ДИВО НА РІЗДВО

Двері ліфта розчахнулися, й вони швиденько забігли до квартири під номером двадцять. Марина зустріла їх на порозі. Анд­рій давно вже не бачив настільки вагітної жінки. Спочатку впадав в очі її величезних розмірів живіт, а потім і сама – невеликого зросту, з милим личком і тендітними плечима жінка. Її обличчя видавало занепокоєння та біль.

Андрій коротко представився й одразу запропонував допомогу. Взяв сумки, наготовані до пологового, і вийшов з квартири. Настя допомогла подрузі вдягнутись, і вони вийшли за ним слідом. Настя підтримувала подругу під руку, тихо говорила їй слова заспокоєння, але сама теж мала трохи зляканий вигляд.

Зручно влаштувавши майбутню маму на задньому сидінні автівки, Настя сіла поряд з водієм. І вони тихо рушили засніженою темною вулицею. Марина все не могла заспокоїтись. Адже чоловік мав лише зранку повернутися з відрядження. І взагалі, малюки мали б народитися за три тижні.

– Так, малюки. Маринка чекає близняток, – роз’яснила Настя, побачивши здивований погляд чоловіка.

– Оце радість подвійна! – усміхнувся чоловік.

– Звісно, радість. Але хотіла, щоб усе по-людськи. А чоловік поки доїде, що з нами буде?.. Не так я все планувала, – скрушно похитала головою Марина і зойк­нула від болю.

– Знаєш, дорогенька, якщо малюки вирішили з’явитися на Різдво, то так тому й бути! А татко ваш приїде і будете няньчитись! Я піду з тобою на пологи. Не кину, – майже спокійно мовила Настя.

Андрій промовчав, лише схвально кивнув дівчині й усміхнувся. Вона відповіла ледь помітним, але таким сонячним і теплим усміхом.

Чоловік укотре за останні двадцять хвилин зауважив, що Настя красуня. Невисокого зросту, тендітна. З довгим каштановим волоссям, яке трохи розтріпа­лося із зачіски. Та найбільше його вразили очі. Такого яскравого зеленого відтінку, такої глибини. Він просто потопав у тому погляді. А ще так подобалось, що вона вміє ніяковіти. Відводить погляд. Її гарненькі круглі щічки вмить вкриває рум’янець.

Напевно, він невипадково зустрів її цього дня. Поїхав трохи іншим маршрутом додому, ніж зазвичай. І на тобі, така зустріч, така пригода!

Тим часом майбутня мама не знаходила собі місця від болю. Дихала глибоко, здавлено стогнала. У неї почалися перші перейми.

Чоловік бачив сильне хвилювання обох своїх випадкових знайомих і тихо промовив:

– Дівчата, вже скоро! Швидше не можу, бо дорога як скло.

– Так-так. Обережно, – мовила схвильовано Настя.

Нарешті серед світла ліхтарів та снігопаду показалася будівля лікарні. Андрій об’їхав її та припаркувався впритул до приймального відділення. Цього разу вони з Настею удвох, підтримуючи породіллю під руки, обіймаючи за плечі, допомогли їй дійти до передпокою. Андрій передав Марину в руки санітарки й повернувся по речі.

Коли чоловік зайшов до приймальні наступного разу. Марину вже забрали в пологову залу, а Настя лишилася біля медсестри оформити документи. Дів­чина швидко підхопила торби з рук чоловіка і хотіла щось сказати. Але він випередив її і тихо мовив:

– Я лишусь. Раптом ще щось знадобиться. Не переживай, усе буде добре.

Вона мить дивилась на нього своїми неймовірно проникливими очима. Аж медсестра мовила:

– Чоловіче, а хто ви? В нас чужим не можна! Тільки близька рідня!

– Він – майбутній хрещений батько наших пацанів. Тож точно не чужий, – упевнено мовила дів­чина.

Але медсестра заходилася виголошувати якусь обурливу промову щодо ступеня споріднення і правил лікарні. Аж поки Андрій дістав своє посвідчення та сказав їй:

– Вибачте пані, я виконую службовий обов’язок!

Медсестра насуплено відступила. І дозволила чоловікові пройти з Настею до пологового відділення. Вони швидко підіймалися сходами. Настя мовчала. Аж раптом мовила:

– Ти хто такий? Джеймс Бонд?

– Та що ти! Лише капітан поліції, – відповів з усмішкою.

– Це ж треба! Я боялася зустріти якогось маніяка на дорозі, а зустріла поліціянта!

– Авжеж, цікава зустріч у нас вийшла, Насте! Але більше так не ризикуй! Це небезпечно.

