CКАЗАТИ ГОЛОВНЕ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

25 травня 20:28

508

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Історії з життя

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Лiто щедро посилало своє сонячне тепло, обдаровуючи людей надвечiрньої пори. Який то був час? Молодь, ледь оговтавшись вiд нiмецького поневолення (хто в селi, хто на чужинi), пiсля важкої щоденної працi часто збиралася на вигонi бiля тополь на колодах. Ось таким у них тодi було дозвiлля з незамiнними гармошкою та бубоном. Тополi росли в ряд.

Олександр присів під тополями, почав говорити до Миколи:

– Подейкують, ось на цьому кутку, пiд однiєю з них (отiєю найвищою) навiть вiдпочивав Шевченко, відомий поет, коли приїздив до товариша.

Микола примружив око і почав розповідати:

– Чи так було, чи не так, але від матері чув, що односельцi часто переповiдали легенду про Тараса і наше село. Переказували своїм дiтям. Ще й додавали, що, либонь, писав вiн тодi вiдому «Тополю», бо сидiв же iз записником.

Олександр усміхнувся і повів довкола рукою:

– То писав про ось ці тополі. Тепер вони знаменні.

Довго не говорили. Поспішили до гурту, де пiд пишними кронами тополь присiли парубки. Серед багатьох – один із гармошкою, iнший – з бубоном. Дiвчатам аби потанцювати. Прохолода лiтнього вечора вмить знiмає втому. Повплiтали в коси квiти мальв, чорнобривцiв, рути, м’яти. Здається, не дiвчина, а квiтка розцвiла. Галинка стояла, вiдпочивала пiсля танцю. До неї пiдiйшов Олександр. Вона давненько звернула увагу, як хлопець до неї придивляється. А от цього разу почав з нею розмовляти:

– Ти чия? Довго до тебе придивляюся. З якого ти кутка села?

– Михайла Селянина дочка. З Високого хутора, – почала говорити Галинка, зашарівшись.

– То далеченько звідси, – підсумував хлопець, трохи розчарувавшись, що додому дівку далеко водити. Але її врода змусила запитати, бо не дізнався найважливішого:

– А як тебе звати?

Дівчина знову зашарілася, щоки вкрив рум’янець, тихо відповіла:

– Галинкою мене звати.

Весь вечір не відходив Сашко від дівчини. Проводжав її до двору. Довго стояли.

Прощаючись, допитувався:

– Завтра вийдеш до мене?

Відповіді не очікував, твердо знав, що вийде. Бачив, що він, такий балакучий і завзятий, сподобався дівчині.

Так Олександр почав зустрiчатися з Галею. Батьки дiвчини, зачувши про парубка, почали всіляко відмовляти доньку. Мати, бідкаючись, говорила:

– Вiн тобі не рiвня. Будуть ще в тебе хлопці.

І сердито запитувала:

– Тобі парубків мало?

Батько повчав:

– Такий хлопець, як Сашко, посмiється i кине.

– А я його люблю, ніхто мені інший не потрібен, – твердила непохитно Галя. І її щоки заливав рум’янець.

Дiвчина на жодні повчання не зважала. Так захопилась своїм почуттям, першим коханням, що щебетала бiля хлопця пташечкою. А що ж парубок? Вiдповiдав на почуття. Наче й було зрозумiло, що молодi хочуть одружитися, але хлопець усе чомусь вiдкладав розмову з батьками.

Недільного ранку батьки зi старшим братом поїхали з дому до рiднi на весь день. Галя зосталася сама. Її лишили господарювати. Було багато живностi. То всiх треба обійти i нагодувати. Проговорилась i Олександрові про поїздку рiдних. Тож городами пробирався парубок до хати. Йти вулицею не наважився. Та й Галя просила, щоб люди не бачили. Так, Олександр, здається, впорався iз завданням: нiхто його й не помiтив, хоч був i кiнець серпня, але спекотно. Люди пересиджували спеку в хатах, дехто гомонiв бiля обiйстя із сусiдом. Невеличка хатина сховала закоханих вiд стороннiх очей. Прохолода i затишок не остудили почуттiв. Надвечiр хлопець так само городами пробирався додому.

Повернулися батьки з братом пiзно ввечерi. Мати, зайшовши до хати, здається, щось запiдозрила. Наступного дня запитала доню словами з пiснi:

– Та я тебе, Галю, не лаю, та я тебе, Галю, питаю…

А дiвчина подумки перефразувала вiдомi слова: «Все ж таки, мамо, без вас хтось таки тут і був». Матерi ж вiдповіла, що нiкого не було.

Мати мовчала. Мовчала i Галя. Осiнь вправно вступала у свої права. Копали городи, збирали урожай. Не так часто молодь збиралася на вигонi. Та й Олександр бачив Галинку лише декiлька разiв. Щось вiн такий мовчазний, почав уникати дiвчат. Бiльше у товаристві хлопцiв. Галя першою пiдiйти так i не наважилась.

Одного разу дiвчата пiшли до вiщуна. Довго роздумуючи, пiшла й Галинка. Саме тепер, як нiколи, треба було дiзнатися правду. Дідусь спідлоба пильно глянув на Галю. Почав говорити:

– Бачу, маєш від усіх таємницю. Та незабаром вона розкриється. Не будеш ти в парі з тим, кого так бажаєш.

