Напишіть свій мейл, щоб створити акаунт

Використайте вісім малих або великих літер і додайте будь-який один символ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

08 березня
95

Дитина, яку не любили змалку

ДІТИ НЕ ВИНУВАТІ

Тамара себе пам’ятає десь років із трьох-чотирьох, до того ж завжди з батьком. У сквері, на дитячому майданчику, як водив у дитячий садочок і забирав звідти. Він був для неї, з дитячої пам’яті, високим таким, із чорними вусами та з пишною шевелюрою. Особливо запам’яталися Тамарі ті моменти, коли батько підкидав її високо, ловив і цілував у щічки, а вона верещала від захоплення. Мами в ці хвилини чомусь ніколи поруч не було. А потім народилася  Еля, Ельвіра. І тут уже в Тамариній пам’яті мама з’являється завжди із сестричкою на руках. Вона цілує її, пригортає до себе, ласкаво говорить до неї, а Тамара десь сидить і дивиться на це все, і їй теж хочеться до мами.

 

Дівчинка підходить до неї, хоче її обійняти, але та суворо гляне на Тамару і сухо скаже: 
– Марш на місце, нема чого крутитися біля мене, он бався собі! 
І якщо ображена Тома починала плакати, то ще й по дупці отримувала. Згодом дівчинка взагалі припинила підходити до матері, Тамара її боялась.
До школи дівчинку повів тато, без мами й сестрички, а Томі так хотілось, щоб були всі разом. Вона вчилась непогано. Тато завжди хвалив доньку і називав розумницею, а мама говорила, що вона тупа й могла б учитися краще. Щоб не заплітати дівчинці кіски, мама завела її в перукарню, де дівчинці зробили дуже коротеньку зачіску, і Тома плакала, бо була схожою на хлопчика. Отоді вона вперше почула, як тато сварив маму.
– Тобі що, важко було кіски заплести або хвостик зав’язати, що ти Тому так підстригла? Що ти за мати така? Вона тобі що, не дочка, в тебе є тільки Еля? Вона для тебе все… 
Та поведінка матері після цього не змінилась, і одного разу вона промовила, дивлячись на Тому: 
– Де ти взялась на мою голову? Все життя мені споганила. 
За своє життя з батьками Тома не раз чула від матері ці слова. Коли трохи підросла, то все хотіла запитати, що ж вона такого поганого зробила мамі, та боялась отримати прочухана.
Коли Тамарі було вісім років, народився в сім’ї хлопчик, Віталій. І тут уже мама змушувала дівчинку його доглядати, навіть не запитувала, чи виконала вона домашнє завдання. Просто клала сина у візочок і вивозила на подвір’я, щоб Тома з ним гуляла, а сама з Елею кудись ішла. З братиком мама так не бавилась, як із сестричкою, а Тома дуже його любила, тож була Віталієві замість мами. 
Еля швидко зрозуміла, що вона для мами все, почала оббріхувати Тому з братиком перед нею. Тамара все терпляче переносила, а от Віталій, хоч і був малим, кидався на Елю з кулачками. Якщо мама її захищала, то кричав, що вона погана. Тоді мама його била, ще й наказувала нічого не розповідати таткові. В такі хвилини, якщо була присутня Тома, забирала малого і захищала від неї. Хлопчик за це був дуже вдячний сестричці й ходив за нею, мов прив’язаний. Тома батькові теж нічого не розповідала про маму, бо вже тоді розуміла, що в нього хворе серце. Так і жила ця сім’я: Тамара з Віталиком, мама з Елею, а тато якось сам по собі, завжди на роботі й лише у вихідні спілкувався з дітьми.
Минули роки. Тамара вступила до педагогічного інституту на вчителя математики, в той час дівчина жила в гуртожитку, окремо від батьків, у сусідньому місті. Віталій, якому на той час було 10 років, уже не приховував від батька свого неприязного ставлення до матері й часто тікав з дому до Томи в гуртожиток, тоді вона повідомляла татові, що брат з нею, щоб той не хвилювався.
Одного разу батько приїхав у гуртожиток, щоб забрати сина додому, і запитав, чого це так, чого малий не тримається домівки та тікає до сестри.
– Донечко, ти вже доросла, поясни мені його поведінку, якщо зможеш.
І тут Віталій сказав:
– Мовчи, я сам усе розповім.
І хлопчик нарешті розказав татові про своє життя: як мама била його, як Еля всі свої провини скидала на них. Ще як жила Тамара вдома, то йому було трохи легше, а тепер несила, бо мама з Елею знущаються з нього, обзивають його різними словами – от він і тікає з дому сюди, бо хоче жити із сестричкою, яка його любить. Хлопчик заплакав і обійняв Тому. Батько не міг повірити і лише перепитав у доньки, чи це правда. Вона підтвердила. 
