ДЕСЬ ТАМ, У КИЄВІ

– Не маєш із ким поговорити? Сядь навпроти великого дзеркала. Дивись тій дурепі просто у вічі й говори все те, що пишеш в інтернеті на своїй сторінці, – Соломія нетямилась від люті.

Мало в неї своїх проблем, то ще й мама пиляє, що її улюблениця, а Соломії – молодша сестра розпустила нюні на весь світ про зраду чоловіка. Віршики примітивні пише, ліпить їх до світлин, де вони удвох, розповідає, яке в них було неземне кохання, як вона за ним сумує, як побива­ється і ладна йому все пробачити. Дитячий садочок, тьху.

Соломії вже набридло до чортиків няньчити молодшу на рік Валентину та старшу на 17 років маму. Не її, Соломії, провина, що мама після школи вискочила заміж, бо «так сталось», не її провина, що за рік народила друге дитя, не її провина, що батько, такий же молодий дурень, який був неготовий до сім’ї, чкурнув світ за очі. Провина Соломії в тому, що вона росла сильною – не тілом, а духом, її провина, що взяла на себе важку ношу голови родини. Стала ніби чоловічою опорою розгубленій мамі, вічно заплаканій сестрі та завжди невдоволеній бабі. Змалку Соломія знала, як цвях забити, пічку почистити, як у корови пологи прийняти чи як замовити тракториста орати город або машину дров у лісника. А якогось дня сказала собі й усім іншим: «Досить!».

Поїхала Соломія до столиці, рік перебивалась, а наступного вступила до Університету імені Тараса Шевченка. Це було ще в ті часи, коли зараховували за знаннями. Дівчина жила в однієї старенької вчительки, яка дуже зраділа, що проста офіціантка, дівчина із села має потяг до науки. Мабуть, вчителі від Бога намагаються повсякчас доносити мудре й вічне, це в них у крові. Коли інші батьки шукали своїм чадам за великі гроші репетиторів, Соломії поталанило потрапити на безкоштовні курси, бо Олександра Трохимівна отримувала неабияке задоволення від студіювання англійської з мудрою квартиранткою. До 80-річної вчительки на репетиторство батьки дітей не приводили, адже юнаки і дівчата недолюблюють вчителів старшої когорти, а прагнення навчати у педагогині залишилось неабияке. Тож вони знайшли одна одну. І за рік Соломія знала англійську не гірше за українську, що неабияк допомогло їй під час вступу, а згодом і в навчанні. Про село Соломія забула, на хлопців не дивилась, бо... бо вони в такому закладі не дивились на неї, провінціалку. Були спроби завоювати її увагу з двох причин – хлопці або просили, щоб Соломія написала курсову, або без зайвої скромності натякали на інтим, дівчина ж вродлива і «справжня». Але Соломія ж мала інше на меті, тому хлопців ігнорувала, а надто нахабних могла й поза вуха вгріти: недарма довший час у селі рубала дрова, тож мала важку руку. Після навчання, не без допомоги Олександри Трохимівни, влаштувалася в міжнародну компанію перекладачем. У село приїздила раз на рік, до того ж лише на два-три дні, на більше її не вистачало. У вихідні Соломія давала уроки як репетитор, доглядала немічну Трохимівну, яка їй заповіла житло, – не до родинних сліз і нарікань десь там, на Тернопіллі.

Завтра в Соломії співбесіда у ще одній престижній фірмі, треба підготуватись як слід, а телефон не вмовкає: то мама скаржиться, що в сестри чорна смуга, то сестра плаче, що їй не щастить із чоловіками, бо її або промінюють на горілку, або залишають без пояснень, або відкрито зраджують. Третій чоловік не кращий за двох попередніх, а навіть нема кому поскаржитись на гірку долю. Тому й пише про свій біль на весь світ. Соломії не до таких дурниць, чоловіків у неї катма, а коханого й поготів. Так, колеги, не більше. Дівчина навіть не цілувалась ні з ким, бо навіщо цілувати того, до кого не відчуваєш зовсім нічого? Краще вже кота обіймати, ніж нелюба.

Усе, досить, вимкнула телефон, сіла за ноутбук, щоб поповнити словниковий запас англійської. Розмовна мова – це одне, а ділові вислови – то вам не абищо. Особливо у сфері будівництва. Робота дистанційна, тож Соломія зможе поєднувати: на основному місці праці в робочий час, у вихідні – з дітками, а вечорами перекладати документацію для поважних людей. Дівчина розуміла, чому їй запропонували цю вакансію, – вимагала менше, ніж решта претендентів. Зрештою, співбесіда віч-на-віч усе покаже.

На зустріч Соломія прийшла вчасно, в діловому костюмі та з мінімумом косметики. Узгодили деякі моменти, дівчина підвелась, щоб іти. Запитання її потенційного роботодавця примусили зупинитись біля самих дверей.

– Соломіє Сергіївно, чи є щось таке, чого ви вчора хотіли найбільше? Саме вчора.

На мить зупинилась. Розвернулася і попрямувала до столу свого майбутнього шефа.

– Не смію запитувати, що вас спонукало таке запитати, але відповім чесно. Саме вчора я хотіла одного – знайти свого батька, якого й не пам’ятаю, повернути його мамі та моїй сестрі, нехай він уже нарешті опікується ними.

– Доволі дивне бажання. А де ваш батько, хто він, якщо не таємниця?

– Знаю одне – він проходив практику в нашому селі, де й познайомився з моєю мамою. Мені не було й пів року, як його призвали до армії. Згодом народилась моя сестра, про яку татусь дізнався з листа матері. І більше про нього ніхто й не чув. Мама шукала тата на його малій батьківщині, в сусідній області, сказали, що жив колись такий з батьками, згодом вони переїхали в інше місце, а там і слід їхній загубився.

– Мало інформації, проте в наш час знайти людину – це не проблема, коли є бодай паспортні дані. Диктуйте, я запишу. Спробуємо віднайти, якщо ви справді цього хочете.

– Не заперечую.