Галина запитально поглянула на діда. Він казав страшні для дівчини слова:

– Поголос піде про тебе не лише селом, у якому живеш, а й іншими. Знаю, чого до мене прийшла. Буде в тебе дитина. Народиш дівчинку, та не таку, яку хотіла б. Народиш хвору дитину. Так і проживеш свій вік без пари і з нею. Не візьме тебе заміж ні батько доньки, ніхто інший. Та ти й сама не захочеш після страждань і мук з малою дитиною виходити заміж.

На очах Галини виступили сльози. Вона тільки й запитала, знаючи, що за таке батьки з хати дівчат виганяють:

– Жити де я з дитям буду?

– Не переживай, – вів далі дід. – Батьки не відцураються від тебе. Вони приймуть дитину. Поки будуть живі, допомагатимуть. Піклуватиметься про вас і родина брата. Але клопоту багато завдасть донька. Проживете довге життя.

Дівчина нічого не питала, лише говорила:

– Казав, що любить.

Благально запитала:

– У чому причина?

Дідусь відповів:

– Щоб він так тебе сильно любив, то я не бачу. Була якась симпатія. Та ще й батьки відмовляли. Заможніших сватів їм подавай, та й невістку з багатим приданим. А парубок ходив, аби було куди ходити. Тебе ж кохання накрило повністю, як кажуть, думала не головою, а серцем. Тепер будеш розплачуватися і ростити дитя сама. Він невдовзі одружиться, виїде із села, житиме в місті. До тебе і дитини йому буде байдуже.

Такі слова були для Галини гірші за гострий ніж. Вийшла від віщуна не лише спантеличена, розчарована, а ще й вбита горем. Інші дівчата повиходили вiд дiдуся веселi. Додому йшли мовчки. Тiльки дiвчата перешiптувалися мiж собою:
«Що ж їй сказав дiдусь?». Дiвчатам було так цiкаво, що сталося з Галиною. Але вона мовчала. Мовчала на запитання подруг, на нiмi докори батькiв. Так, лише вона тепер знає правду i проживе з нею все своє життя. Зраджена, ще не до кiнця усвiдомлювала всю непередбачуванiсть подiй. Вiдвернувся Олександр не лише вiд неї, а й від іще ненародженої дитини. Виною всьому його батьки, якi розрадили хлопця одружуватися з дiвчиною з бiднiшого роду. Правду все-таки казали батьки необачнiй дочцi, але не послухала їх, уперта…

Навеснi народила доньку. Назвала Нiною. На жаль, дiвчинка вирiзнялась від iнших дiтей. Батьки прийняли народження внучки як належне. У присутності дитини тiшились, забавляли, наодинцi витирали сльози. Брат з родиною жив окремо. Невiстка Ольга, як приходила, часто допомагала молодiй матерi пiклувалась про маля. Не знала вона, що разом із дiтьми за багато рокiв доглядатиме i Галину, i Нiну…

Минули роки. Вiдiйшли у вiчнiсть спочатку мати Ганна, потiм батько Михайло. Залишилася Галина сама з донькою. То Нiна хоч дiда боялася, нiкуди з двору не йшла. А тепер їй би лише вулицями ходити, добре, що тими, якi недалеко вiд їхньої хати. Увесь день отак ходить. Визирає її мати, визирає аж до вечора. Галина часто згадувала тi часи, коли була вивезена на примусовi роботи. Суцiльна наруга, важка праця, моральне знищення. Такої ж наруги i знищення зазнала й у рiдному селi. Живе бiдна жiнка, все життя спокутуючи провину. Особливо ранить її серце, коли донька прийде i почне розповiдати:

– Була у родні. Казали, мій батько приїжджав. Привозив того разу подарунка, а я не ходила до їх. То він і не віддав.

Мати добре знає, що то порожні розмови. Та лише мовчить. Важко слухати про те, як донька починає набридати балачками, що десь бачила свого батька або навiдувалась до його рiднi. «Добрi люди» розповiли Нiнi i навiть показали, де живе «рiдня». То ж є куди безталаннiй тепер ходити й розповiдати зустрiчним, хто її батько. Тi походеньки Галинi ятрили душу, лягали на серце важким спогадом. Наче й забулося, але не вiдпускає нi на мить.

Запитувала сама себе:

– Хто моєї дитини батько? Той, хто вдало одружився, має повноцiнних дiтей…

Подруги, з якими тодi ходила до вiщуна i якi так допитувалися, чому сумна, давно зрозумiли тодiшню причину. Дехто із подруг проживав неподалiк родини, тож намагалися пояснювати дещо Нiнi, але та лише вiдмахувалась. Бо змiнити таку людину неможливо. Пiв столiття прожила Нiна. На декiлька рокiв пережила матiр. Галини брат на той час помер, тож син з невiсткою та бабуся Ольга прихистили її, доглянули до останньої хвилини.

Змiнилося село. Вулицi й не впiзнати. Замiсть тополь тепер ростуть берiзки. Немає тих крамниць, куди так любила ходити Нiна. З’явилися новi, добротнi. Отак i прожили свої нелегкi життя Галина та її донька. Не сказав головного Олександр, а вона ж так чекала, так йому вiрила… Добрий i мудрий дiдусь, щойно глянув на неї, сказав головне, але, на жаль, запiзно. Сказав усю правду, що буде. Як говорила Галина, сказав, наче книжку прочитав. Вчасно, запiзно. Яке тепер це мало значення? Видно, такa її доля. Пройшла воєнне пекло, не чекало її добро i вдома. Можливо, знала б ранiше правду – обiйшла б десятою дорогою. Але часто й заперечувала сама собi: «Молодого серця, люблячого дiвочого нiщо не могло б спинити».

Дякуємо за вашу передплату онлайн!