач, ти хоча б цього хотіла… А я – ні.

– Але ж доньки…

– Дару й Мію люблю, аліменти платитиму, але виховувати не зможу – не дам ради. Дуже у них складні характери. Мені не до снаги – зізнаюся чесно.

Від чоловікової чесності стало ще гірше… Але й змінити його Марина не могла. Так само, як і заперечити йому. Усі прохання про те, що варто врятувати стосунки, побороти цю кризу разом виявилися безрезультатними.

І от настав день, коли Орест зібрав усі свої речі й переїхав в орендовану квартиру. Розлучилися з Мариною за декілька місяців.

Жінка залишилася з доньками сама. Залишилася зі своєю втомою на самоті. Так і не могла отямитися від учинку Ореста. Не мог­ла пробачити ані йому, ані собі того, що сталося з їхньою сім’єю. Уже минуло пів року після розлучення, а Марина так і не зібралася докупи… І хтозна, чим би ця вся історія закінчилася, якби одного дня Даринка з Мією не прийшли із прогулянки.

Марина пам’ятає той день до секунди. Як зварила донькам свіжий компотик, виклала на тарілочку булочки й визирнула у вікно, щоб погукати дівчаток, які бавилися у дворі, додому перекусити.

Але Дарини та Мії на дитячому майданчику не було. Жінка миттю вибігла з квартири, навіть не замк­нувши її, на вулицю. Оббігла будинок, вигукуючи імена доньок. Тоді кинулася на сусідній майданчик, біля багатоповерхівки поряд. Марно. Дітей ніде не було й ніхто не бачив, куди вони поділися.

Ридаючи й трусячись від жаху й переляку, Марина набрала номер Ореста. Але замість гудків почула коротке повідомлення, що абонент поза зоною досяжності. Тоді кинулась телефонувати батькам, але що вони могли вдіяти, чим зарадити за декілька десятків кілометрів від міста. Звісно ж, сказали, що вже виїжджають… Та дівчаток треба було знайти вже й негайно.

Біля Марини зібралося чимало сусідів, чоловіки розбилися на групи, щоб шукати Дарину та Мію – одні вирушили в парк неподалік, інші – в супермаркет. Марина з жінками-сусідками бігала навколо сусідніх будинків, зазираючи у кожен під’їзд і підвал, а раптом дівчатка забавилися, не чують, що їх кличуть… Хоча Марина розуміла, що це малоймовірно. Доньки хоча й були капризними, однак за межі майданчика та подвір’я ніколи не відходили. У Даринки був наручний годинник, й ніколи раніше вони з Мією не затримувалися із прогулянок.

Марина вся тремтіла. Серце від страху за дітей нещадно пекло й тиснуло в грудях. Минуло півтори години, відколи жінка помітила, що доньки зникли. Приїхали батьки. Маринина мама безупинно плакала та голосила, а батько долучився до групи чоловіків, які прочісували сусідню вуличку.

Минуло ще пів години. Марина якраз вийшла з під’їзду, як побачила незнайомця, що йшов їй назустріч, а поряд із ним – своїх Даринку та Мію. І ще велику чорну вівчарку. Собака йшов поруч із Мією, і дівчинка гладила ручкою їй спину…

Марина стрілою кинулась до них.

– Живі. Живі. Діти! – кричала зірваним хриплим голосом і не тямила себе від щастя.

Міцно притисла до себе Даринку, тоді обійняла Мію. Доньки винувато позирали з-під лоба, що свідчило: вони усвідомлювали провину й розуміли, що змусили маму неабияк хвилюватися. А тоді побачили дідуся та бабусю й остаточно зрозуміли, що їхня відсутність здійняла чималий ґвалт.

– Боже, дякую вам, – Марина нарешті випустила з обіймів дівчат і звернулася до незнайомця. – Дякую вам. Де ви їх знайшли? Як? Як вас звуть? Боже, як вам дякувати?

– Я – Павло. Річ у тім, що я не знаходив ваших дівчаток. Це вони попросили мене знайти вас.

– Тобто? – не втямила Марина.

– Нехай самі розкажуть. І зізнаються у своєму дуже необачному вчинку, – Павло підморгнув Даринці та Мії.

– Мам, – почала старшенька… – Тільки не сварися…

– Та не буду, – сил на це в Марини точно не було. – Кажи вже, що трапилося і де ви були дві години…

– Розумієш, у нас із Мією була мрія. Стати дорослими й самостійними і покататися тролейбусом в інший кінець міста. Самим. Без тебе… Ну, і без тата… Без дорослих. Ще вранці ми вирішили, що зробимо це сьогодні. Якщо чесно, то думали, що поїздка не займе багато часу і ми встигнемо повернутися додому вчасно… Але…

– Дарино, я шокована… Як ви могли до такого додуматися? – до Марини поверталися сили й вона відчула, як починає сердитися.