– А чого ж ви мені нічого не розповідали? Чого мовчали? Я б поговорив з мамою, і все було б добре.
– Ні, – відповіла дівчина, – нічого б не змінилося, а я знаю, що в тебе хворе серце, от і мовчали. Я зараз живу окремо, то Віталикові тепер перепадає за нас обох. Таточку, чого мама нас так не любить, що ми їй поганого зробили? Для неї існує лише Еля, а ми - немов чужі.
Батько якось сумно глянув на дітей і нічого не відповів, забрав малого і поїхав додому. 
За рік для Тамари купили невеличку квартиру, туди відразу ж переїхав і Віталик, якого тут же влаштували у школу. Хлопчикові поруч із сестричкою було дуже добре. Він почав добре навчатися, в усьому слухав Тому і допомагав їй. Тато дуже часто приїздив до них, залишався в них на вихідні, і тоді вони кудись ходили разом. Це були найщасливіші миті для дітей. І хоч Тома була вже дорослою, та дуже раділа таким хвилинам. А мама з Елею за весь час навчання Тамари так жодного разу й не з’явились у цій квартирі, немов і не було в неї цих дітей. 
Після закінчення вишу дівчина працювала у школі. Віталій теж закінчив школу і пішов навчатись на програміста. Декілька разів до них навідувалась і Еля, яка теж хотіла жити з ними, але тато не дозволив, а з мамою вони взагалі не спілкувались. 
У 26 років Тамара вийшла заміж. Її чоловік, Леонід, працював бригадиром на будівництві, жив разом із бабусею. Мама, скільки себе пам’ятає хлопець, працювала за кордоном та переказувала кошти бабусі, частенько й сама навідувалась. Після одруження Леонід купив трикімнатну квартиру, вже разом із Тамарою в ній зробили ремонт і жили окремо. Віталій залишився з дітей один, от тоді про нього і згадала мама. Вперше за багато років з’явилася у квартирі, походила нею, мов господиня, і сказала:
– От що, переїжджай у гуртожиток, а ми з Елею житимемо тут.
– А тато про це знає? З ким він залишиться? Та й квартира це Тамарина.
– Буде нашою, в неї є де жити. 
Тато їм не дозволив переїжджати сюди, тож більше мама тут не з’являлась, як і Еля.  
Минув час, і одного разу під час уроку Тамарі зателефонували з лікарні. Сповістили, що в батька інсульт і він перебуває в реанімації. Відпросившись з роботи, Тома приїхала туди. Першою, кого тут зустріла, була Еля. Тома ледве впізнала в цій розфарбованій дівчині свою сестру. 
– Як тато? – запитала в неї.
– Не знаю.
– А що ж ти тут робиш, якщо не знаєш, що з ним?
– А я – до мами.
– А з нею що?
– Не знаю, нічого не знаю.
– Та що ж ти за дочка така, що тут ходиш і нічого не знаєш? Ти ж разом із батьками живеш, – сказала і швидко побігла до лікаря.
Він сказав Тамарі:
– Мабуть, ваш батько чогось перехвилювався, от і як наслідок – інсульт. Зараз до нього не можна, ось рецепт на ліки, приїдете завтра, може, вашому батькові покращає, тоді й поспілкуєтесь.
Тамара вийшла від лікаря й почала шукати сестру, та її ніде не було. Тоді підійшла до реєстратури і запитала, в якій палаті лежить Тихомир Ніна Назарівна. Жінка з реєстратури назвала номер палати і пояснила Томі, як пройти до неї. Тамара відчинила двері й зайшла до мами. В палаті вона була сама, лежала спиною до дверей. Коли увійшла Тамара, то мама повернулась і здивовано запитала:
– Ти чого тут? А де Еля? Я її чекаю, а ти тут не потрібна. Вийди звідси.
– Е ні, – відповіла дівчина. – Я не вийду звідси, допоки ти мені не розкажеш, за що ти мене так не любиш. Що я тобі поганого зробила? Адже я твоя дитина, ти ж мене народила, то чого така злість на мене? 
Жінка в ліжку розсміялась.
– Та в тому й річ, що я тебе не народжувала, не моя ти дитина, а батькова. Це йому таке придане твоя рідна ненька залишила, що споганило мені все життя.
Тома аж задихнулась від почутого:
– Як – «не твоя»? А хто ж тоді моя мати? Розповідай.
