Дитина, яку не любили змалку

Тамара себе пам’ятає десь років із трьох-чотирьох, до того ж завжди з батьком. У сквері, на дитячому майданчику, як водив у дитячий садочок і забирав звідти. Він був для неї, з дитячої пам’яті, високим таким, із чорними вусами та з пишною шевелюрою. Особливо запам’яталися Тамарі ті моменти, коли батько підкидав її високо, ловив і цілував у щічки, а вона верещала від захоплення. Мами в ці хвилини чомусь ніколи поруч не було. А потім народилася  Еля, Ельвіра. І тут уже в Тамариній пам’яті мама з’являється завжди із сестричкою на руках. Вона цілує її, пригортає до себе, ласкаво говорить до неї, а Тамара десь сидить і дивиться на це все, і їй теж хочеться до мами.

Дівчинка підходить до неї, хоче її обійняти, але та суворо гляне на Тамару і сухо скаже: 
– Марш на місце, нема чого крутитися біля мене, он бався собі! 
І якщо ображена Тома починала плакати, то ще й по дупці отримувала. Згодом дівчинка взагалі припинила підходити до матері, Тамара її боялась.
До школи дівчинку повів тато, без мами й сестрички, а Томі так хотілось, щоб були всі разом. Вона вчилась непогано. Тато завжди хвалив доньку і називав розумницею, а мама говорила, що вона тупа й могла б учитися краще. Щоб не заплітати дівчинці кіски, мама завела її в перукарню, де дівчинці зробили дуже коротеньку зачіску, і Тома плакала, бо була схожою на хлопчика. Отоді вона вперше почула, як тато сварив маму.
– Тобі що, важко було кіски заплести або хвостик зав’язати, що ти Тому так підстригла? Що ти за мати така? Вона тобі що, не дочка, в тебе є тільки Еля? Вона для тебе все… 
Та поведінка матері після цього не змінилась, і одного разу вона промовила, дивлячись на Тому: 
– Де ти взялась на мою голову? Все життя мені споганила. 
За своє життя з батьками Тома не раз чула від матері ці слова. Коли трохи підросла, то все хотіла запитати, що ж вона такого поганого зробила мамі, та боялась отримати прочухана.
Коли Тамарі було вісім років, народився в сім’ї хлопчик, Віталій. І тут уже мама змушувала дівчинку його доглядати, навіть не запитувала, чи виконала вона домашнє завдання. Просто клала сина у візочок і вивозила на подвір’я, щоб Тома з ним гуляла, а сама з Елею кудись ішла. З братиком мама так не бавилась, як із сестричкою, а Тома дуже його любила, тож була Віталієві замість мами. 
Еля швидко зрозуміла, що вона для мами все, почала оббріхувати Тому з братиком перед нею. Тамара все терпляче переносила, а от Віталій, хоч і був малим, кидався на Елю з кулачками. Якщо мама її захищала, то кричав, що вона погана. Тоді мама його била, ще й наказувала нічого не розповідати таткові. В такі хвилини, якщо була присутня Тома, забирала малого і захищала від неї. Хлопчик за це був дуже вдячний сестричці й ходив за нею, мов прив’язаний. Тома батькові теж нічого не розповідала про маму, бо вже тоді розуміла, що в нього хворе серце. Так і жила ця сім’я: Тамара з Віталиком, мама з Елею, а тато якось сам по собі, завжди на роботі й лише у вихідні спілкувався з дітьми.
Минули роки. Тамара вступила до педагогічного інституту на вчителя математики, в той час дівчина жила в гуртожитку, окремо від батьків, у сусідньому місті. Віталій, якому на той час було 10 років, уже не приховував від батька свого неприязного ставлення до матері й часто тікав з дому до Томи в гуртожиток, тоді вона повідомляла татові, що брат з нею, щоб той не хвилювався.
Одного разу батько приїхав у гуртожиток, щоб забрати сина додому, і запитав, чого це так, чого малий не тримається домівки та тікає до сестри.
– Донечко, ти вже доросла, поясни мені його поведінку, якщо зможеш.
І тут Віталій сказав:
– Мовчи, я сам усе розповім.
І хлопчик нарешті розказав татові про своє життя: як мама била його, як Еля всі свої провини скидала на них. Ще як жила Тамара вдома, то йому було трохи легше, а тепер несила, бо мама з Елею знущаються з нього, обзивають його різними словами – от він і тікає з дому сюди, бо хоче жити із сестричкою, яка його любить. Хлопчик заплакав і обійняв Тому. Батько не міг повірити і лише перепитав у доньки, чи це правда. Вона підтвердила. 
