ДИТЯЧІ СПОВІДІ

У класі цілковита тиша; діти, зосередившись на темі, пишуть; час від часу кладуть ручки на парти, а потім знову пишуть; жодних запитань до вчителя, адже все зрозуміло як Божий день, тому запитання зайві…

За вікном холодний вітер нагнав хмар; пішов дощ упереміш зі снігом, але ніхто в класі не звертає на це уваги – за два роки війни вони звикли до всього: до завивання сирени, до перебування в шкільному укритті, до карантину, до молитов матерів удома – до всього…

За п’ять хвилин закінчиться остан­ній, шостий урок. Петро Опанасович Корж збирає зошити й з усмішкою звертається до дітей:

– Дякую і сподіваюся, що ви мене не розчаруєте…

Дзвенить дзвінок, і, сказавши дітям «до побачення», Петро Опанасович виходить з класу.

Вдома, трохи відпочивши й випивши міцної кави, береться читати твори. Одні швидко перевіряє й одразу ставить оцінку, інші перечитує кілька разів, бо то не просто твори – то сповіді, щирі дитячі сповіді; то не скачана з інтернету інформація для якоїсь презентації на широкий загал, то крик душі дитини, її біль і радість, то неповторна мить; подекуди – сум і відчай від безпорадності, який незабаром переросте в синдром, який переслідуватиме протягом життя і приходитиме у снах. І вони – ті сповіді – різні, як і діти, бо всі ми різні…

«Задля повного щастя мені бракує сьогодні тата, який зараз на війні, і я дуже сумую за ним. Знаю, що маю його підтримати, але він не телефонує, а я хвилююся і не можу зосередитися на навчанні…» – пише Оксана.

Це настільки зворушило Петра Опанасовича, що він деякий час не може перемкнутись на інші роботи і бачить перед собою сумні очі Оксани…

«Мої батьки розлучилися, коли мені минув рік, – пише Анд­рій. – Моєму батькові було однаково, є я чи нема мене, і якби не дід та ба­буся, мабуть, і не згадав би. У перші дні війни я опинився у Львові; там почав ходити в церкву. Тепер, повернувшись додому, щонеділі йду на службу Божу, і, повірте, я став ніби під Божою опікою: все, про що подумаю, завжди справджується, і я вже не самотній…»

Діти, міркує Петро Опанасович, як і дорослі, різні – по-іншому й бути не може. І, читаючи інші твори, виписує в блокнот цитати, щоб за нагоди дати добру пораду, підтримати, хоча розуміє, що не все йому до снаги.

«Мене дістало те, що всі мої дні однакові; дивлюся на інших людей і задумуюся, чи в них так само. Пробую урізноманітнити свій день, але наступний настає такий самий – і це, повірте, бісить», – пише Вікторія.

Звісно, від таких творів сумні думки, немов іржа, роз’їдають свідомість Петра Опанасовича, але залишилося ще кілька неперевірених, читаючи які, він обов’язково всміхнеться.

«Справжнє щастя – це коли немає домашніх завдань. Не було б їх – життя б сяяло. Світ би перевернувся: була б потреба ходити в школу і радіти кожному дню», – пише Тарас.

Останній неперевірений твір теж не був схожий на інші. «І нічого дивного в цьому немає, – міркував старий учитель, – бо всі ми різні».

«Коли я сама вдома, то кличу подружок; ми можемо щось приготувати, послухати музику, позайматися якимись дурницями, наприклад, опуститися в підвал по солоні огірки, потім ламати голову, як відкрити банку без ключа», – це був останній твір Оксани, від якого вчитель справді всміхнувся, подумавши, що в кожної дитини, як і в дорослого, свої проблеми, мрії, сподівання, свій біль і відчай; і, на жаль, дорослі часто відгороджуються від дітей високим муром, вдаючи, що в них проблем немає і бути не може, а в результаті, міркував Петро Опанасович, усе, як у цитаті з якогось давно забутого твору «…і кожному своє: один скаче, другий плаче, а тисячі зубами скриплять уві сні…»

Закінчивши перевіряти твори, вчитель ще довго не міг заснути: думав про Оксану, яка чекає тата фронту; про того учня, що виріс без тата, і про ту бешкетницю, яка ламає голову, як без ключа відкрити банку солоних огірків…