– Вибач, мам…

Мія поряд відмовчувалася і бавилася зі собакою. Дарина теж замовкла…

– Ну, гаразд, я продовжу, – втрутився новий знайомий. – Ваші донечки ідею таки реалізували, сіли у тролейбус, але не врахували, що абсолютно не орієнтуються в місті. І коли вийшли на невідомій зупинці, справді на іншому кінці міста, запанікували. Я саме ви­йшов погуляти з Рексом і побачив зарюмсаних та переляканих дівчаток неподалік зупинки. Оскільки поблизу нікого не було, зрозумів, що трапилося щось неприємне – поруч нема батьків чи інших дорослих. Спочатку дів­чатка мовчали, коли розпитував, чому вони плачуть. А потім ваша меншенька не витримала й усе розповіла. І попросила допомогти їм повернутися додому. Даринка вагалась, бо­ялась мене, але Мія смикала сестру за руку й усе повторювала: «Цей дядько добрий, от бачиш, якого гарного собаку має. А у поганців не буває таких добрих псів»…

– Цікава версія, але не дуже безпечна – довіряти незнайомцеві, орієнтуючись на наявність у нього собаки, – посміхнулась Марина. Хоча страх від серця потроху відступав і ставало легше дихати. Павло справді на вигляд був приємним чоловіком, з доб­рим поглядом і голосом.

– Ну, бачите, діти не завжди помиляються, – усміхнувся у відповідь Павло. – І Рекс справді дуже добрий собака, та й навряд зміг би жити з поганим господарем… – Отож, – вів далі чоловік… – Даринка врешті назвала адресу й попросила, щоб я допоміг їм повернутися додому. До вас. Перспектива кататися у тролейбусі через усеньке місто з Рексом та двома маленькими дів­чатками мене не дуже надихала. Тому я викликав таксі. І от ми тут. Оце, власне, вся історія…

– У мене немає слів, – Марина губилася в почуттях, які її перепов­нювали, – радості, розгуб­леності, залишках страху… – Але я вам дуже вдячна, направду. Павле, навіть не знаю, як дякувати…

– Чого будете стояти тут посеред будинків, ходіть у квартиру, – втрутився в розмову тато Марини, дідусь дівчат. Сусіди потроху розходилися, подивовані пригодою Даринки й Мії та доб­рого чоловіка, котрий привіз їх до мами: одні засуджували малих за бездумність, інші критикували Марину, що не догледіла й не впильнувала, а хтось радів із матір’ю – діти вдома живі й неушкоджені, а це найголовніше.

– А справді, гайда додому, – підтримала батька Марина. – Я почастую вас… компотом і булочками. А тоді разом придумаємо покарання для моїх любительок пригод.

– Ну, мам, – запротестували сестрички. Але чемно попленталися за дорослими додому. А з ними їхній рятувальник Павло та Рекс…

За місяць Павло та його добрий собака переїхали жити до Марини й дівчаток. І якось само собою так склалося, що всі знаходили спільну мову. Чули й розуміли одне одного. Павло дуже допомагав Марині в господарстві, хоча й ходив позмінно на роботу в автомайстерню. І дуже багато часу проводив із Даринкою та Мією – увесь вільний час. Марина без тями закохалася в Павла й не уявляла свого життя без цього чудесного чоловіка: навіть страшно подумати, а якби вони ніколи не зустрілися в житті?! Відганяла від себе погані роздуми. Ось вони разом – її найдорожчі люди поряд із нею. Жінка в душі навіть Орестові пробачила його жорстоку чесність, його втечу із сім’ї, втечу від батьківських обов’язків. Мабуть, усе сталося не дарма. Усе дійшло до того поворотного моменту, без якого не було б її теперішнього щасливого життя. Так мало бути!

Марина абсолютно змінилась, у неї з’явився час на перукарню, спорт, на реалізацію своїх мрій та планів – вона почала виготовляти прикраси ручної роботи й продавати через інтернет. Куди й ділися крики, невдоволення, відчай перед невідомим майбутнім.

Усе, навпаки, було вкрай зрозуміло: за пів року Марина й Павло одружилися. У дружелюбній атмо­сфері, поряд зі спокійною мамою спокійнішими стали Даринка та Мія.

А Павло понад усе мріяв про сина:

– Я дуже люблю твоїх донечок, – зізнався дружині, – але дівчаткам потрібен братик…

І Марина знала, що народить сина!