ДОБРА ПОРАДА

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

20 лютого 14:45

409

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Життєві історії

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Приміщення, розташоване на околиці села Підгайці, його жителі називали по-різному. Офіційно над входом у приземкувату цегляну споруду, збудовану ще за часів панування австрійського цісаря, причеплена велика вивіска з написом «Піцерія». Однак поважні ґазди зазвичай казали, що йдуть у корчму на келишок горілки, а жінки потім шпетили своїх чоловіків та гнівно їм докоряли: «Знову, халамиднику, налигався в цьому клятому генделику?». Втім, незалежно від того, хто і як називав заклад, навідувалися в нього всі підгайчани: від маленького школярика до старезного пенсіонера, бо там можна було не лише посмакувати славнозвісною італійською стравою, а й поласувати шоколадним морозивом та медовими пундиками, вгамувати спрагу прохолодним квасом і навіть купити свіжоспеченого духмяного хліба, якого не знайдеш у сільській крамниці.

Власницею піцерії була така собі синьйора Вероніка. Насправді жінку звали Віра, і походила вона зі славного роду Тернинків. Майже десять років жінка прогарувала на заробітках за кордоном, а коли повернулася в рідне село, то всім знайомим розповідала, що доглядала там «синьйору Вероніку». Вже невдовзі під впливом цих розповідей якийсь сільський гострослів вигадав для заробітчанки іронічне прізвисько – Синьйора Вероніка. І незабаром воно міцно приклеїлося до жінки. Вона й сама не заперечувала та радо на нього відгукувалася.

З країни, що на географічній карті своїми обрисами нагадує жіночий чобіток, додому Синьйора Вероніка приїхала не лише з кругленькою сумою зароблених євро в гаманці, а й із наполеонівськими планами на майбутнє. Найважливішим серед них було відкриття в Підгайцях піцерії. У селі до такого задуму поставилися з недовірою. Звідки ж у жінки з’являться покупці, якщо майже кожна ґаздиня тепер і сама вміє пекти піцу, а грошей інколи не вистачає на найпотрібніше? Інші поблажливо кивали головами, мовляв, нехай спробує. Проте знайшлися й такі, що взялися допомагати Вірі. З їхньою підтримкою, завдячуючи природній кмітливості та впертій наполегливості, жінці врешті-решт вдалося здійснити задумане.

Для свого дітища вона вибрала занедбану колгоспну майстерню, що самотньо бовваніла на околиці села. Звідси було рукою подати до автотраси державного значення, якою часто та регулярно проносилися ваговози далекобійників. Закличні вогники закладу мали, як на те дуже сподівалася жінка, привернути увагу водіїв та суттєво збільшити кількість клієнтів. Фундамент і стіни будівлі виявилися ще достатньо міцними для подальшого використання, а от прогнилий дах довелося повністю замінити. Із внутрішнім інтер’єром приміщення Вірця особливо не морочила собі голови, просто взяла і відтворила з пам’яті обстанову саме тієї піцерії, яку частенько відвідувала в далекому Мілані. Зрештою все вийшло напрочуд гарно, затишно, комфортно і, що найважливіше, душевно.

Вести самотужки такий бізнес було нелегко, та Синьйора Вероніка мала двох вірних помічниць – доньок.

Обидві з готовністю відгукувалися на будь-яке прохання мами. Старша, Софія, показала себе як неперевершений кондитер, її випічка розліталася між покупцями з блискавичною швидкістю. Молодша ж, Дарина, віддавала перевагу напоям. Дівчина готувала такі коктейлі, що скуштувати їх приїздила молодь не лише з усіх навколишніх сіл, а й навіть із самого райцентру. Власниця ж незмінно була зосереджена на коронній страві – піці, особливий рецепт якої дізналася від своєї синьйори і неперевершений смак якої гідно оцінили всі господині села.

Однак без міцних чоловічих рук було складно обійтися. Тільки де їх узяти? Свого офіційного чоловіка, Мирона, Вірця не бачила вже бозна-скільки. Востаннє це було на судовому засіданні, на якому її благовірний отримав чималий термін ув’язнення за вирощування і розповсюдження коноплі та макової соломки. Саме на оплату адвоката та інші судові витрати й пішли всі заощадження їхньої сім’ї. Ба більше, довелося ще й позичити чималу суму грошей у рідних та друзів. Щоб розплатитися із захмарними боргами, Віра була вимушена залишити дітей на стареньку бабусю і їхати за кордон на заробітки. Благовірний же, вийшовши на волю з буцегарні, зник у невідомому напрямку, навіть не зволивши провідати власних донечок. Про законну дружину він вочевидь давно вже забув.

