ДОБРА ПОРАДА 2

– Не вигадуй дурниць, – по-змовницьки підморгнула йому Вірця. – Ти сьогодні маєш просто незрівнянний вигляд. Справжній красень, яким милуватися і милуватися.

Мирон більше не міг це вислуховувати, тож, спересердя махнувши рукою, повернувся в хату, а геть очманілий Василь тільки й спромігся пролепетати:

– Ти все це серйозно чи тільки заради того, щоб його ще більше позлити?

– Звісно, серйозно. І досить базікати. Сідай у машину та їдьмо по дітей.

Односельчанин більше не сперечався і слухняно шмигнув у салон мікроавтобуса, а Вірця, перш ніж вирушити в дорогу, відкликала вбік доньок і попрохала їх приглянути за батьком. Інтуїція підказувала жінці, що її чоловік не просто так несподівано повер­нувся додому і на меті в нього, мабуть, щось зов­сім не таке щиросердне та шляхетне, як він ото весь час торочить. От нехай дівчатка поспілкуються з батьком і зроблять неупереджені висновки.

* * *

Побачити все заплановане Синьйорі Вероніці та її супутникам того дня так і не вдалося. Щоб обійти всі святкові акції, в них не вистачило ні часу, ні сил, ні фінансів. Лише фестиваль різдвяних вертепів зайняв декілька годин, а ще були головна ялинка міста, вистава в театрі ляльок, дегустація фруктових коктейлів і багато чого іншого. Вечірні сутінки застали їхню дружню компанію в затишній цукерні, наповненій ароматом шоколаду та вишневого сиропу. Жінка ніг під собою не відчувала – так утомилася, діти буквально сяяли від щастя, а от чоловік мав задумливий вигляд.

– Про що так серйозно заду­мався, Васильку? – не стрималася від запитання Вірця. – Не сподобалося тобі наше галасливе товариство?

– Та ні, навіть дуже сподобалося, – відповів чоловік і, сумно зітхнувши, додав: – Шкода тільки, що все це незабаром закінчиться.

– Свята не можуть тривати безкінечно, – по-філософськи зауважила жінка. – Інакше в них би не було тієї неповторної родзинки, за яку ми їх так любимо. Зрештою, і звичайні будні мають свою привабливість.

– Я не свята мав на увазі, – промовив Василь і несміливо звів на Віру очі. – Я кажу саме про цей день. Ось приїдемо додому – і все повернеться у звичне, буденне русло.

Вона здогадувалася, на що Василь натякає, та не знала, що має йому відповісти. Розуміла: сама винувата в тому, що втягнула чоловіка у свої сімейні ігрища, що запалила в його душі вогник надії, що, повернувшись у село, мабуть, буде змушена загасити цю іскорку потаємних мрій. Однак розчаровувати співрозмовника зараз не хотілося, псувати йому настрій такого дня й поготів, тож, накривши руку Василя своєю долонею, Вірця повільно заговорила, намагаючись бути максимально переконливою та щирою:

– Чесно кажучи, я й гадки не маю, в яке русло повернеться наше життя після цих свят, тільки чомусь упевнена, що так, як було раніше, вже точно не буде.

– Чому ти так уважаєш?

– Просто інтуїція підказує, що після такого чудесного Різдва неод­мінно має статися ще щось надзвичайно добре.

– Хотілось би вірити, що так воно й буде.

Більше вони не розмовляли на цю тему. Всю дорогу додому в Підгайці переповнені враженнями діти тихо дрімали на задніх сидіннях. Василь, який умостився поруч, мовчки дивився на засніжені краєвиди, що пропливали повз вікна мікроавтобуса. Перед в’їздом у село Віра обережно поцікавилася в нього:

– Підкинути тебе додому чи заскочиш іще до мене?

– Навіщо? Боїшся залишитися наодинці зі своїм колишнім?

– Та ні. Просто я йому сказала, що ти мій кавалер. Хочу, щоб він остаточно дав мені спокій, а тому прошу тебе ще трішки підіграти мені. Але якщо тобі це неприємно, то забуть про мої слова.

– Гаразд, підіграю, але якщо почую від нього ще хоч одне криве слово про себе, то нехай начувається.

– Вріж тоді Миронові від усієї душі.

