До сьомого коліна

У-у-у-у-у… У-у-у-у-у-у… – вив вітер, щосили розхитуючи височезні ясени на старому цвинтарі… Вітер віяв так сильно, що здавалось, наче він змете все на своєму шляху. Віття дерев стогнало знесилено і важко, опираючись йому, як тільки можна. Ноги важко грузли в болоті, перемішуючи чорнозем із глиною, листопадова мжичка ніби зависла в повітрі.

– У-у-у-у-у-у… У-у-у-у-у… – душі прощалися з тим світом і переходили в інший… Душі шукали собі місця і, здається, не могли знайти…

Похоронна процесія чорною плямою рухалась до цвинтаря. Люди ховались у коміри, намагаючись хоч трішечки зігрітися, але негода перемагала всіх...

– Цвинтар уже закінчує­ться… Скільки то люду померло в селі! Незабаром і хоронити не буде де…

– Продовжать… Продовжать туди, в поле…

– Боже, і за що така кара н...