ДИТИНА З МАЙБУТНЬОГО

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

05 грудня 11:21

501

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Історії з життя

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Аліна давно вирішила: з Івасем щось не так. Більшість дітлахів, потрапляючи на майданчик, поводилися так, ніби їх випустили на волю з мавпячого вольєра. Івась же сідав на лавиці й незворушно спостерігав, немов величний сфінкс, якого вона бачила, коли літала з подругою до Каїра.

– Побався з друзями, – виштовхувала сина.

Він підводив на неї великі волошкові очі, вдивлявся у втомлене обличчя та, зістрибнувши з лавки, розміреним кроком ішов до гурту. За кілька метрів спинявся й застигав. Не хлопчик, а скіфська баба, яка пройшла порталом крізь століття. Якщо дітлахи не зважали на Івася, він міг простояти годину поспіль. Якщо хтось намагався з ним заговорити, відповідав односкладно, ніби автовідповідач. Коли ненароком якийсь бешкетник, тікаючи від квача, влітав у нього і збивав його з ніг, Івась підводився, обтрушував одяг і полегшено, немов виконав обов’язок, повертався на лавку.

– Яка у вас спокійна дитина, – дивувалася сусідка, сідаючи поруч Аліни, щоб відпочити від своїх близнюків-непосид.

– Надто спокійна, – важко зітхала Аліна.

Вона ніколи не жалілася. Відтоді як чоловік пішов до іншої, покинувши її з тримісячним немовлям, жінка зціпила зуби й жила на межі виснаження. Проте Івась її бентежив, і зрештою це стало нестерпно. Одного дня не витримала й відвела сина до психолога, у глибині душі сподіваючись на «чарівний рецепт».

Психолог довго говорив із хлопчиком і нарешті покликав її до кабінету.

– Чому ви вважаєте, що з ним щось негаразд? – спитав, стягуючи на кінчик носа окуляри в тонкій золотавій оправі.

– Він надто тихий, серйозний, мовчазний, замкнений… Не зрозуміло, що думає, чого хоче. Я підозрювала аутизм, але дефектолог запевнив, що помиляюся.

– Хлопчик цілком здоровий, – психолог усміхнувся
привітно, ніби погладив плече. Аліна подумала, що в нього напрочуд інтелігентне обличчя, яке не часто трапляється в сучасних молодих людей. Здавалося, цей чоловік зазирнув із минулого, не справжнього, а романтизованого, оспіваного в повістях, які читала дівчиною, сховавшись від хатньої роботи.

– Але ж він не бігає, не кричить, не бавиться, – спробувала пояснити свої тривоги.

– Вам пощастило бути мамою такої дитини.

– Якої – такої? – роздратувалася й відчула, як симпатія, яка щойно виникла до психолога, розтанула, і відразу пошкодувала грошей, які доведеться віддати за зустріч.

Він не зважив на її стан, проникно поглянув в очі й напівшепотом сказав:

– Особливої. Такими, вірю, будуть люди майбутнього.

Аліна взяла Івася за руку й вийшла надвір. Попрямували алеєю з хворих, передчасно пожовклих каштанів. Відчувала розчарування і звичний смуток. Івась спинився, зацікавившись мурахами. Вони рухалися живим коридором від потрісканого бордюру доріжки до невеличкої зарослої бур’яном клумби.

– Івасю, ходімо вже. Ще багато роботи вдома.

Хлопчик, здавалося, не чує. Його цілковито поглинуло споглядання метушливого снування комах. Аліна називала це «Івась зависнув». Дорогою він постійно спинявся, цікавлячись то одним, то іншим явищем. Непомітне життя, яке проходить повз звичайних людей, занурювало його в стан, схожий на медитаційний транс. Погойдування квітки на стеблинці, пурхання метелика, стрімкий політ перекотиполя, веселкові розводи бензину в калюжі, незвичної форми вибоїни на асфальті, малюнок хмаринок – це все заворожувало Івася.

Аліна намагалася поводитися терпляче, але її діяльна натура не витримувала довгих пауз. Жінка роздивилася довкола і смикнула сина:

– Ходімо вже. Це ж звичайні мурахи.

Івась слухняно вклав маленьку долоньку в руку матері й поплівся слідом. Аліна буркотіла під ніс: «Особлива дитина, особлива дитина, йому б таку особливу дитину. Зідрав із мене купу грошей. Я б могла купити малому нові штанці чи собі щось», – на душі стало зовсім похмуро. На власні потреби Аліна намагалася не витрачатися, зарплатні ледве вистачало на комуналку та продукти, аліментів давно вже не чекала, бо її колишній чоловік рік тому зник з радарів і не з’являвся.

Увагу Івася прикував жук, який намагався всістися на тонку стеблинку, мостився, дзижчав, але ніяк не міг зачепитися. «Що, коли цей жук незвичайний, – думав Івась, – такий, як я».

Перед сном Аліна завжди читала синові. Він ніколи не коментував почутого, не ставив запитань. Вона не знала, чи розуміє, про що йдеться. Цього разу була історія про чудовисько. Книжка проста й весела, і Аліна кілька разів мимоволі усміхалася чудернацьким пригодам персонажів.

