ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
521Історія з життя
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Шансів зустрітися в них було рівно стільки, скільки й не зустрітися. Але вони таки зустрілися. Бо так мало бути. Бо, якби не зустрілися, ніколи б не знали таємниці свого народження, яку від них обох ретельно приховували. Та все таємне рано чи пізно стає відомим.
Наші дні
Назар поспішав на ділову зустріч, запаркувавши службову «ауді» за рогом будинку, в якому було затишне, але вишукано й стильно умебльоване кафе. Тут зазвичай за філіжанкою кави чи кухлем квасу любили обговорювати майбутні проєкти потенційні бізнес-партнери, хоча й просто поспілкуватися чи попліткувати сюди теж приходили.
Назар прийшов на кілька хвилин скоріше від умовленого часу і сів за столик, на якому стояла табличка «Зарезервовано».
– Подвійне еспресо, будь ласка, – сказав молодий чоловік юній дівчині-офіціантці в салатовій уніформі, яку доповнював білий мереживний фартушок. Дівчина занотувала замовлення і пішла, забравши з собою табличку «Зарезервовано».
Назар дістав з кишені телефон, перевіряючи годину, на мить підвів очі й завмер. Через два столики від нього з красивим чорнявим юнаком сиділа його Аліна і щасливо усміхалася цьому хлопцеві, який ніжно тримав у своїх руках її руки. Збоку на столику стояла ваза з розкішним букетом червоних троянд. Спочатку Назар подумав, що дівчина просто дуже схожа на його кохану, але ж не може бути аж така схожість! Те саме рудувато-каштанове волосся, та сама горда постава, нахил голови… От тільки вбрана дівчина була дещо незвично – його Алінка ніколи не носила строгих чорних костюмів із білими сорочками. У її гардеробі взагалі не було чорного, навіть взуття і верхній одяг були червоними, фіолетовими, бежевими, але не чорними! А дівчина, яка сиділа через два столики, явно надавала перевагу темним тонам, бо і плащ, який висів на вішаку поряд, і капелюшок теж були чорними. Але ж усе решта – від променистих очей, які закохано дивилися на співрозмовника, до красивого профілю та розкішного рудувато-коричневого волосся – не могло належати нікому іншому, крім його коханої Алінки! От тільки Аліна своє волосся любила заплітати в грубезну, хоч і не дуже довгу косу, а в дівчини, на яку зараз зачаровано дивився Назар, волосся вільно спадало на округлі плечі і було не таким довгим, як в Аліни. Але ж зачіска – її можна змінити за кілька хвилин, тому…
Серце молодого чоловіка калатало десь у скронях, коли він наче крізь пелену почув хриплуватий чоловічий голос:
– Даруйте, що спізнився, ледве запаркувався майже за квартал звідси, – промовив імпозантний сивуватий чоловік середніх років, простягаючи Назарові руку: – Віктор Юрійович.
– Назар Ігорович, – привстав і потис руку чоловікові, насилу відводячи погляд від парочки за столиком Назар.
…Коли за хвилин сорок перемовини з майбутнім партнером завершилися, Назар знову кинув погляд на той злощасний столик. Парочка й далі весело перемовлялася. Назар боровся з бажанням сфотографувати їх, але як це зробити непомітно? Витягнувши телефон, молодий чоловік таки зробив кілька не надто вдалих кадрів.
Сівши за кермо «ауді», Назар не міг заспокоїтися. Як вона могла?! Тільки вчора він їй освідчився, вона теж сказала, що кохає його, а вже сьогодні преспокійно щебече з іншим! Набрав номер коханої. Довгі гудки. Ну, звісно! Як вона може відповісти, коли поряд той вродливий юнак?! Гаразд, доведеться почекати. А зараз треба їхати в офіс і доповісти шефові про результати перемовин із Віктором Юрійовичем.
Увечері, щойно Назар переступив поріг своєї квартири, пролунав дзвінок. На екрані висвітилося «Алінка». Із завмиранням серця провів пальцем по екрані і видихнув: «Алло!»
– Привіт, Назарчику! Щойно побачила твій пропущений виклик. Ти не повіриш, забула вдома телефон, а згадала про це вже на роботі. Ото цілий день такий спокій був!.. – і вона безтурботно засміялася.
– Ну так, спокій, – саркастично повторив Назар. – То ти цілий день була на роботі?
– Звісно! А де ж іще мені бути? Вчителька музики в школі мистецтв – то тобі не вільний відвідувач офісу, який може працювати дистанційно. До того ж у мене сьогодні ще й академконцерт був. Точніше, не в мене, а в кількох моїх учнів.
– Я скучив. Дуже хотів би тебе побачити.
– І я скучила. Зателефонувати на вайбер і увімкнути відеозв’язок?
– Можна й так, якщо нема змоги зустрітися.
– Назарчику, коханий, я така втомлена! Хіба приїдеш до мене. Але ж уже майже восьма…
– Твоя правда, сьогодні, мабуть, обійдемося відеозв’язком.
На екрані з’явилося справді втомлене, але усміхнене обличчя коханої.
– А як у тебе день минув? – запитала Аліна.
– Та… минув якось. Нам треба поговорити.
– Говори.
– Не телефоном.
– Ого! Щось серйозне? – стурбовано запитала дівчина.
– Ще не знаю, але поговорити треба.
– Ти якийсь надто загадковий, але гаразд. Може, завтра зустрінемося. У мене завтра лише чотири уроки, після обіду буду вільна.