Від цих слів обоє вибухнули таким гучним реготом, що аж сполошили ним напівсонних дітей. За декілька хвилин, порозвозивши малих пасажирів у їхні домівки, Синьйора Вероніка зупинила мікро­автобус біля хати, де мешкав Василь, і стиха запитала:

– То ти не передумав і згоден мені ще сьогодні допомогти?

– Авжеж, ми ж домовилися. Тільки дай мені декілька хвилин, щоб поглянути, як там мама. І хоч я їй телефонував з міста, та однаково показатися треба.

– Гаразд, тільки не барися.

Василь не барився, і вже невдов­зі вони були на подвір’ї Віриної садиби. Тут на жінку чекала неприємна несподіванка. Не встигла Віра замкнути мікроавтобус у гаражі, як з хати вискочила насуплена Дарина. З невдоволеним виразом обличчя дівчина підбігла до матері й роздратовано прошипіла:

– Мамо, позбудься його якнайшвидше. Він уже нас обох просто доконав.

– Що трапилося, сонечко? – запитала жінка, відчуваючи, як злість закипає в її душі. – Батько вас чимось образив?

– Нас ні, а от про тебе наговорив стільки гидоти, що слухати вже немає сил. Спершу видудлив до дна ту пляшку наливки, що випросив у тебе до сніданку. Потім довго плів нам про те, як йому було важко в житті і як підло ти з ним учинила, коли він сидів у в’язниці. А тепер узявся діймати нас розпитуваннями, як тобі вдалося так розкрутити свій бізнес, звідки ти взяла на все це гроші та яке в тебе зараз фінансове становище. Навіть декілька разів натякнув, що чекає від нас якоїсь компенсації за твої провини. Від усієї цієї безглуздої маячні в мене вже вуха в’януть. Софія ще щось намагається пояснити і довести, а в мене вже сил немає ні бачити його, ні чути.

– Гаразд. Не переймайся так усім цим. Я якось дам собі з ним раду. А ти йди трохи розвійся до клубу. Там уже, мабуть, дискотека розпочалася.

– Клас, – обличчя в малої враз посвітліло, і вона, по-змовницьки підморгнувши чоловікові, додала: – Дядьку Василю, залишаю маму на вашу відповідальність. Обіцяйте, що ви подбаєте про неї і не дасте її образити.

– Обіцяю, що не дам, – тільки і встиг вимовити до прудкої вертихвістки захоплений зненацька такими словами Василь.

У хаті Вірцю неприємно вразив огидний, важкий запах алкогольного перегару та тютюнового диму. Курців вона ніколи не поважала, а пияків і поготів. Навіть у своїй піцерії Синьйора Вероніка запровадила суворі непорушні правила – курити можна тільки надворі, а купувати спиртне не більше ніж одну-дві чарчини на клієнта. І ось у рідній домівці цієї вимогливої ґаздині зараз відбувається таке неподобство. Від злості в жінки аж подих перехопило. Що ж, зараз цьому паскудникові вже точно буде непереливки.

Призвідник справедливого гніву Вірці сидів за столом, тримаючи в роті підпалену цигарку і вдивляючись у телефон.

– Як усе це зрозуміти? – різко випалила жінка, ледь переступивши поріг кімнати.

– Ти про що, дорогенька? – удавано здивувався Мирон, відірвавши погляд від екрана мобільного. – О, бачу, це мені треба поцікавитися в тебе, як усе це зрозуміти. Я приїжджаю до своєї законної дружини і просто тетерію від того, що відкривається перед моїми очима. Моя кохана завела собі полюбовника, який у моєму-таки будинку буквально днює та ночує. Сказитися можна від усього цього…

– Я не твоя кохана, це не твій будинок, і я можу запрошувати сюди кого мені тільки замане­ться, – різко обірвала жінка глузливу тираду свого колишнього.

– Хоча наскільки правдиво те, в чому мене так уперто хочуть переконати? – скривив у зневажливій посмішці губи Мирон, ніскільки не зважаючи на слова Вірці. – Думаю, що все це лише невмілий обман і недолуга фальсифікація. Насправді ніякого полюбовика в тебе немає, дорогенька, бо ти все ще досі кохаєш мене до безтями. А ось цю комедію розігруєш навмисне, щоб розсердити мене. Хочеш змусити ревнувати до цього пришелепуватого клоуна. Сама ж ждеш не діждешся, щоб потрапити в мої пристрасні обійми. Тож не будемо даремно витрачати час. Прожени його геть і віддаймося на поталу любовному шаленству.