– А чого ж ви мені нічого не розповідали? Чого мовчали? Я б поговорив з мамою, і все було б добре.
– Ні, – відповіла дівчина, – нічого б не змінилося, а я знаю, що в тебе хворе серце, от і мовчали. Я зараз живу окремо, то Віталикові тепер перепадає за нас обох. Таточку, чого мама нас так не любить, що ми їй поганого зробили? Для неї існує лише Еля, а ми - немов чужі.
Батько якось сумно глянув на дітей і нічого не відповів, забрав малого і поїхав додому. 
За рік для Тамари купили невеличку квартиру, туди відразу ж переїхав і Віталик, якого тут же влаштували у школу. Хлопчикові поруч із сестричкою було дуже добре. Він почав добре навчатися, в усьому слухав Тому і допомагав їй. Тато дуже часто приїздив до них, залишався в них на вихідні, і тоді вони кудись ходили разом. Це були найщасливіші миті для дітей. І хоч Тома була вже дорослою, та дуже раділа таким хвилинам. А мама з Елею за весь час навчання Тамари так жодного разу й не з’явились у цій квартирі, немов і не було в неї цих дітей. 
Після закінчення вишу дівчина працювала у школі. Віталій теж закінчив школу і пішов навчатись на програміста. Декілька разів до них навідувалась і Еля, яка теж хотіла жити з ними, але тато не дозволив, а з мамою вони взагалі не спілкувались. 
У 26 років Тамара вийшла заміж. Її чоловік, Леонід, працював бригадиром на будівництві, жив разом із бабусею. Мама, скільки себе пам’ятає хлопець, працювала за кордоном та переказувала кошти бабусі, частенько й сама навідувалась. Після одруження Леонід купив трикімнатну квартиру, вже разом із Тамарою в ній зробили ремонт і жили окремо. Віталій залишився з дітей один, от тоді про нього і згадала мама. Вперше за багато років з’явилася у квартирі, походила нею, мов господиня, і сказала:
– От що, переїжджай у гуртожиток, а ми з Елею житимемо тут.
– А тато про це знає? З ким він залишиться? Та й квартира це Тамарина.
– Буде нашою, в неї є де жити. 
Тато їм не дозволив переїжджати сюди, тож більше мама тут не з’являлась, як і Еля.  
Минув час, і одного разу під час уроку Тамарі зателефонували з лікарні. Сповістили, що в батька інсульт і він перебуває в реанімації. Відпросившись з роботи, Тома приїхала туди. Першою, кого тут зустріла, була Еля. Тома ледве впізнала в цій розфарбованій дівчині свою сестру. 
– Як тато? – запитала в неї.
– Не знаю.
– А що ж ти тут робиш, якщо не знаєш, що з ним?
– А я – до мами.
– А з нею що?
– Не знаю, нічого не знаю.
– Та що ж ти за дочка така, що тут ходиш і нічого не знаєш? Ти ж разом із батьками живеш, – сказала і швидко побігла до лікаря.
Він сказав Тамарі:
– Мабуть, ваш батько чогось перехвилювався, от і як наслідок – інсульт. Зараз до нього не можна, ось рецепт на ліки, приїдете завтра, може, вашому батькові покращає, тоді й поспілкуєтесь.
Тамара вийшла від лікаря й почала шукати сестру, та її ніде не було. Тоді підійшла до реєстратури і запитала, в якій палаті лежить Тихомир Ніна Назарівна. Жінка з реєстратури назвала номер палати і пояснила Томі, як пройти до неї. Тамара відчинила двері й зайшла до мами. В палаті вона була сама, лежала спиною до дверей. Коли увійшла Тамара, то мама повернулась і здивовано запитала:
– Ти чого тут? А де Еля? Я її чекаю, а ти тут не потрібна. Вийди звідси.
– Е ні, – відповіла дівчина. – Я не вийду звідси, допоки ти мені не розкажеш, за що ти мене так не любиш. Що я тобі поганого зробила? Адже я твоя дитина, ти ж мене народила, то чого така злість на мене? 
Жінка в ліжку розсміялась.
– Та в тому й річ, що я тебе не народжувала, не моя ти дитина, а батькова. Це йому таке придане твоя рідна ненька залишила, що споганило мені все життя.
Тома аж задихнулась від почутого:
– Як – «не твоя»? А хто ж тоді моя мати? Розповідай.