За нагальної потреби можна було звернутися до старших братів, ті ніколи не відмовляли улюбленій сестричці, але ж у них власні родини і надокучати їм жінка наважувалася тільки у крайньому разі. Зазвичай піцерії вистачало тієї допомоги, яку їм повсякчас надавав сусід Василь. Він хоч і кульгав усе життя на праву ногу, однак фізичної сили мав, здавалося, на двох і ніколи не цурався важкої праці. Вірця приятелювала з Василем віддавна, мешкали вони на одній вулиці, навчалися в одному класі.

У юності Василь симпатизував Вірі, хоча ніколи й словом не обмовився про свої почуття. А вона була по вуха закохана в Мирона – свого майбутнього чоловіка. Високий, статний, з пронизливо блакитними очима і смолисто-чорною чуприною на голові. Вмів говорити вишукані компліменти, знав безліч веселих анекдотів, мав повагу у хлопців і увагу від усіх сільських дівчат. Отож Василь так і залишався тільки другом. І лише останнім часом у жінки з’явилася підозра, що вона для нього – щось більше, ніж звичайна односельчанка та добра приятелька.

***

– Мамо, ми сьогодні теж готуватимемо повне меню? – запитання доньки долинуло до вух Вірці, коли вона чепурилася перед дзеркалом у своїй спальні.

– Авжеж, Софіє, – відповіла жінка, підводячи олівцем брови.

– Навіщо? Сьогодні ж Святвечір. Хто в такі дні ходитиме в піцерію? Всі ж нормальні люди святкують удома, в колі своєї родини.

– Не у всіх ці родини є, – взялася пояснювати доньці свою позицію власниця піцерії. – Та й автострада, як бачиш, не пустує. Хтось, та все-таки загляне до нас, щоб заморити черв’ячка й промочити горло. Але зачинимось, звичайно, швидше, дочекаємося з районного центру Дарину і відразу сядемо вечеряти.

Не встигли вони дійти до піцерії, як побачили біля входу в приміщення зсутулену постать. Навіть на відстані обидві впізнали першого відвідувача. Це був старий Стефко, їхній незмінний завсідник. Дідуган стояв, спершись на саморобний костур, і байдужим поглядом проводжав автомобілі, що швидко проносилися автострадою.

– Дай Боже щастя, діду Стефку! – чемно привіталася Вірця. – Як ся маєте?

– І тобі доброго здоров’ячка! – глухо пробубонів старий, повернувши до них своє помережане зморшками обличчя. – Та як може почуватися такий трухлявий пеньок, як я? Як то кажуть люди, аби не гірше.

– То заходьте всередину, – Вірця гостинно відчинила двері піцерії. – Тут усе-таки тепліше, ніж надворі. Що братимете?

– А налий мені чарку доброї горілки, – попрохав чоловік, потираючи захололі руки.

– Діду, із самого ранку, ще й такого дня і відразу похмелятися?! – не стрималася від докірливого зауваження гостра, мов той перець чилі, на язик Софія.

– Не діймай діда, – різко обірвала доньку жінка. – Краще налий йому, що просить, і приготуй канапку на закуску.

Софія ображено насупилася і мовчки взялася виконувати наказ матері. А та не стала пояснювати дівчині свою грубість. Зробить це пізніше. Хоча що тут особливо пояснювати, донька ж не маленька і мала б давно вже збагнути все сама. Добре ж знає, яке тепер життя у старого. Поки був молодий та сильний, то всі його любили й до нього тягнулися. А тепер, бач, діти підросли, чкурнули кудись світ за очі та про батька геть забули. А він іще приндився, мов той півень, поки була жива дружина, а коли її не стало, то щось наче надломилося в дідові. Почав вчащати до піцерії. І не так, щоб надто багато пив, радше навідувався сюди, аби трохи посидіти, побалакати зі знайомими односельцями, почути від них якусь свіжу новину або разом пригадати щось із далекої минувшини.

