ЦУР ДО ТРЬОХ!

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Валентина РОЗУМЕНКО-НЕВІНЧАНА

17 липня 15:29

558

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Жіночі історії

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

– Цур тобі, пек! – сварилася колись їхня бабуся, коли вони робили збитки.

– Та цур йому, – казала мати, коли не хотіла робити щось важке чи неприємне.

– Цур до трьох! Цур до трьох! – вигукувала малеча під час якоїсь гри, бажаючи продовжити забаву.

І ніхто ніколи не запитував, хто такий той цур і чого він такий упертий.

То вже як вимовиш останнє заклинання, то наче й право отримуєш щось робити тричі. Тільки тричі! А далі ні-ні, бо ж той цур таки дорогу перебіжить.

Ліза виходила заміж тричі. Тричі її хотіли мати за жінку. І вона була не проти. А батьки тільки кректали, розщедрюючись на весілля та вечірки. Була улюбленицею, тому ні в чому не мала відмови.

Заради справедливості варто сказати, що дівча було лагідним і розумненьким. Зі школи приносило грамоти й подяки, вдома допомагало бабусі та матусі з жіночими обов’язками, зі старшими братиками не заїдалося. Єдине, що трішки лякало родину, то це самостійність у дорослих справах. Могла затриматися на гулянках до півночі чи сісти в автомобіль до незнайомих.

– Ти ще мала гульки справляти, – сварила бабуся.

– Доню, а не доведи господи, завезуть куди, – це вже мати, зітхаючи.

– Лізко, наступного разу батога скуштуєш, – подавав голос і батько, що працював у господарстві радгоспу головним конюхом. Та ніколи й пальцем ніхто не зачепив.

– Усього ви боїтеся! Нічого мені не станеться. Не маленька вже, – лащилася лисичкою Лізочка, і родина затихала.

А яка ж вона гарненька була! Карі оченята під опахалами густих вій гіпнотизували не тільки чоловічу стать. Не могли встояти й родичі, коли чого добивалася. Фігурка намалювалася ще з підліткового віку. Ровесниці або худесенькі занадто, або товстульки через гормональні вибрики. Лізочка ж округлилася там, де треба, дуже спокусливо. Здається, вона й не переймалася дієтами. Солодкого просто не любила, проте бабусині пиріжки наминала, не рахуючи їх. Напевне, калорії згоряли в меткої школярки дуже швидко.

Уперше Ліза закохалася в дев’ятому класі, хоч не один парубок пас очима це грайливе дівча ще раніше. Проте кавалерам давала відкоша. І за словом у кишеню не лізла. Де що й бралося.

А вподобала чужого хлопця, який з’явився в їхньому класі всього на рік. Серйозний, навіть набурмосений, перевтілювався на фізкультурі. Перший у всьому. А біцепси які! У командній грі, коли слід було на швидкість пробігти з дівчинкою «на барані», мчав з нею (обрав одразу Лізочку), наче вона була пушинкою. А вона ж і не пушинка, хоч і товстулею не назвеш.

Ходили в кіно. Прогулювалися вечорами вулицями їхнього затишного містечка. Навіть цілувалися. А випускний гуляла Настуня вже без Ромчика. Виїхали вони. Та то таке. Діти ще! Швидко й забула.

У десятому класі (тоді була десятирічка) в неї було вже справжнє кохання. Запав на неї один парубок. Та так, що хотів одружитися! Він їй подобався. І не лише поцілунки були. Добре, що дорослий, добре, що медичне закінчував і знав, як обминути небажані речі.

Батькам і бабусі сподобався.

– Ти, дитино, тільки ж будь обережною, – повчали, – треба професію здобути, а тоді вже сім’ю заводити.

– Знаю я, знаю. А Віталика кохаю. І він мене. Погуляємо ще.

– Ну, гляди. Нехай хлопець на ноги стане, навчиться гроші заробляти.

