ДЕ МОЯ СТЕЖИНА?

Жінка стискала Надійчину руку, вже не плакала, тільки хитала головою.

– Після закінчення сьомого класу, – розповідала далі Надя, – мене взяли вихователькою в дитячі ясла. Зароблені гроші в мене відбирали рідні. До образливих слів батька Івана, до злого, недоброго погляду і болісних слів я вже звикла.

Плачу вже я, авторка цього оповідання, пишу і плачу. Скільки горя, страху пережила ця дівчинка! Скільки тієї важкої сільської праці випало на її маленькі ручки! Куди дивилися односельці, сусіди, держава, врешті-решт? Тепер ми розуміємо, що то була наруга над дитинством. І за це ніхто не відповів. У післявоєнні роки, в роки розрухи і злиднів, у кожній сім’ї було своє горе, а якщо в когось була маленька радість, то берегли її від недобрих очей.

Повернусь у далекі сорокові роки. Що тоді розповідали односельці про цю родину?

Іван побрався з Марією наприкінці 1930-х. Перед війною знайшлася в них донечка. Щоб щастя чи поваги зазнала Марія – так того не було. Сприймала як належне чоловічу грубість та крики. Війна розлучила Івана з Ма­рією, як і багатьох інших. Чоловік – на фронті. У неї – дитина на руках, але до колективної праці потрібно йти день у день. За німця було важко і страшно, та працювала Марія, як усі. Від Івана звістки давно не отримувала. Чи згинув де? Погані думки точили її мозок, а серце рвалося на шматки. Коли зайшли радянські війська, неначе стало краще, але працювати в полі потрібно було більше і більше. Бо було тоді всім відоме гасло«Усе на фронт, усе заради перемоги». Сама з дитям… Не знаходила відповідей на свої запитання Марія. Відчувала, що душа пропадає, плаче та голосить. Душа хотіла бути з кимось. І з’явився в її житті Федір. Дозволила йому бути близьким із нею. 1943 року на світ з’явилася Надійка. Тепер важко сказати, яку місію виконував Федір у селі. Подейкували, що розвідник він. Як пішов за радянською армією, так і слід його зник.

Наприкінці війни Іван подав звістку, що живий, та в кожному слові було відчутно погрози. Увесь свій гнів, біль, нестримність та жорстокість виливав на голову бідолашної жінки. Терпіла і корилася, щоб тільки нічого не заподіяв її Наді.

Промайнула Надійчина п’ятнадцята весна. Люди підказували дівчині, що потрібно шукати батька Федора. Одного дня поїздка до району подарувала їй неабияку радість і найперше щастя. Це була батькова адреса на клаптику паперу. Хоча цьому передували нелегкі та довгі пошуки. Василь написав лист до батька, в якому розповів про її, Надійчину, дитячу долю та прохав не образити.

…Уже другу добу колеса монотонно відраховують кілометри. Потяг надовго зупиняється на великих станціях, щоб пропустити швидкісний, і лише стишує хід на малих. Надя потроху звикла до сусідів, відчуваючи добре до себе ставлення. Все милується світом, який щохвилини змінюється за вікном. Пасажири в купе вже інші, а жіночка, яка так перейнялася розповіддю дівчинки, прямує до місця пересадки.

– Я знайшла батька! – каже вже майже весело Надія. – Хочу його побачити.

– Тепер у мене є свідоцтво про народження і є день народження, – дістає сіреньку книжечку і ніжно торкається каліграфічно виведених синім чорнилом літер.

– Чому так говориш, Надю? – зацікавилася пасажирка.

– Коли я пішла до школи, – емоційно розповідає, – то в дітей був день народження, а в мене не було. Тому я вигадала його сама. Я захотіла, щоб мій день народження був, як у моїх друзів Ганни і Віктора, вісімнадцятого березня. Так мені й записали.