Поки готувала тісто, старий уже встиг спорожнити свій келишок і тепер із незворушним виглядом дожовував канапку. Помітивши жінку, обтер об рукав порепаної куфайки губи і, ніяково потупивши очі, басом прогудів:

– Тойво, запиши це все на мій рахунок. З пенсії неодмінно розплачуся з боргом.

– Не треба, – відповіла жінка. – Сьогодні такий день. Нехай це буде коштом закладу.

– Тоді, якщо можна, повтори, будь ласка, – сірі очиці старого іронічно зблиснули з-під кущастих брів.

Вірця подала знак доньці й повернулася в кухню. За якусь мить Софія була вже біля неї:

– Мамо, з такою благочинністю ми незабаром підемо з торбами.

– Не збідніємо, – відрізала Вірця, однак цього разу вирішила пояснити дівчині мотиви свого вчинку. – Це не благочинність, а віддяка. Коли я від’їжджала на заробітки, то дід Стефко був одним із тих, хто позичив мені гроші на дорогу. І потім не ремствував, а мовчки чекав тривалий час, поки поверну. Тож виходить, не він у мене в боргу, а я – в нього.

Софія присоромлено шмигнула носом і винуватим тоном запропонувала:

– То, може, я дідові ще кави зварю? Нещодавно новий сорт арабіки роздобула.

– Звісно, звари. І додай декілька пиріжків з маком, що ти вчора спекла.

Нових клієнтів не було, і Віра могла дозволити собі трохи побайдикувати. З філіжанкою духмяного напою Вірця примостилася за столиком старого. Обличчя в діда чи то від випитого алкоголю, а чи від гарячої кави вже помітно розрум’янилося. Однак погляд був чистим, а в його мові не було відчутно й дрібки захмеління. Старий задерикувато розповідав Софії, яка сперлася ліктями на шинквас, якусь веселу бувальщину.

Дослухати до кінця кумедну історію балакучого діда їм цього дня не судилося. Тихо скрипнули вхідні двері, і в піцерію увійшов Василь. Вигляд у чоловіка був дещо втомлений і неабияк щасливий водночас. За поясом у нього стирчала велика сокира, в руках чоловік тримав ялинку. Побачивши вічнозелене деревце, Софія радісно сплеснула руками і, схопившись зі свого місця, поспішила до гостя, захоплено щебечучи:

– Дядьку Василю, ви все-таки дотримали слова і виконали свою обіцянку.

– Хіба я міг обманути таку чарівну дівчину, як ти, Софіє?

– Дякую, дякую, дякую! Ви, мабуть, змерзли там. Хочете, приготую вам гарячої кави?

– Ой, дякую, але ні. Я сьогодні до вечері лише воду п’ю.
Знаєш таке народне повір’я: якщо хочеш знайти собі достойну половинку, то маєш її випостити в долі на Святвечір.

– І хотілося тобі в таку негоду пертися до лісу? Надворі вогко, мжичка холодна, багнюки повно, так можна застудитися й захворіти. Та і ялинка в нас є. Он у кутку стоїть уже прикрашена. Штучна, щоправда, але то нічого.

Ледь приховане невдоволення Синьйори Вероніки може зрозуміти лише вона. В підлітковому віці жінка теж неодноразово чула це повір’я, вірила в нього всім серцем і постила щоразу у Святвечір. А ще прохала в долі такого судженого, з яким буде щаслива і кохана все подальше життя. От і випостила, випросила, діждалася такого «подаруночка», про який тепер навіть згадати гидко. Не дай Боже, ще й доньки сприймуть на віру ці дурниці та будуть наївно сподіватися на зустріч казкового лицаря на білому коні.

– Я ж не сам їздив, а з Петром Ковальчуком. Він для дітей одну взяв, я – для себе, а заодно ще й вам прихопив. Штучна ялинка – річ непогана, але хіба вона може зрівнятися з натуральною? Відчуйте, який від неї аромат Різдва і Нового року лине.

– Бачу, в тебе сьогодні романтичний настрій, – іронічно хмикнула жінка.

– А як же без гарного настрою такого дня? Ну бувайте, ще треба ялинку встановити, прикрасити і мамі допомогти. У неї вчора знову схопив поперек, тож їй важко буде самій попоратися в кухні. Бувайте здорові! Веселих вам свят і смачної куті!