– Хочеш правду, тоді слухай. Давно хотіла все тобі розповісти, та батько не дозволяв. Мені було 24 роки, коли я познайомилась із твоїм татом. Він через день купував букет троянд у крамниці, де я працювала продавчинею. Знаючи, що твій батько одружений і має 10-річного сина, я якось непомітно закохалась у Віктора, та ще й відчувала, що і він до мене не байдужий. Так і почався наш любовний зв’язок. Десь за два місяці наших зустрічей Віктор знайшов для мене квартиру, яку сам і оплачував. Там ми вже постійно й зустрічались. Віктор говорив, що дуже кохає свою дружину, а я для нього – як сонечко, що світить у віконечко. Вихідні він проводив із сім’єю, і мені було дуже боляче від цього, а основне – я зрозуміла, що Віктор ніколи не покине дружину та сина. Я вирішила його обманути, сказавши, що вагітна. Віктор глянув на мене якось дивно і сказав, що ніколи не відмовиться від дитини та мене, якщо я народжу. Підтримуватиме нас у всьому, а дружину і сина не залишить. Мені цього було мало, я хотіла мати Віктора за чоловіка, щоб він завжди був поруч. Його адресу я знала, тож одного дня вирішила піти туди і розповісти все дружині, якщо застану її вдома. Двері мені відчинила дуже вродлива жінка з малесенькою дитинкою на руках. Я здивувалась, адже Віктор ніколи не розповідав мені про цю дитину.
– Вам кого? – запитала його дружина.
– А ви хто? – запитанням на запитання відповіла я. – Я – до Віктора.
– Я – Вікторова дружина, Віталіна, а це Томочка, його крихітна донечка. А ви хто?
– А я Ніна, вагітна коханка вашого чоловіка, і я народжуватиму. Відпустіть його, в нас з Віктором усе серйозно.
– Гаразд, я його не триматиму, відпущу. А зараз ідіть, мені треба годувати донечку грудьми.
Я вискочила з квартири, як ошпарена. Оце так новина! Так у Віктора, крім сина, ще й донька є! І чого я поперлась туди. Ледве дочекалась вечора. Коли Віктор прийшов до мене, то мовчки сів на стілець і запитав:
– Ти навіщо ходила до Віталіни? Хто тебе про це просив? Ти ж знала, що я її кохаю, а зараз ще більше, бо вона мені ще й донечку народила. В нас чудова сім’я. Коли я почав зустрічатися з тобою, то нічого ж тобі не обіцяв. Правда? В мене ніколи не було навіть думки такої, щоб залишити свою родину. Ти була мені розрадою під час вагітності дружини, вона дуже погано себе почувала всі місяці, сексу в нас уже не було, а тут ти трапилася. От я й повівся, як останній паскудник, стрибнув у гречку, зійшовся з тобою. Та я ж обіцяв тобі, що не залишу вас із дитиною. Дружина мені ніколи зради не пробачить і сама подасть на розлучення. Другу дитину Віталіна не хотіла, це ж я впросив її не робити аборт. Дружина послухала мене і народила. А в неї до вагітності така кар’єра відкривалась, Віталіні пропонували контракт за кордоном, однак заради сім’ї вона відмовилась. А тепер? Віталіна мені не пробачить, і я залишився без дітей і коханої дружини. От що ти накоїла своїм візитом! Тож я йду додому вимолювати у Віталіни прощення.
І пішов. Я зрозуміла, що своєю брехливою вагітністю розбила гарну родину, та була дуже задоволена, якщо Віктор і Віталіна розлучаться. Тижнів два його не було, а потім прийшов із валізою. Я дуже йому зраділа. Віктор був зажурений, невеселий. Пояснив:
– Віталіна подала на розлучення, за два тижні – суд. Якби я подав, то нас не розлучили б через малу дитину, а так розлучать, бо все зробила вона. Після твого візиту у Віталіни зникло в грудях молоко, і тепер мала перейшла на суміші. Перші дні дитина взагалі нічого не їла, плакала вдень і вночі. Я на роботу не ходив, допомагав Віталіні з донькою. Думав, що вона пробачить мені, та ні. Каже, що не зможе жити із зрадником. Я її розумію. А тепер узагалі відправила до тебе, тож приймай мене, який уже є. 
Так Віктор і залишився жити в мене. В день судового засідання я з нетерпінням чекала на нього, підготувала святковий обід. Коли Віктор відчинив двері у квартиру, я радісно кинулась йому в обійми і застигла: за його спиною стояла Віталіна з візочком і дитиною на руках. Віктор легенько відсторонив мене і запросив дружину: заходь сюди з дитиною, а візочок і валізу я зараз заберу.
