ДАРУНОК для МАРІО

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Марія ДРЕБІТ (ГОЛОДРИГА)

22 січня 22:50

492

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Ексклюзив

В очікуванні Різдва

Великі вуличні ліхтарі центральних вулиць одного з міст Португалії, як і всіх інших, були прикрашені гірляндами, що яскраво палали, ще більше підсилюючи й так святкову атмосферу. На рівненько підстрижених газонах, на площах, у скверах, парках, у вітринах, вікнах, на балконах і навіть у деяких під’їздах красувалися цілі композиції, подекуди людського зросту, присвячені Різдву Господньому.

Поміж героїв цих інсталяцій були Діва Марія з Йосипом і Дитятко Ісус, ослик, корова, ягнятка з пастушками, три царі. Подекуди хтось імпровізував, додавши пишнорогих оленів.

Здавалося, що навіть повітря пахло хвоєю і одним із дарів, що їх принесли Новонародженому царі, – ладаном. Людська метушня що не день набувала все більших обертів, і від того, здавалося, час іще швидше випорхував із тих магічних скриньок, які відцокували кожну секунду.

Фабрика

Як і більшість підприємств та фабрик, ця – металургійна, також зупинятиметься на тиждень різдвяних канікул.

Працівники матимуть нагоду відпочити від виснажливої роботи, постійного шуму та гулу ножів-дисків, які ріжуть бляху. А начальство – просто відпочине.

Та це буде за два тижні. Сьогодні ж усе ще кипить, наче юшка в казані. Усі працюють не покладаючи рук. Хоч на фабриці важкі та шкідливі для здоров’я умови, потрапити туди завжди було багато охочих. Щоправда, мало хто затримувався довше ніж на місяць. А от хто витримував, той ставав одним із хребців міцного та надійного скелета.

Та навіть стабільність в оплаті, подвійна за нічну зміну, пенсійні відрахування, страхування здоров’я та життя і ще купа різних плюсів не могли перекрити великої частини мінусів: надзвичайно велике фізичне та психологічне навантаження, шалений ритм, надточність у її виконанні, взимку – сильний холод, улітку – спека. А ще дим, який потрапляв у всі корпуси фабрики, коли на бляху наносили плівку, «завдяки» їдкому клею, від якого аж паморочилося в голові. Навіть захисні маски не допомагали.

Ну, і основним критерієм відбору на фабрику було знання математики: складання і визначення розмірів, а потім перенесення їх у машинку з десятками важезних дисків. І не дай Боже помилитися, бо ж вона не закриється, адже примхлива панянка, і тоді буде потрібно все переробляти.

Основний кістяк постійних робітників становили тридцять п’ятеро чоловіків. Але навіть дехто з тих, хто з’їв зуби на цій роботі, не витримував і тоді запрошували нового кандидата, якому давали випробувальний термін.

Перед кожним Різдвом усім працівникам дирекція закуповувала і дарувала подарункові кошики зі всілякими смаколиками. А ще замінювали стару і вже зношену уніформу на нову.

Армандо

Армандо понад двадцять років свого життя віддав фабриці, втратив три пальці на правій руці, але ще працював, аж поки не почало підводити здоров’я, та й пенсійний вік наблизився. Тому чоловік узявся оформляти всі потрібні документи, щоби зі спокійною совістю вирушити на заслужений відпочинок.

Відділ кадрів уже підшукав нового робітника й направив до Армандо, аби той ознайомив його із процесом. Минув місяць. Армандо був задоволений тим, як Маріо опанував його науку. Трохи огрядний, але швидкий і кмітливий бразилець дуже добре засвоїв усі ази. Сьогодні останній робочий день перед зимовою відпусткою.

Уже незабаром кожному робітникові роздадуть подарункові кошики й уніформу.

Маріо

До Маріо підійшов шеф. Віддав кошик зі смаколиками. Залишилося дещо узгодити, щоб подати замовлення у майстерню. Шум від машин був надто сильним, щоби вести звичайну бесіду, а тому шефові Доміньґушу довелося майже криком поставити своє запитання.

– Маріо, – прокричав він, – який номер calças? (калсаш).

– П’ятдесят другий, – відповів бразилець, заледве розчувши запитання шефа.

– П’ятдесят другий? – вирячив на чоловіка свої очі шеф. – Ти впевнений?

– О, мій шефе, – майже проспівав притаманною манерою бразилець, – хто ж може знати краще за мене? Звичайно, що так.

– Ну, добре, – відповів шеф і почухав потилицю.

Відповідь бразильця його дуже здивувала, але вже як є. Раз каже, що п’ятдесят другий, отже, п’ятдесят другий.

Зібравши дані ще кількох нових працівників, шеф подався до себе в кабінет. Наступного дня він телефонував і домовлявся з двома фабриками, які мали виготовити нові комплекти уніформи для тих чоловіків.

Швець

– Сеньйоре Доміньґуше, ви мені пробачте, будь ласка, але за всю свою кар’єру я ще не зустрічав людини з такою міркою! – вигукнув майстер. – Ви впевнені, що саме цей розмір? – не вгавав на іншому кінці мобільного швець. – Та в мене навіть немає таких... – Він замовк на якусь мить, а тоді мовив: – Добре. Я все зроблю, але сам привезу свій виріб, бо хочу подивитися на цього молодика.

Після різдвяних канікул усі робітники і начальство повернулися на свої робочі місця, сповнені сили та готовності до нових випробувань. Маріо теж прийшов. Сьогодні йому і ще кільком новим працівникам уже видадуть готові комплекти уніформи.

До кабінету шефа Доміньґуша зайшов чоловік із величезним пакетом у руці. Він виклав спецзамовлення на стіл. Обидва мовчали. А що тут скажеш?

– Орландо, – звернувся шеф до свого помічника, – ану поклич сюди Маріо, будь ласка.

Бразилець дуже здивувався, коли його викликали до шефа в кабінет: «Чого б це? Начебто все добре роблю. Не запізнююся. Дивно». Він намагався втихомирити надмірне серцебиття, але ніяк не вдавалося. Його обличчя покрилося краплинами холодного поту. Чоловік хотів швидко дійти до того кабінету, але надлишок ваги і невисокий зріст не давали зробити це швидко. Постукав. Зайшов.

Троє чоловіків дуже уважно дивилися один на одного. На їхніх обличчях застигли здивування, подив і нерозуміння.

– Доброго ранку, шефе.

– Доброго, доброго... О, Маріо, на, тримай. Це твоє, – випалив шеф і відступився від стола, на якому стояли гігантські робочі черевики п’ятдесят другого розміру.

– Пробачте... Не зрозумів... – заледве вимовив Маріо і витріщився на ті черевики, в яких він міг уміститися весь. – О, шефе... мені здається, що вони трохи на мене завеликі... Як я маю в них ходити? Як я маю в них вести машину? Я не зможу покласти їх на педалі... Та я їх навіть у машину не впхну...

Що вже сміху було в тому кабінеті, а потім ще й ціла фабрика довго не вмовкала, обговорюючи ті різдвяні «черевички», яким нагородив бразильця шеф.

А розгадка була в тому, що слово calças має декілька значень, і якщо неточно його вжити чи не дуже правильно побудувати з ним ціле речення, то замість того щоби запитати «Який розмір взуття?», можна сказати чи почути: «Який розмір штанів?». Що й сталося з Маріо та шефом Домінґушем.