***

Зимовий день пролетів швидко й непомітно. Час від часу з’являлися клієнти, але їх було значно менше, ніж у звичайні дні. Заскочило декілька водіїв-далекобійників, щоб наповнити термоси гарячим чаєм і взяти із собою в дорогу свіжоспечені піци. Проїздом заглянула сімейна пара з двома дітьми, що прямувала в гості до батьків. Малюки просилися в туалет, а дорослі не відмовилися від кави. Навідувалися навіть односельці: сусідці Оксані не вистачило маку до куті, дядько Микола забажав придбати пляшку найдорожчого коньяку, бо чекав на Різдво дорогого кума з далекої Португалії, а юний Ігор начебто прибіг по торт, замовлений напередодні, а насправді, щоб побачитися із Софією. Молоді шушукались між собою біля шинквасу більше ніж годину.

Незчулися, як на землю почали опускатися вечірні сутінки. Старий Стефко вже давно неквапливо почовгав додому. Віра збиралася зачиняти піцерію, бо з хвилини на хвилину має прибути остання маршрутка з районного центру. Нею приїде старша донька, і треба буде готуватися до Святої вечері. Жінка вже взяла зв’язку ключів до рук, як гучно хряснули вхідні двері й у приміщення влетіла захекана Дарина. Обличчя в дівчини було біле, мов крейда, губи схвильовано тремтіли, в очах палахкотів переляк.

– Доню, що трапилося? – стурбовано запитала Вірця.

– Мене переслідує маніяк, – випалила на одному подиху Дарина.

– Який маніяк? – в один голос вигукнули ошелешені від почутого Вірця та її старша дочка.

– Огидний, страшний і небезпечний. Причепився до мене, ще коли я вийшла з гімназії. Йшов услід за мною, на відстані лише кількох кроків, аж до самої автобусної зупинки. Потім разом зі мною сів до маршрутки і вийшов теж тут, у Підгайцях. Я додала ходу, бо ж нікого поруч не було. Трохи відірвалася, але він уже недалечко. Мамо, прошу, замкни про всяк випадок двері.

Віра намагалася вгамувати доньчині страхи, та в самої холодок побоювання закрався у свідомість. Жінка вже хотіла було справді замкнути двері на замок, але не встигла. Пролунав тихий скрип – і на порозі піцерії з’явився ще один відвідувач.

– Дай Боже щастя, добрі господині! Чи приймете ви у свою оселю самотнього подорожнього і пригостите його кухлем води та окрайцем хліба?

Голос у візитера був глухим і невиразним, але він здався чимось знайомим жінці. Вона уважно приглянулася до прибульця і вражено охнула, вмить впізнавши свого чоловіка. Сумнівів більше не було. Ті самі риси обличчя, та сама форма вилиць і носа, той самий колір очей, навіть брови на переніссі сходилися так само, як у Мирона. Звісно ж, роки та життєві обставини залишили на чоловікові свій незгладимий відбиток, однак це точно був він. Перед ними стояв Мирон, безпутній благовірний Вірці, про якого вона вже давно припинила згадувати.

– Бачу, люба дружино, що ти все-таки впізнала мене, – глузливим тоном проказав чоловік і, кинувши погляд на дівчат, додав: – А це, мабуть, мої красуні донечки? То як, пригостите свого батька водою та хлібом чи так і будете стовбичити, мов ті кам’яні статуї?

– Чого ти приперся сюди? – була перша фраза, яку спромоглася вичавити із себе ошелешена жінка.

– Фе, як неввічливо та негостинно! – Мирон криво посміхнувся і вільготно розвалився на найближчому стільці. – Ні, щоб привітатися з любим чоловіком, ніжно обійняти та пристрасно поцілувати його після такої довгої розлуки… Але не будемо про погане, сьогодні ж таке велике свято.

– Мамо, хто це? – запитала Дарина, яка ще так і не оговталася від пережитого.

– Наш дорогоцінний батечко, – відповіла замість матері Софія.

– Так, ваш батько, – невдоволено насупив брови Мирон. – І не бачу підстав для твого сарказму, доню. Вибачте, що так довго був відсутній, але це не моя провина. Так уже склалися життєві обставини.

– Ще б пак, не твоя провина і так склалися життєві обставини, – в’їдливо передражнила слова чоловіка Вірця. – І в буцегарню ти потрапив несправедливо, а після звільнення нездоланні сили не дозволяли хоча б написати коротку листівку нам.

– Не перебільшуй, люба. Як було насправді, ти й сама добре знаєш, а дітям я все зможу пояснити, якщо вони готові вислухати мене.