– Тобі що, у в’язниці останню клепку вибили? – запитала Синьйора Вероніка, і в її голосі було чути сталеві нотки. – Не можеш визнати, що не пуп землі та вже більше нічого для мене не значиш? Думаєш, я не спроможна на гарячі почуття до іншого? Ну то на, переконайся на власні очі, подивись, що таке справжнє кохання.

Після цих слів жінка повернулася до Василя і, зробивши крок назустріч, жадібно вп’ялася своїми вустами в його губи.

Той несподіваний поцілунок тривав порівняно недовго і просто шокував усіх присутніх. Першою, хто зумів висловити своє здивування, була Софія, яка саме цієї миті зазирнула до кімнати.

– Ой! – тільки й спромоглася вигукнути дівчина.

– Твою мать! – лайнувся очманілий Мирон, не помічаючи, як телефон вислизнув з його рук і впав на підлогу. – То це все-таки правда?

– А ти думав, що ні? – єхидно посміхнулася Вірця і, пригорнувшись до Василя, запропонувала: – То, може, тепер обговоримо все як серйозні люди?

– Про нам іще говорити? – розгублено буркнув Мирон.

– Я хочу офіційно розлучитися з тобою. І то негайно.

– Ну, я не знаю, – зам’явся Мирон. – Це все-таки важлива справа. Мені треба обдумати твою пропозицію.

– Нічого тут обдумувати і тягнути кота за хвіст. Завтра ж поїдемо в район і почнемо оформляти відповідні документи.

– Я не маю на це грошей, бо не сподівався на такі витрати.

– Ти багато на що не сподівався, – рішуче парирувала чоловікові жінка. – Гроші – це не проблема. Я сама все оплачу. І як уже на це пішло, можу запропонувати тобі певну компенсацію за те, щоб ти забрався звідси якнайшвидше. Погоджуйся, бо більше такого шансу не буде.

– Хочеш від мене відкупитися?

– Хочу. І вважаю, що так буде найкраще для всіх нас.

– Якщо ти так уважаєш... – Мирон зробив театральну паузу, а потім швидко запитав: – Скільки даси, щоб я назавше зник із твого життя? Можна зараз невеликий аванс отримати?

– Е ні, так справи не залагоджують. Спершу оформляємо всі потрібні документи про розлучення, а вже потім – гроші. Зараз ти не отримаєш від мене навіть мідного шеляга. То згідний чи ні?

Чоловік, не вагаючись, коротко відповів:

– Так.

* * *

Інколи в житті трапляються такі ситуації, коли гроші здатні творити дива. У цій загальновідомій істині Синьйора Вероніка вже вкотре переконалася, коли почала процес розлучення з чоловіком-зайдою. Обіцяна винагорода зробила Мирона надзвичайно поступливим і слухняним. Уже наступного ранку вони разом поїхали в район і підписали всі потрібні для цього документи. Незважаючи на те, що попередній день був святковим, натяк на відповідну віддяку зробили зговірливими і нотаріуса, і адвоката, і навіть судового клерка. На все про все жінка витратила декілька годин і кругленьку суму в іноземній валюті. Та витрачені зусилля були того варті. Вже надвечір Мирон міжміським автобусом вирушив світ за очі.

У рідне село Вірця повернулася трохи втомлена, однак неабияк задоволеною собою. Найперше, що зробила, – то це зазирнула в піцерію. Знала, що там усе гаразд і доньки легко дають собі раду з нечисленними клієнтами, бо ж неодноразово телефонувала Софії і Дарині, однак відчувла гостру потребу зануритися в атмосферу свого звичного життя. Все-таки події двох останніх днів трохи вибили жінку з колії та змусили понервуватись. Тепер же вона прагнула забути про все неприємне, що трапилося, і остаточно стерти з пам’яті ті сторінки минулого, на яких було занотовано стільки її болю та страждань. А найкраще це, мабуть, вдасться зробити, якщо зосередитися на улюбленій справі.

