До сьомого коліна

– Є ще дочка, остання, наймолодша. Дівчині шістнадцять. Красуня, теж кароока… Усі вдались у татів рід. Там усі такі – з гарними чорними великими очима. Вона одна в них залишилась. Боже, виростити-виплекати чотирьох дітей, і щоб отаке? Три сини пішли у засвіти.

***

Високі гори покривав сніг, усе забіліло довкола. Стало вже геть по-зимовому… Дим підіймався над невисокими хатами до самого неба і розходився білими купчастими хмарами. Осінь якось швидко цього року перейшла в зиму. Холодно стало й на душі. Якось незатишно і сумно…

Стара знахарка сиділа біля печі… Гріла руки й тулила ноги до теплого місця. Потім підвелася і почала тупцювати на місці, шамкаючи щось беззубим ротом:

– Похолодніло щось дуже, ой, як похолодніло. Зима того року настала швидко, якось ще дуже невчасно.

Старий собака надворі спочатку заметушився, завив якось майже по-людськи, а потім уже загавкав.

– Що ж він там гавкає? Уже й люду не видно, а той пес гавкає та й гавкає… Бровку, ти тихо там будеш?

Але собака й не думав затихати. Знахарка визирнула у вік­но – до хати наближалось троє: чоловік, жінка і дівча-підліток. Сьогодні знахарка нікого не чекала, але звикла давно до такого. Певно, нетутешні люди здалеку приїхали з якоюсь бідою до неї. Хтось їм нарадив, мабуть, її…

Знахарка відчинила двері. Першою до хати зайшла жінка років п’ятдесяти п’яти, вся у чорному, геть змарніла на обличчі. Її рухи були якимись метушливими та нервовими, а вся вона ніби вже й не перебувала на цьому світі, а жила десь у своєму…

– За що-о-о-о-о?

– Люди добрі, питайте найстаршу жінку у вашому роду… Вона мала б бути ще живою… Питайте її. Вона має щось знати… Кару якусь наслано на вас… Кару Божу… Більше вам нічого не можу сказати… А дівчинка у вас гарна. Догляне вас на старості. І онуки у вас ще будуть… – стара знахарка знову якось безшумно заплямкала ротом, даючи знати, що більше нічого не може сказати…

Пес знову завив якимось людським голосом – аж моторошно стало на душі… Знахарка зачинила двері за ними, перехрестилась і прошепотіла:

– Вбережи і порятуй від такого, Господи. Нещасні люди, яких Ти покарав… Вони й самі не знають, за що їм така велика кара… За що їм така велика кара?

Баба Меланка сиділа на бамбетлі і своїми сліпими мутними очима дивилась кудись удалечінь. Мугикала щось собі під ніс. Роки рахувала чи що? Її донька Дарка поралась біля господарства. Дні тепер уже короткі, треба обійти худобину, нагодувати, напоїти… Скоро темніє, тож Дара хотіла впоратись з усім швидко. Мале кошеня ходило крок у крок за нею і нявкало.

– Зараз… Зачекай… Буде свіженьке молочко… Наллю тобі в мисочку. Ти вже, маленьке, зголодніло… Йди до баби. Баба тебе погладить, приголубить.

І кошеня, ніби розуміючи людську мову, таки справді застрибнуло на руки майже сторічній бабі Меланці… Старенька гладила кошеня і знову щось мугикала собі під ніс:

– І чого живу? І чого Господь тримає мене на цьому світі? Правнуків моїх трьох забрав, хлопчиків молодих, діточок наших – Максимка, Василька і Богданка. А я живу… Вже з ліку збилась, роки свої рахуючи… Ой-ой… Боже, краще б Ти мене забрав! – баба заридала на всю хату. Кошеня стрибнуло з рук, геть перелякане, і тихо нявкнуло.

– Тихо, мамо, тихо, заспокойтесь, – донька кинулась до старої, щоб якось вгамувати її, але та плакала гіркими сльозами і сильно побивалась:

– А я казала, що таки кара на цьому світі є! Як не нас покарає, то наших діточок! Як то кажуть, до сьомого коліна! До сьомого коліна…

– Мамо, приїхали наші Петро й Орися.

Вони стояли посеред хати, сумні й почорнілі… Петро й Орися тепер розуміли, про що казала знахарка… Баба Меланя була найстаршою жінкою в їхньому роду, до якої їх відіслала знахарка…

– Ой, людоньки! Петре й Орисю! Давно я хотіла про все розповісти, але мовчала… Мовчала, як у рот води набрала. Роками тримала все в собі, роками мучило мене оте все… Але тепер… Тепер… Я навіть не висповідалась від тих важких гріхів, які ми вчинили… Навіть не висповідалась. Та і йому треба було перед смертю висповідатись, зізнатись, а то він так і помер з тим гріхом. Важким, великим, непрощеним.

Баба то плакала-ридала, то затихала так, що рідні думали, чи часом не померла, а потім знову починала голосити…

– Криївка… Криївка… Ліс. Густий і зелений! Хащі непролазні… Він записався до більшовиків. Вони лісами шастали, зачищали криївки. Шукали зброю і документи, друкарні та папери різні…

– Хто записався?

– Дмитро, чоловік мій… Твій, Одарко, батько… А Орисин дідусь…

Стара знову подивилась кудись удалечінь, немов пригадувала щось. Видно, що не могла наважитись розповідати далі. Але мусила… То було як великий важкий камінь на душі, який перед смертю мусила скинути і розбити об чорну землю… Землю, в яку пішли її правнуки, Одарчині внуки й Орисині діти…

– Більшовики тоді коїли страшні речі. Я вдома ридала. Просила Дмитра зупинитись. Він кохав мене, але я нічого не могла вдіяти. Бо що я могла зробити? Ми щойно одружились… Якби я знала, що Дмитро таким стане, то, певно, заміж би за нього не пішла. Але, кажуть, то все доля. Хтозна? Хтозна?

Того злощасного травневого дня вони натрапили на криївку. В ній було троє хлопців, які воювали проти червоної навали, захищали Україну… Три молоденькі легені, три орли, три красені! Молоді, здорові, чорноокі! І всі завзяті, міцні та хоробрі. З ними у криївці була їхня сест­ра. Ще зовсім молоденьке золотокосе дівча…

Більшовики влетіли туди, як шакали, з револьверами і рушницями в руках. Вони скаженіли від люті, кричали: «Попались, сволочи? Руки вверх! Стреляй».

І Дмитро розстріляв їх… Усіх трьох братів… Залишили живою тільки дівчину, крикнувши: «Ану пошла вон отсюда!».

І сестра побігла темним лісом, схопившись за голову і закричавши: «Господи, за що така кара? За що-о-о-о-о? Покарай їх за нас! Покарай рід їхній до сьомого коліна!».