– Ну то поясни, якщо твоя ласка, де ти швендяв стільки часу.

Мирон не встиг нічого відповісти, бо в словесну перепалку батьків несподівано втрутилася Софія:

– Мамо, може, не варто зараз сваритися та щось з’ясовувати. Свято ж усе-таки. Зробімо це вже завтра вранці. А зараз зачиняй піцерію, ходімо додому і сідатимемо вечеряти.

Пропозиція дівчини дещо розрядила напружену атмосферу і здалася жінці доволі розумною. Справді, не годиться сьогодні розпочинати скандал. Немає в цьому ніякого сенсу хоча б тому, що ще жодна лайка ніколи не доводила до порозуміння. Лишень знервується та остаточно зіпсує настрій і собі, і донькам. А навіщо? Хіба він вартий того, щоб доводити себе до сказу на самий Святвечір? Навіть якщо й неабияк накипіло на душі, вона опанує себе і буде вищою за образу, гнів і зневагу, які клекочуть у її серці цієї миті.

Вірця ще якусь хвилину-дві вагалася, чи запрошувати додому Мирона, та врешті-решт вирішила, що буде, мабуть, не по-християнськи прогнати його геть. Усе-таки чоловікові зараз нікуди подітися. Остання маршрутка вже повернулася в райцентр, а далекі родичі не надто зрадіють такому несподіваному, а основне непроханому гостеві. Тож хоч-не-хоч, а доведеться перетерпіти негідника в себе цього вечора та ночі. А завтра Вірця скаже йому «прощавай» і побажає ніколи більше не зустрічати у своєму житті.

– Гаразд, – погодилася жінка на пропозицію доньки і, повернувшись до чоловіка, глузливо додала: – А ти мусиш обов’язково прийняти ванну, поголитися і переодягнутися в чисте, перш ніж сідати за стіл. Від тебе тхне, як від того здохлого тхора.

* * *

Різдво та Новий рік іще з дитинства були найулюбленішими святами Віри. І не лише тому, що на цей період припадали зимові канікули й можна було забути про школу, уроки та підручники. Сама атмосфера тоді нагадувала феєричну казку. Навколишні краєвиди, вкриті білою ковдрою, полонили душу дівчинки своєю загадковою красою. Її бурхлива фантазія перетворювала круговерть невагомих сніжинок на запальний танок маленьких фей, замерзлий кущ ліщини – на льодяний замок, а звичайнісінького сільського дворняжку – на хижого вовка, що полює на Червону Шапочку. У такі дні Віра могла гуляти Підгайцями та його околицями до пізніх сутінків, за що потім отримувала добрячого прочухана від мами, бо приходила додому схожою на крижану бурульку.

Особливе місце в серці дівчинки посідав Святвечір з усіма його традиціями та звичаями. Спершу, коли ще була маленькою, разом із братами дружно прикрашали красуню ялинку, яку привозив батько з лісу. Потім, коли трішки підросла, почала крутитися біля мами й бабусі в кухні. Дорослі жінки готували традиційні дванадцять страв до вечері, а юна Вірця, як могла, допомагала їм і водночас уважно запам’ятовувала кулінарні хитромудрощі, що передавали від матері до дочки в їхній родині ще з прадавніх часів. Згодом жінка поділилася всіма почутими секретами вже зі своїми любими донечками.

Дівчата виявилися сумлінними ученицями і тепер могли дати собі раду без її підказок та вказівок. Поки жінка шукала пристойну одежину для колишнього благовірного, який вдоволено хлюпався у ванні, вони прудко підготували все потрібне для вечері. Перш ніж сісти до столу, Вірця, як господиня помешкання, промовила молитву до Всевишнього. Потім роздала кожному по окрайцю хліба та зубчику часнику. Як годиться побажала всім міцного здоров’я, безмежного щастя, Божого благословення і веселих свят.

– Воно б годилося за ці свята й випити трохи… – подав голос Мирон, коли вона закінчила говорити.

– У нашій родині цього дня не вживають алкоголю, – обірвала його жінка.

Чоловік із кислою мармизою мовчки дожував свій хліб із часником. Не змінився невдоволений вираз на його обличчі й тоді, коли на стіл поставили кутю з медом та інші страви. На варену квасолю, печену картоплю та квашену капусту дивився з неприхованою відразою, а пампухи, начинені вишнями, запивав узваром так неохоче, ніби нічого огиднішого ніколи до рота не брав. Мирон раз у раз роздратовано зиркав на Віру, а коли поставали з-за столу, його наче прорвало.