В піцерії було майже порожньо. Тільки на своєму улюбленому місці сидів дід Стефко, який сьорбав чай з великого горнятка. За шинквасом порядкувала Софія, і, підійшовши до неї, жінка попрохала:

– Доню, приготуй мені кави з вершками.

– Це все? – поцікавилася дівчина, піднявши на неї запитальний погляд.

– Так. Більше нічого не потрібно.

– Мамо, я не це мала на увазі. Батько поїхав?

– Авжеж. Сподіваюся, ми більше ніколи його не побачимо. Чи ти б хотіла, щоб батько залишився з нами?

– Жартуєш? Хіба я і Дарина були йому хоч колись потрібні? Навіть не сумніваюся, що до нас він приперся тільки задля того, щоб отримати гроші. Натякав же мені, що має борги перед серйозними людьми. Певне, звідкілясь дізнався, що в тебе власний бізнес, от і припхався, щоб отримати своє відкупне. А ти потрапила на цей гачок і швиденько заплатила.

– Байдуже. Основне, що більше не надокучатиме нам.

– І як ти тепер?

– Тепер я повернуся до свого колишнього, спокійного життя.

– Мамо, ти знову не про те. Я про твій учорашній поцілунок із дядьком Василем.

– Це було лише задля того, щоб позлити твого батька, – промовила Вірця і чомусь мимоволі опустила очі.

– Хіба? А мені здалося, що тобі сподобалося.

– Не говорімо про це.

– Чому? Я що, недостатньо доросла, щоб дати добру пораду рідній мамі?

– І що ж то буде за порада від дорослої донечки?

– Не втрачай свого шансу бути коханою. Думаєш, я не помічаю, які захопливі погляди кидає крадькома на тебе дядько Василь? Та якби мій Ігор кохав мене так сильно, як цей чоловік тебе, я була б на сьомому небі від щастя. Та й дядько Василь тобі не байдужий, бо інакше б не цілувала його з такою пристрастю.

– Не вигадуй дурниць, – обличчя жінки залилося рум’янцем ніяковості. – Ніякої пристрасті там не було. Зрештою, ти не думала, що після такого гаспида, як твій батько, я просто боюся близьких стосунків з іншими чоловіками?

– А цього ти не боїшся? – дівчина легко кивнула головою на діда Стефка. – Мамо, ми з Дариною тебе дуже любимо, але рано чи пізно настане час, коли в нас з’являться свої сім’ї, і тоді ми вже не зможемо бути завжди поруч із тобою. Ти хочеш доживати віку самотня, наодинці зі своїми спогадами чи мати поруч близьку людину, яка буде тебе любити і дбати про тебе?

– Доню, ти просто природжена сваха, – трохи роздратовано мовила Синьйора Вероніка. – То що, мені тепер самій вішатися на Василя? І що, зрештою, скажуть люди в селі про це?

– Після твоєї витівки біля церкви вони вже й так мають про що пліткувати. І навіщо вішатися? Просто зателефонуй зараз до дядька Василя, запроси його сюди, посидьте, погомоніть трохи, от і буде своєрідне побачення. А там уже саме життя підкаже, що і як робити. Але це твій вибір, а мені час іти. Кавалер уже зачекався.

Після цих слів дівчина перепілкою випурхнула з піцерії, а Вірця надовго задумалася над словами доньки. Хоч що й кажи, а її дитина мала рацію. Незабаром дівчата знайдуть собі своїх суджених, і вона так чи інакше залишиться геть сама. Поки ще є сили та здоров’я, буде працювати в піцерії. Але час невблаганний, і колись настане така мить, коли доведеться все кинути, і що тоді? Чи не перетвориться Вірця на такого самого стариганя, якого самотність виганяє з хати до людей навіть у найлютіші холоди? Мабуть, ці страхи перебільшені, але…

Жінка струснула головою, проганяючи важкі думки, і окинула поглядом приміщення. Піцерія була порожня. Поки Вірця міркувала про своє, дід Стефко непомітно вислизнув на вулицю. Весело підморгували вогники на ялинці, тихо шурхотіли сніжинки за вікном, а Синьйора Вероніка, вирішивши прислухатись до доброї поради старшої доньки, нерішуче взяла до рук мобільний телефон.