ДЕ ТОНКО, ТАМ І РВЕТЬСЯ

– Мамо, ти що, злякалася? Я ж жартую, а дідусь говорив, що хреститися треба, коли грім гримить, а ти і без грому хрестишся.

Максимко чекав, що йому скаже мама.

Діана всміхнулася і голосом з присмаком гіркоти мовила синові:

– Твої слова, сину, для мене як грім серед ясного неба. Хто тебе навчив цих слів про поганих ментів? – жінка очікувала відповіді й, не дочекавшись, знову запитала: – Я? Дідусь? Чи, може, хтось у садку?

– Звісно, ні, мамо, це я дивлюся телевізор і мультики, коли тебе немає вдома, а дідусь мені завжди говорить, що я козак і маю їсти сало й слухати виховательку.

– Ой, сину, в мене на плиті борщ, скоро прийде брат зі школи, то обідатимете; іди до себе в кімнату, грайся і чекай Сашка, – сказала Діана й подалася до кухні.

Серед безлічі іграшок у своїй кімнаті Максимко знайшов пістолет, і коли в кімнату з важким рюкзаком на спині зайшов Сашко, він приставив йому до грудей іграшковий пістолетик і голосно крикнув:

– Медленно скинь рюкзак, руки на голову, подлая тварь, и ложись на пол. Сначала я тебя свяжу, заклею рот скотчем, а потом начнутся пытки, которым бы позавидовали палачи инквизиции. Ты мне скажешь, подонок, где спрятаны настоящие сокровища, – Максимко ще хотів щось сказати, але з кухні прийшла мама і запросила дітей обідати. Коли поїли, Діана з сумом в очах мовила:

– Діточки, що робити, аби ви менше дивилися телевізор і не гралися в різні інтернет-ігри?

– Мамо, – усміхнувшись, сказав Сашко, – ти що, хочеш, аби ми потрапили до психіатричної лікарні

– Боронь Боже, – відповіла Діа­на. – Що ти таке говориш, сину?

– Це так якось сказала наша вчителька, Марія Станіславівна: – Якщо в наших дітей відібрати телефони і не дати дивитися телевізор, то їх треба буде всіх відправити у психіатричну лікарню.

Діана хотіла щось відповісти, але заграла знайома мелодія в її мобільному, тож, приклавши телефон до вуха, мовила: – Доб­ре, залишаю дітей і скоро буду на роботі.

– Мамо, ти знову на халтуру? Не хвилюйся: я швидко зроблю уроки і гратимуся з Максимком у привидів...

...Коли вийшла з будинку, вже вечоріло. Далеко за лісом ховалося бліде сонце. Воно здава­лося їй чомусь злим. Йдучи, думала про дітей, про їхні ігри і про те, що відмовитися від підробітку не має змоги, а де тонко, там, звісно, і рветься...