– І досі живеш, наче в минулому сторіччі, – сердито пробуркотів чоловік. – Усі ці недолугі правила, звичаї, заборони. Збожеволіти можна від них.

– У тебе забула спитати, – різко відрізала йому Вірця. – Мій будинок – як хочу, так і живу.

– А колись і я тут мешкав.

– Отож-бо, що колись.

– Це легко виправити.

– Що ти маєш на увазі? – запитала жінка, в якої серце тривожно тьохнуло в передчутті майбутніх неприємностей.

– Я хочу повернутися в цей будинок.

– Ти геть збожеволів?!! – у Вірці очі полізли на чоло від почутого.

– Аж ніяк, – чоловік усміхнувся, а вона так і не змогла визначити, чого в цій гримасі було більше – зловтіхи чи самовдоволення. – Я все ще твій законний чоловік. Тут живуть мої доньки, від яких я ніколи не відмовлявся. То чому ж мені не возз’єднатися з вами в дружну, люблячу сімейку?

– Кепкуєш? Тебе не було з нами стільки часу. Понад десять років ми самі давали собі раду із життєвими негараздами, долали безгрошів’я, буденні труднощі. А тепер ти з’явився невідь звідки і ось так просто хочеш повернути все, як було колись? Дзуськи. Навіть думати забудь. Завтра першим же рейсом забирайся звідси. І щоб мої очі тебе більше ніколи не бачили! Шукай своє щастя деінде, а не тут.

– Ти знаєш, де я був, отож не смій мене звинувачувати. Я не винуватий, що так усе склалося.

– Звісно, не винуватий. То сусіди посадили в нас на городі коноплю, а потім продавали її наркоманам.

– То була одна велика помилка юності. До речі, частину вторгованих грошей я віддавав тобі на сім’ю і дітей.

Від такого нахабства Мирона у Вірці аж подих перехопило. Хоч як вона напружувала свою пам’ять, але так і не змогла пригадати бодай одного випадку, щоб безпутній чоловік фінансово допомагав вести їй домашнє господарство. Коли вони побралися, він іще навчався на останньому курсі університету. Всю студентську стипендію витрачав на те, щоб винаймати собі квартиру в місті. Потім були тривалі пошуки роботи, які врешті-решт закінчилися невдачею, адже будь-яку роботу новоспечений фінансист гидував виконувати, а високооплачуване, престижне місце в банку йому чомусь ніхто не пропонував. Коли ж батькам набридло підтримувати їхню сім’ю, не вигадав нічого кращого, ніж вирощувати та розповсюджувати наркотики. Грошей, які заробив на цьому брудному бізнесі, жінка ніколи не бачила і навіть гадки не мала, на що він їх витрачав.

Доки Віра шукала підхожі епітети, щоб висловити своє обурення, Мирон продовжив:

– До речі, а чому ти все вирішуєш за наших доньок? Вони вже дорослі дівчата і мають повне право висловити свою думку. Тільки нагадаю, що всі ці роки я не розважався на заморських курортах, а сидів у в’язниці, де життя було не з медом. Коли ж звільнився, був змушений переховуватися, щоб не наражати всіх вас на смертельну небезпеку. Ви просто не можете собі уявити, які серйозні люди мене переслідували і скільки лиха могли б накоїти всім вам, якби я відразу повернувся додому. Та тепер хвилюватися нічого, всі проблеми владнано, тож мені ніщо не заважає залишитися тут.

– Ти завтра ж поїдеш звідси, – тільки й спромоглася вимовити жінка, ледь стримуючись, щоб не вилаятися.

– Мамо, тату, може, годі сваритися? – знову старша Софія взяла на себе роль миротворця. – Нам незабаром до церкви, на святкову літургію, а ще треба прибрати брудний посуд і хоч трохи перепочити. А ви свою суперечку, прошу, продовжте завтра або ще краще вже аж після свят.

– Молодчина донька, – миттєво підхопив цю ідею дівчини чоловік. – Часу в нас попереду ще чимало, і всі наші непорозуміння можна буде обговорити й пізніше.