– Синку, тобі сподобалося? – перегорнула останню сторінку.

– Так. Потішно слухати, хоча це вигадка. Навіщо видумувати, коли у світі стільки всього справжнього?

Запитання спантеличило. Івась рано навчився говорити, однак Аліні здавалося, він економить слова, вимовляє лише найнеобхідніші.

– Фантазія дуже важлива, завдяки їй існують технології. Усе, чим ми користуємось, колись вигадали.

Уперше за тривалий час очі Івася загорілися. Зрадівши його зацікавленню, Аліна кинулася розповідати про винаходи. Відтоді щодня вишукувала інформацію про різні відкриття, технології та переповідала синові. Івась слухав і вимагав ще. Аліна накупила дитячих енциклопедій про науку, і хлопчик з них вчився читати. Це були щасливі хвилини, коли жінці здавалося, що син нарешті висовує голівку із власної мушлі.

Якось у парку на їхню лавку сів молодий чоловік. Аліна не відразу впізнала психолога, до якого водила Івася.

– Хотів сказати, зустріч із вашим сином вразила мене. Він поставив лише одне запитання, а я постійно про це думаю.

– Цікаво, – Аліна повернула голову і зі здивуванням відзначила, що в його очах відбивається блакить неба, на підборідді відросла густа щетина. Це здалося чомусь важливим.

– Зараз згадаю приблизно так: «Чому дорослим важливо, щоб діти стали, як вони?» Ви знаєте, тут стільки ґрунту для рефлексій. Мене, до речі, звуть Михайло.

З букетом яскраво-жовтого кленового листя підійшов Івась. Привітався кивком голови й завмер, впритул розглядаючи психолога.

– Привіт, хлопче. Якщо ти не проти, поспілкуємось?

Івась кивнув.

Вони говорили, а здивована Аліна слухала. Син, як завжди, скупо використовував слова, проте розмова складалася напрочуд логічно. Ніби хлопчик нарешті зустрів гідного співрозмовника. Вона переживала дивні відчуття, здавалося, починає розуміти, що психолог мав на увазі, коли назвав Івася особливою дитиною. Це знання складно вкладалося в одну лінійну думку, воно народжувалося на рівні відчуттів, вимальовувалося химерною картинкою і чіпляло за живе.

– Ви плачете? – психолог простягнув серветку, помітивши на очах Аліни сльози.

– Порошинка потрапила, – запнулася. – Хоча це неправда. Я справді плачу. Нарешті зрозуміла, чим мій Івась особливий.

Цього вечора Аліна йшла додому, зачудовано розглядаючи знайому дорогу, малюнок пожовклого листя на тлі сірого неба, вигадливо-клубчасті хмаринки, відчувала прілий запах осені. Наступного дня знову зустрілися в парку. Тоді ще раз. Довгі неквапливі розмови поступово стали звичкою.

Аліна ловила себе на думці, що почувається завислою між часом. Ніби потрапила в дивовижний світ, де немає комп’ютерів, смартфонів, де не планують колонізувати Марс. Світ, де незнайома людина може просто сидіти на лавці й обговорювати з п’ятирічкою філософські питання, які постають із часів Сенеки.

А потім почалися дощі. Вулиці заливало брудною водою, і ніхто без потреби не виходив з дому. Аліна сумувала за прогулянками, а Івась сидів на підвіконні та споглядав брудні потоки, які стікали віконними шибками. Аліна працювала за комп’ютером, намагаючись вкластися в дедлайн, і крадькома поглядала на сина.

– Мамо, хочу, щоб прийшов той дядько, мій друг, – Аліна підняла широкі свіжопофарбовані брови. Івась нечасто про щось просив.

– Зараз спробую його набрати.

Почулися гудки, але слухавки не взяли. Ввечері Михайло передзвонив, перепросив і обіцяв завітати в гості.

Пили чай із сервізу, який колись Аліні подарувала мама зі словами, що то посаг, і який роками пилився на полиці. Нарешті настав час цього сервізу. Від того дня Михайло став постійним гостем їхнього дому.

***

Минуло пів року. Аліна крутилася біля дзеркала, соромлячись власного щастя. Постійно поправляла фату, торкалася холодними долонями розпашілих щік та розгладжувала скромну пряму сукню.

– Мамо, уже час іти, – Івась у чорному костюмі, з метеликом на шиї мав вигляд хориста, що от-от заспіває «Санту Лючію».

– Любий, хочу дещо тобі сказати…

– Подякувати, що обрав тобі гарного нареченого? Він мені відразу сподобався, тож я трохи постарався, – обличчя Івася освітила вдоволена усмішка, і серце Аліни радісно застукало.

Вона притягнула сина до себе, обійняла, пригладжуючи неслухняне волосся, і прошепотіла:

– Хотіла сказати, що мені дуже пощастило мати такого особливого сина.

Дякуємо за вашу передплату онлайн!