– Хочеш правду, тоді слухай. Давно хотіла все тобі розповісти, та батько не дозволяв. Мені було 24 роки, коли я познайомилась із твоїм татом. Він через день купував букет троянд у крамниці, де я працювала продавчинею. Знаючи, що твій батько одружений і має 10-річного сина, я якось непомітно закохалась у Віктора, та ще й відчувала, що і він до мене не байдужий. Так і почався наш любовний зв’язок. Десь за два місяці наших зустрічей Віктор знайшов для мене квартиру, яку сам і оплачував. Там ми вже постійно й зустрічались. Віктор говорив, що дуже кохає свою дружину, а я для нього – як сонечко, що світить у віконечко. Вихідні він проводив із сім’єю, і мені було дуже боляче від цього, а основне – я зрозуміла, що Віктор ніколи не покине дружину та сина. Я вирішила його обманути, сказавши, що вагітна. Віктор глянув на мене якось дивно і сказав, що ніколи не відмовиться від дитини та мене, якщо я народжу. Підтримуватиме нас у всьому, а дружину і сина не залишить. Мені цього було мало, я хотіла мати Віктора за чоловіка, щоб він завжди був поруч. Його адресу я знала, тож одного дня вирішила піти туди і розповісти все дружині, якщо застану її вдома. Двері мені відчинила дуже вродлива жінка з малесенькою дитинкою на руках. Я здивувалась, адже Віктор ніколи не розповідав мені про цю дитину.
– Вам кого? – запитала його дружина.
– А ви хто? – запитанням на запитання відповіла я. – Я – до Віктора.
– Я – Вікторова дружина, Віталіна, а це Томочка, його крихітна донечка. А ви хто?
– А я Ніна, вагітна коханка вашого чоловіка, і я народжуватиму. Відпустіть його, в нас з Віктором усе серйозно.
– Гаразд, я його не триматиму, відпущу. А зараз ідіть, мені треба годувати донечку грудьми.
Я вискочила з квартири, як ошпарена. Оце так новина! Так у Віктора, крім сина, ще й донька є! І чого я поперлась туди. Ледве дочекалась вечора. Коли Віктор прийшов до мене, то мовчки сів на стілець і запитав:
– Ти навіщо ходила до Віталіни? Хто тебе про це просив? Ти ж знала, що я її кохаю, а зараз ще більше, бо вона мені ще й донечку народила. В нас чудова сім’я. Коли я почав зустрічатися з тобою, то нічого ж тобі не обіцяв. Правда? В мене ніколи не було навіть думки такої, щоб залишити свою родину. Ти була мені розрадою під час вагітності дружини, вона дуже погано себе почувала всі місяці, сексу в нас уже не було, а тут ти трапилася. От я й повівся, як останній паскудник, стрибнув у гречку, зійшовся з тобою. Та я ж обіцяв тобі, що не залишу вас із дитиною. Дружина мені ніколи зради не пробачить і сама подасть на розлучення. Другу дитину Віталіна не хотіла, це ж я впросив її не робити аборт. Дружина послухала мене і народила. А в неї до вагітності така кар’єра відкривалась, Віталіні пропонували контракт за кордоном, однак заради сім’ї вона відмовилась. А тепер? Віталіна мені не пробачить, і я залишився без дітей і коханої дружини. От що ти накоїла своїм візитом! Тож я йду додому вимолювати у Віталіни прощення.
І пішов. Я зрозуміла, що своєю брехливою вагітністю розбила гарну родину, та була дуже задоволена, якщо Віктор і Віталіна розлучаться. Тижнів два його не було, а потім прийшов із валізою. Я дуже йому зраділа. Віктор був зажурений, невеселий. Пояснив:
– Віталіна подала на розлучення, за два тижні – суд. Якби я подав, то нас не розлучили б через малу дитину, а так розлучать, бо все зробила вона. Після твого візиту у Віталіни зникло в грудях молоко, і тепер мала перейшла на суміші. Перші дні дитина взагалі нічого не їла, плакала вдень і вночі. Я на роботу не ходив, допомагав Віталіні з донькою. Думав, що вона пробачить мені, та ні. Каже, що не зможе жити із зрадником. Я її розумію. А тепер узагалі відправила до тебе, тож приймай мене, який уже є. 
Так Віктор і залишився жити в мене. В день судового засідання я з нетерпінням чекала на нього, підготувала святковий обід. Коли Віктор відчинив двері у квартиру, я радісно кинулась йому в обійми і застигла: за його спиною стояла Віталіна з візочком і дитиною на руках. Віктор легенько відсторонив мене і запросив дружину: заходь сюди з дитиною, а візочок і валізу я зараз заберу.
Я нічого не розуміла, в один момент він став чужим для мене, якась зовсім інша людина стояла переді мною, якась розгублена, розчавлена.
– Що це все означає? Поясни мені, – звернулась до нього.