– Добре. Я постараюся вирватися з роботи швидше і наберу тебе. Або зустріньмося в тому кафе, де ми вперше з тобою вечеряли. Скажімо, о 16.00.
– Гаразд, домовилися. До завтра, любий!
– На добраніч, кохана!
Назар вимкнув відеозв’язок і замислився. Аліна, як завжди, мала заплетене в косу волосся і вбрана в червоний гольф. Волосся дівчини з кафе було такої довжини, що не могло б заплестися в косу. То, виходить, то була не Аліна!? Але ж у всьому іншому просто неймовірна схожість!
За 23 роки до цього
…Погожого осіннього дня в одному з пологових будинків міста трапилася надзвичайна подія. Народження близнюків – хоча й не надто часте явище, але не надзвичайне. Та й смерть немовлят під час пологів теж трапляється. А от коли одного дня з різницею в кілька хвилин у сусідніх пологових залах сталося і те, й інше – ото вже була НП! Одна жінка народила двох чудових і здорових дівчаток-близнючок, щоправда, сама мало не померла. А ще одна жінка народила кволеньку дівчинку, яка померла за кілька годин після народження.
І головний лікар пологового будинку Анатолій Павлович, щоб уникнути скандалу та звинувачень у непрофесійності персоналу, прийняв «соломонове» рішення – одну з близнючок вирішив віддати жінці, чиє немовля померло, а тій, яка народила двох дівчаток, сказати, що одна з близняток померла. Бо, поспілкувашись із нею ще у приймальному відділенні, знав, що її вагітність не була бажаною. Маючи впливові зв’язки та знайомства і користуючись тим, що ніхто з лікарів його пологового будинку не був зацікавлений у скандалі, Анатолій Павлович свій хитромудрий план втілив у життя. Ще слабка після важких пологів мама близняток звістку про смерть однієї зі своїх донечок сприйняла, як і сподівався лікар, хоч і болісно, але з певною полегкістю. Адже вдома на неї чекало вже двоє старших дітей. А чоловік, дізнавшись, що дружина знову завагітніла, наполегливо намагався переконати її позбутися дитини, бо куди ще третє!? Жінка на аборт не відважилася, але, довідавшись, що матиме двійню, боялася сповістити про це чоловікові. Тому, коли їй сказали, що одна дівчинка виявилася слабкою і померла, жінка лише зі сльозами на очах промовила: «Хай Господь прийме її невинну душеньку!». А були це сльози радості чи горя – ніхто не знає.
А та жінка, чия донечка справді померла, так і не дізналася про це, бо наступного дня після пологів їй принесли здоровеньку щокату дівчинку, яка мирно посапувала на руках у медсестри. Так двох близнючок виховували в різних сім’ях, хоча й в одному місті. І ніхто в родинах про це не знав. Знали лише ті, хто придумав і втілив у життя цю «геніальну» аферу. Але вони мовчали.
Наші дні
– Такого просто не може бути! – вигукнула Ярина, – притискаючи смартфон до грудей.
З кухні вибігла налякана мама.
– Доню, що трапилося?
– Мам, я що, не рідна твоя дочка?
Тепер настала черга остовпіти Вірі Петрівні.
– Як то – не рідна? А яка?
– Щойно мені телефонувала якась особа, яка назвалася колишньою акушеркою пологового будинку, і сказала, що не може померти з цим тягарем на душі й мусить мені все розповісти.
– Господи, яка акушерка? Який тягар? Про що ти, доню? – жінка приклала руку до серця і присіла на ослінчик біля дзеркала в кімнаті Ярини.
– Сказала, що 23 роки тому вона приймала пологи в жінки, яка народила дівчинку, але та за декілька годин померла. А в сусідній пологовій залі інша жінка народила близнят. Їй сказали, що одна дівчинка померла, а насправді ту «померлу» віддали жінці, чия донечка померла.
Віра Петрівна пополотніла. «Не може цього бути!» – самими губами прошелестіла вона, не витираючи сліз, які градом котилися її щоками.
– Мамо! То це правда? Ти знала про це? – Ярина опустилася біля матері на коліна.
Жінка відверто глянула в очі доньки, зітхнула і сказала:
– Якщо це правда, то для мене це ще більший шок, аніж для тебе. Я ж навіть не помолилась за упокій тієї померлої дитини... Але навіть якщо це і правда, у що я не надто вірю, ти однаково залишишся моєю любою, найкращою у світі донечкою!
– Звісно, мамо! – жінки міцно обнялися, ридаючи на грудях одна в одної. Нарешті Ярина підвела голову, подивилася матері в очі й промовила:
– Якщо це правда, то я хочу відшукати свою сестру!
– Так, доню, ми мусимо це зробити. Але з чого починати? Та акушерка більше нічого тобі не сказала?
– Лише те, що, найімовірніше, моя сестра може жити в нашому місті, якщо її батьки не виїхали звідси, забравши дітей. Там, здається, ще двоє було, крім нас… крім неї тобто.
І вони таки відшукали одна одну. Як і чого їм це вартувало, нехай залишиться їхньою таємницею. Може, поклик крові допомагав, може, провидіння чи добрі люди, але зустріч двох від народження розлучених сестер відбулася. Вони зустрілися, щоб зрозуміти: двом долати труднощі й переживати радісні моменти життя вдвічі краще…
Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
32
Життєві історії