Провела його Настуня в армію, пов’язала привселюдно стрічками, як то водилося в них, обіцяла чекати, а сама кинулася до науки. Усе їй легко давалося. І навчання також. Вибрала ходову спеціальність, вступила до вишу. А на другому курсі здуріла. Це так батьки казали. Бо ж підхопила якось розлученого молодика чи він її підхопив і згаряча не тільки розписалися, а й у церкві повінчалися. Пристрасть. А може, розрахунок?

Мати плакала, бабуся молилася, а батько мовчав. Знав, що вперта донечка зробить по-своєму.

Тільки прожили молоді день і поночі. У нього ж від першого шлюбу дитя було, то й одумався, мабуть. А те, що вінчані, їх не лякало. Розбіглися дуже швидко. Добре, що не завагітніла Лізочка.

Зраділи і його батьки, і її, а найбільше – Віталик. Звістка про одруження коханої його замалим у могилу не звела. Запив був, а потім отямився. Маму стало шкода, яка саменька залишилася. Їй не подобалася чомусь Лізочка ще до першого заміжжя.

– Синочку, та видзігорна, – так у них казали на легковажних, – тобі життя може зіпсувати.

– Мамо, батьки в неї порядні. І небідні, – переконував хлопець.

– Батьки порядні, а вона, кажуть люди…

– Ну, людям тільки попади на язики. Вона просто компанійська і весела. Та головне – мене любить.

Так, Віталик зрадів і пробачив Лізочці її невірність. Почали зустрічатися знову. Домовилися одружитися. Та не відразу. Поїхав Віталій на заробітки, бо ж не з порожніми руками до такої дівчини йти. На весілля, на квартирку потрібно розстаратися. А тут медиків набирали в якусь азійську країну за домовленістю.

Відпустила Лізочка жениха, хоч і не хотілося. Плакала, коли проводжала, але запевнила, що чекатиме.

Тим часом улаштувалася на роботу в столиці за фахом. І працювала добросовісно, бо байдикувати не звикла. Додому приїжджала. Бабусю любу в останню путь провела, як годиться.

Батьки раді були, що їхня донечка отямилася що матимуть гарного зятя. А вже вони для своїх дітей нічого не пошкодують. У синів і квартири, і зарплати гідні, бо кар’єру зробили, людей потрібних за друзів мають, і одружилися вигідно. Коли б оце «дівча» ще в надійні руки віддати, бо дуже вже свавільне.

Минув рік. На Спаса – «волга» до будинку. А звідти чоловічок товстенький і їхня донечка розфуфирена. В руках у нього чемоданчик чималий з харчами і пишні троянди матері.

– Тату, мамо, ходімо в хату, щоб люди не зглядалися. Знайомтеся, мій Едуард!

– Як же, доню? Як? Чому ж ти нас не попередила? – догідливо випитувала матінка. Видно, та гарна машина зробила своє.

– А як же..? – почав батько, та й замовк, зустрівши застережливий погляд улюблениці.

– Не хвилюйся, татку! Ми вже розписалися. Гукнете найближчих родичів, то завтра й погуляємо, – ошелешила обох.

Погукали родичів. Посиділи, поспівали. Подякували за частування. А позаочі всяке говорили про Лізку. Жаліли Віталія.

Батько, випивши, таки не втерпів, щоб не запитати про незрозумілу для нього поведінку безсоромниці (гості розійшлися, зятя звалив коньяк, то спав у вітальні):

– Що ж ти, дочко, затіяла? Це ж який уже в тебе?

– Цур до трьох, таточку! Цур до трьох, – сміялася, як у дитинстві.

– То і цей не останній буде?! Так виходить?

– А він і є третій, – заспокоїла мати, що прибирала зі столу. – Третій.

– А як же Віталій? Ти ж наче йому обіцяла цього разу, – не вгавав старий, якому таки не сподобався коротун.

– А Віталій собі знайде іншу. Ти думаєш, він там постує? – відчикрижила вже досвідчена донька.

Поїхали. Що зі старими заводитися?! Не сказала Лізочка, що її обранець розлучений, що аліменти платить на двох дітей. Старі не зрозуміють. Старомодні вони в неї, хоч її й люблять.