Надя щасливо засміялася, дбайливо кладучи свідоцтво до кишені. До кінцевої зупинки сиділи мовчки. Жінка допомогла дівчинці пересісти в інший потяг, дала настанови. Прощалися, як рідні люди.

Ще одна пересадка – і така довгоочікувана станція зустріла шумом і гамором людських голосів. Залишившись сама, Надя насторожено розглядала натовп. Скільки чекала, вже не пам’ятає.

– На кого чекаєш, дівчино? – почула за спиною чоловічий голос.

– Приїхала до батька, – прошепотіла.

– А звати тебе як?

– Надя.

– Я батько.

Особливо ніхто не порадів. Батькова дружина попросила називати її мамою для пристойності. Запитали про речі, але те, що лежало в клуночку, неможливо було назвати речами. Надя розповіла, що їй нічого нового не купували. Радості не було меж, коли невдовзі батько купив дівчині сукню і взуття. Здавалося, більше щастя не потрібно.

Понад місяць Надя гостювала в батька, душа потроху лікувала рани. Навіть гадки не мала і в снах дівочих не бачила, що все найважче ще попереду. Що лиш тепер почнуться складні та болісні випробування долі.

Одного разу батько запитав про день її народження. Надійка чітко і самовпевнено називала дату – вісімнадцяте березня. Однак не пояснила батькові, звідки та дата взялася, і Надія шкодуватиме про це все життя. Чому не розпитала про справжній день чи місяць свого народження? Відтоді стосунки якось не заладилися. Дедалі частіше Надії нагадували про роботу, тому вона не була проти, коли мачуха відвезла її до Азербайджану на льонокомбінат. Через юний вік на роботу не взяли. Довго не думаючи, мачуха відвезла Надю на поріг гуртожитку текстильного училища і залишила там без грошей та речей. Світ не без доб­рих людей. От і цього разу небайдужі допомогли дівчині з навчанням та зі стипендією. Скільки голодних днів пережито, скільки всього передумано безсонними ночами! Згадувала кожну стежину, дорогу і доріжечку, де ступала її дитяча ніжка. Подумки летіла до своєї далекої Батьківщини.

Доля подарувала Надії дві дороги, що міцно переплелися між собою: дорога якогось химерного короткого щастя та дорога горя і душевного болю.

Знайомство із солдатом, а потім одруження подарували тендітну надію мати свою маленьку сім’ю. Та щастя було недовгим, бо змінили його п’яні дебоші та бійки, від яких Надія змушена була з дитиною на руках повертатися до батька в Ставропольський край.

Одна розрада – це її дитина, її син. Та без роботи неможливо, і Надії не звикати. Працювала на залізничній станції. Таки одного дня залізниця звела Надю з колишнім чоловіком, який приїхав перепросити. Пробачила йому.

Тепер потяг мчить у далеку Карелію, і стукіт коліс заколихує та присипляє хвилювання.

«Усе почнемо знову», – думає Надя.

Та в холодному краї безкрайніх лісів і глибоких снігів чекали на неї злидні, важка праця на меблевому заводі, щоб вижити. Знову образи та пиятики чоловіка, неповага і бійки. Важке рішення визріло після чергового рукоприкладст­ва – тікати. Удруге і назавжди!

Потяги, станції, зупинки, перегони. Дорога веде тепер до рідного дому, до далекої України.

Нарешті обійме маму! Синочок пройде босими ніжками її, Надійчиними, стежками.

Післямова

Поплакали з мамою, поговорили. Серце пораділо. Душа наповнилася силою і відпочила в рідних просторах.

– Щасти тобі, доню! – мамині слова на прощання.

Дорога привела до міста Рівного, там Надія знайшла роботу за фахом. Життя то обирало широку світлу дорогу, то заводило в глухий темний кут, то петляло напівтемними провулками. Надійчина світла душа здолала всі перепони на своєму шляху. І лише одне велике бажання та величезна надія турбують серце – повернутися до рідного села, де вперше ступила босоніж на траву!

Пройтися б своїми стежками…