***

Після опівночі зима нарешті взяла владу над погодою у свої руки. Надворі трохи приморозило, і набридлива мжичка, наче за помахом чарівної палички, перетворилася на легкий снігопад. Коли Вірця вийшла на подвір’я, то все навкруги вже було вкрите білою ковдрою. Саме таке Різдво жінка любила найбільше, та зараз у її душі не було місця гарному настрою. Все спаскудила неочікувана поява Мирона. Повідомлення ж про його наміри залишитися з ними назавше взагалі перетворило дотепер обожнюване свято на справжнє пекло.

Хмизу в багаття докинуло несподіване бажання чоловіка теж сходити до церкви на службу Божу.

Мовляв, хоче помолитися там і попрохати у Всевишнього простити йому гріхи. Жінка не йняла віри цим його словам, цілком справедливо припускаючи, що насправді Мирон прагне показатися односельцям та подивитися на їхню реакцію. Все-таки у храм зійдеться більшість підгайців, тож кращої нагоди створити ажіотаж у селі своїм поверненням йому не знайти. А надмірну увагу до своєї персони чоловік завжди любив.

Уже дорогою до церкви між ними знову ледь не спалахнула сварка. А все тому, що Мирон спробував узяти Вірцю попід руку, коли прилаштувався йти поруч із нею. Жінка різко відсахнулася від нього і злісно прошипіла:

– Не займай мене.

– Припини комизитися, – глузливо зауважив чоловік. – Сьогодні ж родинне свято, а ми ж усе-таки одна сім’я. Чи ти, може, соромишся такого чоловіка, як я?

– Та яка ми сім’я? – іронічно хмикнула жінка і несподівано для себе випалила: – Так, соромлюся, бо давно вже знайшла собі іншого, значно кращого за тебе.

– Брешеш, – коротко буркнув Мирон, однак уже більше не намагався демонструвати свою показну люб’язність.

Навіщо Вірця бовкнула таку дурницю, вона й сама достеменно не знала, просто якось само собою вихопилося, щоб хоч трохи збити пиху із цього зарозумілого бевзя. Нехай не думає, що вона непоказна сіра миша, яка не здатна привабити до себе інших чоловіків, чи, боронь Боже, настільки дурна, що й досі безтямно закохана в нього. Насправді Вірі ніколи не бракувало прихильників. У сонячній Італії молодій жінці постійно надокучали місцеві залицяльники зі своїми нескінченними «аморе» і «белісімо». Тоді Вірця не звертала на них уваги, бо треба було заробляти гроші, щоб віддати борги та забезпечувати маленьких доньок. Коли ж повернулася додому, то всю себе присвятила власному бізнесу й дітям. Піцерія забирала майже весь її час і сили, а виховання двох дівчат-підлітків узагалі спершу здавалося пекельною справою.

Хоч і тут вистачало прозорих натяків і приємних компліментів від чоловіків. Особливо старалися балакучі водії-далекобійники. Та Віра тримала всіх кавалерів на дистанції і ніколи не дозволяла їм переходити межу пристойності. Завести роман з одруженим односельцем було для неї неприпустимим, а повірити в солодкі обіцянки малознайомого шофера, який сьогодні поруч, а завтра може опинитися на протилежному кінці континенту, могла тільки божевільна. До того ж із роками Вірця звикла покладатися винятково на власні сили, а життєвий досвід навчив її однієї простої істини – від чоловіків ніколи не варто чекати чогось доброго. Спогади про зниклого благовірного стали яскравою ілюстрацією цих переконань жінки.

Тепер вона гарячково міркувала над тим, як виплутатися з пастки, яку сама собі так необачно влаштувала. Не хотілося здаватися в очах Мирона ні невдахою, ні брехухою, щоб потім вислуховувати від нього принизливі кпини і глузливі коментарі. Та де знайти хоча б удаваного прихильника за ті лічені хвилини, які займе в неї подорож від її садиби до сільського храму. Рішення блискавкою визріло у свідомості Віри, щойно вона переступила поріг церкви. Цієї миті порятунок був від жінки на відстані простягнутої руки.

– Христос народився, пане Василю! – голосно привіталася Вірця до односельчанина і вже ледь чутно додала: – Благаю, підіграй мені сьогодні.

– Славімо Його! – відповів чоловік, вирячивши очі від здивування, однак ствердно кивнув головою на знак того, що виконає це чудернацьке прохання жінки.

(Далі буде)

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.