– Слухаюся, пане капітане! – з усмішкою мовила дівчина.

Вони переступили поріг відділення. Й одразу до них вибігла огрядна жіночка в літах. Доброзичливо привіталася і командним тоном наказала вдягти бахіли й білі накрохмалені халати, що висіли на вішаку біля входу. Андрій та Настя підкорилися. Далі Настя пропала за дверима пологової зали, а чоловік присів на лавку біля вікна і став чекати. Минула година, потім друга. Лікар за цей час декілька разів виходив та повертався назад. Метуш­илися медсестри й санітарка, яка зустріла їх спочатку. Андрій навіть запитав у неї, чи все добре в породіллі. Та у відповідь лише кивнула й коротко відповіла, що все за планом.

Чоловік дивився у вікно на снігопад, на безперервне кружляння мерехтливих сніжинок. У думках зринали спогади минулих років, минулих святкувань цього світлого празника. Але такого, як цьогоріч, іще не було. Поза тим, чомусь йому було приємно бути в цей час втомленим і не вдома, переживати за малюків та їхню маму, долучитися до дива народження нових життів, допомогти цій родині.

Раптом з-за дверей почув дитячий крик. Це було щось неймовірне. Дзвінкий, повний сили та наснаги заклик до життя. Андрій підвівся і став походжати коридором. Напруга у ньому наростала. Минуло щонайбільше п’ять хвилин і він знову почув крик маляти. Цей викрик був теж дуже гучний, але відмінний від першого, інший за тональністю. Чоловік мимоволі заусміхався. Не міг стримати тої радості, яка в мент заполонила його єство. Через хвилин п’ятнадцять з-за дверей показалася тендітна Настина фігурка в білому халаті. Вона побачила його й, широко усміхнувшись, мовила:

– У нас аж два малі Ісусики, капітане! Дякувати Богові!

Із цими словами кинулась до Андрія і стисла його в обіймах. А потім мовила тихо:

– Дякую! Ми без тебе не впорались би!

Дівчина хутко відсторонилася і побігла назад до пологової зали. Згодом малюків і їхню матусю перевели до палати.

Марина була дуже втомлена та виснажена, але її обличчя освітлювала радість і полегшення від можливості бути поряд зі своїми малятами, бути мамою. Настя покликала Андрія до палати і показала йому малюків. Один червонощокий кругловидий малюк сопів у ліжечку, а другого Настя тримала на руках. Тихенько погойдувала, походжаючи з ним біля вікна. Вона наспівувала малюкові колядку:

Нова радість стала, яка не бувала,

Над вертепом звізда ясна світлом засіяла.

Де Христос родився, з Діви воплотився,

Як чоловік пеленами

Убого повився.

Андрій заслухався, замилувався. Стільки було в цій картині щастя і спокою. Чоловік був радий стати частиною цієї ідилії Різдва. Другий малюк закректав і залився дзвінким плачем. Настя попрохала Андрія потримати сонного малюка, поки заспокоїть його братика.

Чоловік узяв маля на руки і почав походжати палатою. Хлопчик засинав, прицмокуючи беззубим ротиком. Маленькі пальчики перебирали білу м’якеньку ковдрочку. Довгі вій­ки малого то опускалися, то ледь тремтіли.

Настя продовжила співати. Андрій не відводив від маляти погляду. І точно знав, що все це в його житті сталося не просто так. Можливо, це знак для змін, подарунок Бога, і він точно вже більше не змарнує нагоди стати щасливим у цьому житті.

Надворі вже сіріло, коли до палати зайшов тато новонароджених малюків. Втомлений і неймовірно щасливий, він кинувся до дружини, розцілував її, просив вибачення за те, що не був поряд. Марина була ще слабка, але щиро раділа тому, що коханий поряд. Потім він брав на руки малят, цілував їх у маленькі носики і втішався своїм щастям, таким щед­рим, подвійним дарунком долі. Він дякував Насті та Андрію за допомогу і піклування про його сім’ю. Обіймав обох. А потім вони з дружиною мить порадились і таки дали новонародженим хлопчакам імена.

Різдвяних братів – поспішайків, які прийшли в цей світ раніше від очікуваного терміну і не без пригод, назвали Івасем та Андрійком. А капітана поліції Андрія Миро­славця запросили бути хрещеним батьком малого Андрійка. Хрещеною мамою Івася стала Настя.

Ось така трапилася історія того року на Різдво. А цього року Настя з Андрієм збиралися йти вітати своїх похресників з днем народження разом. Часу вони не марнували і вже встигли запланувати на травень власне весілля. Але то буде вже інша, не менш щаслива історія.