Я нічого не розуміла, в один момент він став чужим для мене, якась зовсім інша людина стояла переді мною, якась розгублена, розчавлена.
– Що це все означає? Поясни мені, – звернулась до нього.
– Поясню я, – озвалась його дружина. – Ми з Віктором розлучилися тихо-мирно. Ти хотіла, щоб я його відпустила. Будь ласка, Віктор твій, однак не з порожніми руками. Я в придане даю йому доньку, бо мені треба гроші заробляти, щоб прогодувати себе і сина. А щоб Віктор не сплачував аліментів, я написала відмову від доньки на користь батька. Тож у тебе не лише чоловік, а й донька вже є, чимала, аж чотири місяці. Чим годувати і як заварювати суміш, він тобі покаже і розповість. А ти дивись, гарненько доглядай мою Томочку, бо якщо я щось дізнаюсь, то отримаєш від мене добрячого прочухана. Я це зможу, – з цими словами Віталіна нахилилась до візочка, взяла тебе на руки, поцілувала й вийшла.
Я мовчки сіла на стілець, такого і в страшному сні я не змогла б побачити. Ця дитина зв’язувала мене по руках і ногах, уже не могло бути посиденьок із подружками, вже не могло бути спокійних ночей. Мала заплакала – він узяв її на руки і теж заридав, а я не знала, що мені робити. 
– Підводься, – сказав Віктор, – ходімо, вчитиму тебе готувати їжу для доньки, бо мені вже завтра на роботу, а ти будеш для неї мамою. 
Я почала плакати, кричати, що я цього не хочу, що мені не потрібна ця дитина і він разом із нею.
– Вже нічого не вдієш, буде так, як є, а для тебе – практика, коли свою народиш.
Отак ти з’явилась у мене.
Тепер Тамара все зрозуміла, вона лиш промовила крізь сльози:
– Так ти ж в усьому й винувата. Розбила щасливу сім’ю, батька обманула, все життя прожила з ненавистю до нього і до мене. До речі, а як ти пояснила батькові, що не вагітна?
– Дуже просто, під час місячних випила декілька пігулок, щоб збільшити кровотечу, і сказала, що стався викидень після такого стресу. От і все.
Тамара знову запитала:
– Ну хай так, зі мною все зрозуміло, а от Віталик… Він же твій син. Чого ж його не любила?
Жінка знову розсміялась:
– Так я ж не хотіла народжувати Віталика, для мене досить було Елі. Я хотіла позбутися дитини, але Віктор мене змусив не робити аборт. Сказав, що якщо я так вчиню, то розлучиться зі мною і забере в мене дітей, а я не могла без Елі. Ось так і з’явився нелюбий син. До того ж Віктор назвав його Віталієм, на честь твоєї матері Віталіни. Все наше життя вона поруч із ним: дочка – ти – і син з її ім’ям. Ненавиджу вас трьох і до своєї смерті не прощу вам, – і відвернулась до вікна. 
Тамара, плачучи, вийшла з палати.
Наступного дня дівчина приїхала в лікарню, і Томі дозволили зайти до батька. Побачивши її, він усміхнувся і ледь зрозуміло заговорив:
– Я чекав тебе і Віталика, та він далеко, не приїде, а ти поруч. 
У цей час зайшов лікар.
– Як у батька справи? – запитала Тома.
– Все буде добре, вчасно привезли до нас. Ходити буде, розмовляти теж. А там буде видно, ніякого хвилювання і стресів. Ще з тиждень побуде в нас, а потім – домашній догляд.
Тамара дивилась на свого тата і не могла повірити, що все, що сказала мама, правда. Проте відклала розмову на потім. Після цього вирішила запитати в чергової медсестри про стан здоров’я матері, вона відповіла: 
– Та вона ще вчора ввечері пішла додому, навіть до чоловіка не зайшла, ми всі були шоковані.
Після лікарні Тома із чоловіком забрали тата до себе додому. І одного разу вона запитала в нього, чи правда те, що їй розповіла мати, той підтвердив і запитав:
– Чи зможеш ти пробачити мій учинок? Я сам не радий, що так вийшло, все життя прожив з нелюбою жінкою, тебе залишив сиротою, та ще й Віталик через це постраждав. А з твоєю рідною мамою ми все життя спілкуємось, вона дуже тебе любить. Квартиру я купив тобі за її кошти, вона так захотіла. За два місяці Віталіна повинна приїхати з дівчатками сюди, в неї дві доньки від другого шлюбу. Тоді й познайомитесь. Як бачиш, донечко, за помилки дорослих розплачуються діти, які ні в чому не винуваті.