До сьомого коліна

У-у-у-у-у… У-у-у-у-у-у… – вив вітер, щосили розхитуючи височезні ясени на старому цвинтарі… Вітер віяв так сильно, що здавалось, наче він змете все на своєму шляху. Віття дерев стогнало знесилено і важко, опираючись йому, як тільки можна. Ноги важко грузли в болоті, перемішуючи чорнозем із глиною, листопадова мжичка ніби зависла в повітрі.

– У-у-у-у-у-у… У-у-у-у-у… – душі прощалися з тим світом і переходили в інший… Душі шукали собі місця і, здається, не могли знайти…

Похоронна процесія чорною плямою рухалась до цвинтаря. Люди ховались у коміри, намагаючись хоч трішечки зігрітися, але негода перемагала всіх...

– Цвинтар уже закінчує­ться… Скільки то люду померло в селі! Незабаром і хоронити не буде де…

– Продовжать… Продовжать туди, в поле…

– Боже, і за що така кара на тих Городчуків? Ой, ніхто не знає, ніхто…

– Якби ж то людина знала, за що на неї кара…

Городчуки встановлювали на цвинтарі вже третій хрест за три останні роки… Сьогодні хоронили третього сина, наймолодшого. Один за одним пішли вони у засвіти: Максим, Василь і Богдан. Усі молоді красені в розквіті сил: високі, чорноокі, широкоплечі, веселі та розумні.

– А що сталося з їхніми синами?

– Та якось так усе… Старший син, Максимко, загинув в автокатастрофі… Тоді вже пізній вечір був. І не думав з дому нікуди виходити. Заїхали по Максима друзі та й почали вмовляти його поїхати в сусіднє село на празник. Танці там, музики, дівчата вродливі. То чого б не поїхати? Ну, і таки вмовили, хоч Максим не дуже й хотів кудись виходити. Але, як кажуть, коли тебе має біда спіткати, то й додому до тебе прийде. І на печі вона тебе знайде. Поверталися додому майже на світанку. Аварія…

Біда сама не ходить. Вона завж­ди за собою іншу біду водить. Другого сина, Василя, забрала війна. Привезли його у труні… Батьки тоді божеволіли, місця собі не знаходили. А тепер ще й таке…

Останній, третій, синочок, Богданко, торік захворів… Лікарі ніяк не могли поставити правильний діагноз. Де вони тільки з ним не їздили! Скільки обстежень, лікарів, клінік! І все марно. Колись сповнений здоров’я та сил хлопець чахнув на очах. Ну і ось…

Мати стояла біля свіжонасипаної чорної могили і ридала, підносячи руки до неба:

– Боже, за що? За що-о-о-о-о-о?

Небо хмурилось. Чорні хмари ним ганяв відчайдушний вітер, небо лило дощем і мовчало, немов тримало в собі якусь велику таємницю, таємницю, що не відкриється повік.

– А чи мають ще якихось дітей?

– Є ще дочка, остання, наймолодша. Дівчині шістнадцять. Красуня, теж кароока… Усі вдались у татів рід. Там усі такі – з гарними чорними великими очима. Вона одна в них залишилась. Боже, виростити-виплекати чотирьох дітей, і щоб отаке? Три сини пішли у засвіти.

***

Високі гори покривав сніг, усе забіліло довкола. Стало вже геть по-зимовому… Дим підіймався над невисокими хатами до самого неба і розходився білими купчастими хмарами. Осінь якось швидко цього року перейшла в зиму. Холодно стало й на душі. Якось незатишно і сумно…

Стара знахарка сиділа біля печі… Гріла руки й тулила ноги до теплого місця. Потім підвелася і почала тупцювати на місці, шамкаючи щось беззубим ротом:

– Похолодніло щось дуже, ой, як похолодніло. Зима того року настала швидко, якось ще дуже невчасно.

Старий собака надворі спочатку заметушився, завив якось майже по-людськи, а потім уже загавкав.

– Що ж він там гавкає? Уже й люду не видно, а той пес гавкає та й гавкає… Бровку, ти тихо там будеш?

Але собака й не думав затихати. Знахарка визирнула у вік­но – до хати наближалось троє: чоловік, жінка і дівча-підліток. Сьогодні знахарка нікого не чекала, але звикла давно до такого. Певно, нетутешні люди здалеку приїхали з якоюсь бідою до неї. Хтось їм нарадив, мабуть, її…

Знахарка відчинила двері. Першою до хати зайшла жінка років п’ятдесяти п’яти, вся у чорному, геть змарніла на обличчі. Її рухи були якимись метушливими та нервовими, а вся вона ніби вже й не перебувала на цьому світі, а жила десь у своєму…

– За що-о-о-о-о?

– Люди добрі, питайте найстаршу жінку у вашому роду… Вона мала б бути ще живою… Питайте її. Вона має щось знати… Кару якусь наслано на вас… Кару Божу… Більше вам нічого не можу сказати… А дівчинка у вас гарна. Догляне вас на старості. І онуки у вас ще будуть… – стара знахарка знову якось безшумно заплямкала ротом, даючи знати, що більше нічого не може сказати…

Пес знову завив якимось людським голосом – аж моторошно стало на душі… Знахарка зачинила двері за ними, перехрестилась і прошепотіла:

– Вбережи і порятуй від такого, Господи. Нещасні люди, яких Ти покарав… Вони й самі не знають, за що їм така велика ка...