– Поясню я, – озвалась його дружина. – Ми з Віктором розлучилися тихо-мирно. Ти хотіла, щоб я його відпустила. Будь ласка, Віктор твій, однак не з порожніми руками. Я в придане даю йому доньку, бо мені треба гроші заробляти, щоб прогодувати себе і сина. А щоб Віктор не сплачував аліментів, я написала відмову від доньки на користь батька. Тож у тебе не лише чоловік, а й донька вже є, чимала, аж чотири місяці. Чим годувати і як заварювати суміш, він тобі покаже і розповість. А ти дивись, гарненько доглядай мою Томочку, бо якщо я щось дізнаюсь, то отримаєш від мене добрячого прочухана. Я це зможу, – з цими словами Віталіна нахилилась до візочка, взяла тебе на руки, поцілувала й вийшла.
Я мовчки сіла на стілець, такого і в страшному сні я не змогла б побачити. Ця дитина зв’язувала мене по руках і ногах, уже не могло бути посиденьок із подружками, вже не могло бути спокійних ночей. Мала заплакала – він узяв її на руки і теж заридав, а я не знала, що мені робити. 
– Підводься, – сказав Віктор, – ходімо, вчитиму тебе готувати їжу для доньки, бо мені вже завтра на роботу, а ти будеш для неї мамою. 
Я почала плакати, кричати, що я цього не хочу, що мені не потрібна ця дитина і він разом із нею.
– Вже нічого не вдієш, буде так, як є, а для тебе – практика, коли свою народиш.
Отак ти з’явилась у мене.
Тепер Тамара все зрозуміла, вона лиш промовила крізь сльози:
– Так ти ж в усьому й винувата. Розбила щасливу сім’ю, батька обманула, все життя прожила з ненавистю до нього і до мене. До речі, а як ти пояснила батькові, що не вагітна?
– Дуже просто, під час місячних випила декілька пігулок, щоб збільшити кровотечу, і сказала, що стався викидень після такого стресу. От і все.
Тамара знову запитала:
– Ну хай так, зі мною все зрозуміло, а от Віталик… Він же твій син. Чого ж його не любила?
Жінка знову розсміялась:
– Так я ж не хотіла народжувати Віталика, для мене досить було Елі. Я хотіла позбутися дитини, але Віктор мене змусив не робити аборт. Сказав, що якщо я так вчиню, то розлучиться зі мною і забере в мене дітей, а я не могла без Елі. Ось так і з’явився нелюбий син. До того ж Віктор назвав його Віталієм, на честь твоєї матері Віталіни. Все наше життя вона поруч із ним: дочка – ти – і син з її ім’ям. Ненавиджу вас трьох і до своєї смерті не прощу вам, – і відвернулась до вікна. 
Тамара, плачучи, вийшла з палати.
Наступного дня дівчина приїхала в лікарню, і Томі дозволили зайти до батька. Побачивши її, він усміхнувся і ледь зрозуміло заговорив:
– Я чекав тебе і Віталика, та він далеко, не приїде, а ти поруч. 
У цей час зайшов лікар.
– Як у батька справи? – запитала Тома.
– Все буде добре, вчасно привезли до нас. Ходити буде, розмовляти теж. А там буде видно, ніякого хвилювання і стресів. Ще з тиждень побуде в нас, а потім – домашній догляд.
Тамара дивилась на свого тата і не могла повірити, що все, що сказала мама, правда. Проте відклала розмову на потім. Після цього вирішила запитати в чергової медсестри про стан здоров’я матері, вона відповіла: 
– Та вона ще вчора ввечері пішла додому, навіть до чоловіка не зайшла, ми всі були шоковані.
Після лікарні Тома із чоловіком забрали тата до себе додому. І одного разу вона запитала в нього, чи правда те, що їй розповіла мати, той підтвердив і запитав:
– Чи зможеш ти пробачити мій учинок? Я сам не радий, що так вийшло, все життя прожив з нелюбою жінкою, тебе залишив сиротою, та ще й Віталик через це постраждав. А з твоєю рідною мамою ми все життя спілкуємось, вона дуже тебе любить. Квартиру я купив тобі за її кошти, вона так захотіла. За два місяці Віталіна повинна приїхати з дівчатками сюди, в неї дві доньки від другого шлюбу. Тоді й познайомитесь. Як бачиш, донечко, за помилки дорослих розплачуються діти, які ні в чому не винуваті.

Автор: Надія АВРАМЕНКО

Газета "Життя"

Прочитайте усі приховані історії за 1 грн.
Читати Storriss
Ви вже є предплатником?

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

ЧИТАЙТЕ

«ДЯДЕЧКУ, ДОПОМОЖІТЬ!»
ГАЗЕТА «НАЙКРАЩІ ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ»
«ДЯДЕЧКУ, ДОПОМОЖІТЬ!»
08 жовтня 69
МИСЛИВЦІ НА МУХОМОРІВ
ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
МИСЛИВЦІ НА МУХОМОРІВ
26 вересня 98
СОНЕЧКО
ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
СОНЕЧКО
26 вересня 78