А за рік і з цим розлучилася. Занудою виявився. І ревнивцем ще ж яким! Раз і руку на неї підняв. Але вона не мала наміру терпіти товстуна, який і в ліжку доброго слова не був вартий. Того, напевне, й не завагітніла.

Пів року була сама. Трішки погладшала, бо ж стрес стала заїдати солодким. Та й робота в неї кабінетна. Не схуднеш.

А приїхала в рідне містечко, з Віталієм зустрілася. Ну, пішла в лікарню, де працював, коли повернувся. На прийом записалася.

Кажуть, що перші стосунки не забуваються. Правду кажуть. Нічого він і не забув. Ночі гарячі, розмови ніжні, плани їхні. А вона – лисичка. Виль-виль хвостиком. Хвостика чоловік і не помітив. Кохання в нього!

Не хотіла його мати такої невістки. Не хотіла. Та й родичі відмовляли. Бо ж непевна вона, та Лізка. Хіба то життя буде, як вона гулятиме? Ще й безплідна явно, бо з двома жила, а дітей катма.

Але на вечірку до сватів пішли. Віталій умовив. Був щасливий по-справжньому. Нарешті вона буде його. І діти будуть, бо то ж вона тих чоловіків не кохала, тому й остерігалася. Так думав.

Гроші на квартиру заробив, трохи її батьки дали, та й робота в обох. Не пропадуть. А за декілька місяців Ліза повідомила коханого, що вагітна. Як він її беріг, як беріг!

За три роки народила двох донечок-лялечок. І мати з неї виявилася гарною. Удвох вставали до крикух, бо поки ті підросли, не давали спати. Потім заспокоїлися, від батька ні на крок, коли той удома. Він і казочку розкаже, коли мама заклопотана, і час, щоб погуляти, знайде.

І даремно його мати переживала, що Лізка гуляти почне. Усе для дітей, для чоловіка. Одно товчеться на кухні. Рецептів назбирала. Пиріжечки чи тортики щотижня, та ще й дуже смачні. Єдине – що розтовстіла зайве. Та Віталику вона всяка подобалася. Боявся неборака, щоб іншого собі не знайшла.

Виросли й дівчатка. Не в маму, а в татка. Худі, кирпатенькі, до хлопців байдужі. Чи то хлопці до них. Але вчилися гарно, коледжі закінчили, на роботу влаштувалися.

От старшенька вже й парубка додому привела. Сільський, не якийсь там джиґун. Із простої небагатої сім’ї, та батьки раді були, що їхню донечку також кохають. Дивись, і молодша свою половинку знайде.

Відгуляли скромне весіллячко. Молоді подарували їм за рік онучка. Щастя? Щастя. Хоч і палало вже на українському сході кілька років. Та їх це ніби й не стосувалося.

Приводила двічі додому чоловіків і молодша. Та чомусь ті залицяльники швидко зникали. Без пояснень.

Виплакувала донечка свої жалі на маминому плечі, а та заспокійливо повторювала помічне заклинання: «Цур до трьох, цур до трьох, люба».

Напевне, так би й було, якби не дотягнулася жаскими ракетами й вибухами війна й до їхнього містечка. Пішов до військкомату їхній батько Віталій. Не дуже вже й молодий, але здоровий і дужий.

За рік забрали й зятя. Тепер на війні їхніх двоє. Старшого якось контузило, то відлежав у шпиталі місяць. І знов у пекло. Зять пройшов навчання, став мінометником. Тягають ту майже гармату, щоб не засікли фашисти новоявлені, то поки Бог крив.

Дівчата самі дають собі раду. Добре, що в містечку живуть, а не в селі. Старша після чергового візиту коханого завагітніла. «Хай буде, – зраділа мати, – де одне, там і двоє». А на молодшу тільки поглядає жалісно. Не виходить той третій раз, ну не виходить! Вибрали хлопців.

Але то не біда. Живуть же й без пари. А може, і знайдеться який удівець? Тут головне, щоб війна закінчилася, щоб їхні чоловіки додому повернулися.

Щоб усі повернулися!

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!