ЧУЖІ РІДНІ ЛЮДИ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

Валерія СТЕПОВА

02 квітня 21:54

641

Джерело: Газета «НАЙКРАЩІ ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ»

Життєва історія

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Не існує у світі міцнішого зв’язку, ніж той, який пов’язує матір та її дитя. Дев’ять місяців він нерозривний у прямому значенні цього слова. Природою було задумано, що це єднання має тривати й після народження маляти, адже без материнського молока воно не вижило б. І таких випадків, коли зі смертю породіллі гинула й новонароджена дитина, у минулі часи, на жаль, траплялося багато. Нині ж цю проблему успішно розв’язало штучне вигодовування. А от заміни духовним стосункам між рідними людьми не існує. Якщо вони рвуться, виникає страшна порожнеча, яка поглинає не лише наші найкращі почуття, а й саме життя.

Народження Світланки все сімейство Семенюків зустріло з величезною радістю. У них уже підростало два синочки, десяти і дванадцяти років, більше дітей не планували, але, мабуть, у долі була інша задумка. Ліда, відчувши себе при надії, спочатку розгубилася. Нещодавно відсвяткувала тридцятип’ятиріччя, і повертатися в такому віці до безсонних ночей, підгузків та кашок якось не хотілося. Ростислав, навпаки, зрадів несподіваній новині.

– А раптом донечка буде? Хлопці за декілька років поїдуть кудись навчатися, потім одружаться, і вважай усе – відрізані скиби! Невістки на свій бік перетягнуть, а доня таки ближча до матері, до батьків, – переконував дружину залишити дитя.

– А якщо знову хлопчик? – сумнівалася Ліда.

Ростислав розводив руками:

– Ну, кого вже Бог дасть!

Бог подарував їм Світланку. «Наш Світлячок», – так тепло кликали її в сім’ї. Дівчинка принесла і батькам, і братам море радості. Сергій і Антон поставилися до того, що в них з’явилася сестричка, дуже відповідально. Раніше кожен із них мав свою кімнату, але після народження Світланки хлопці вирішили об’єднатися, щоб виділити їй окреме помешкання. Вони допомагали в ньому переклеювати нові шпалери з квітковими орнаментами, витратили всі свої кишенькові гроші на іграшки для їхньої «принцеси». То було ще одне титуловане ймення улюблениці сім’ї.

– Де тут моя принцеса?! – кликав Ростислав доцю, щойно повернувшись з роботи додому.

І хоч як би втомився, брав малу на руки, підкидав, втішаючись її дзвінким сміхом.

Мала принцеса інколи робила шкоду, але спроба насварити її закінчувалася такими рясними сльозами, що її одразу ж поспішали заспокоїти:

– Ну, все, все… Мама (татко, Сергій і т.д.) не сваритиме тебе більше. Тільки не плач, моє сонце, моя принцесо!

Недаремно кажуть, що назви людину сто разів свинею, то вона на сто першому й зарохкає. Світланка так звикла до свого обожнювання, що почала бачити в усіх інших членах сім’ї своїх прислужників. У ранньому дитинстві це мало безневинний вигляд, інколи навіть здавалося милим, а от із плином років…

Перший серйозний дзвіночок пролунав одночасно зі шкільним. Новоспечена учениця отримала зауваження від класної керівниці й замість того, щоб виконати її вимогу, назвала ту ідіоткою. Лідія перепросила вчительку, а вдома доволі серйозно порозмовляла з донькою. Світлана не була тією дитиною, яких називають абсолютно некерованими. Та й у сім’ї вона не бачила чогось поганого, тому надмірних зусиль, щоб виправити її поведінку, докладати не довелося. Дівчинка більше не конфліктувала з педагогами, але й ніколи жодна та жоден із них не стали для неї взірцем. Світлана знаходила у своїх наставників безліч недоліків, уміла дошкульно їх висміяти, а батьки їй це дозволяли, хоча й попереджали, аби не робила цього перед сторонніми.

– Бо то не зовсім чемно, а крім того, наживеш собі серед учителів ворогів, тоді матимеш неприємності, – пояснювали доні.

Здається, Світлану більше зупиняло друге застереження, бо їй потрібні були гарні оцінки, за які отримувала цінні нагороди від татуся з матір’ю. Закінчила успішно навчальний рік – мала і золоті сережки, і ланцюжок, і модний одяг. До кінця одинадцятого класу Світланина скринька вміщувала не один десяток коштовних прикрас, якими любила похизуватися перед подругами.

– Навіщо тобі стільки? – поцікавилася якось Наталя, однокласниця і приятелька.

– Не люблю одне й те ж носити тижнями. Крім того, до кожного одягу мають бути відповідні прикраси.

Брати, знаючи Світланину пристрасть до коштовностей, також обдаровували її ними. Хлопці вже працювали, тож могли собі дозволити побалувати свою сестричку. Вперше вона не отримала від них цінного подарунка, коли в Антона народився син, у якого лікарі діагностували важке захворювання. На лікування потрібна була чимала сума, тому квапливо спродували господарство, довелося позбутися трактора, який придбали незадовго до цього. На сімейній нараді вишукували всі варіанти, щоб якнайшвидше зробити малюкові рятівну операцію. Мати поглянула на Світлану, яка сиділа мовчки, немов боячись звернути на себе увагу.

– Доню, може, щось продамо з твоїх прикрас? Їх у тебе багатенько… – запитала жінка.

Світлана не поспішала з відповіддю, чекала, що Антон відмовиться від такої «жертви», знаючи, як вона дорожить своїм скарбом. Однак і брат мовчав, лише голову повернув до неї.

– Так, звичайно… – Світлана нарешті спромоглася на слово. – Скільки потрібно принести?

Мабуть, якісь нотки в її голосі й ота повільність, з якою відгукнулася на прохання матері, образили Антона, бо він рішуче заперечив:

– Не варто! Обійдемося без них.

І поглянув на Світлану вперше неприязно, без звичного тепла.

Хлопчика врятували, але ріс він хворобливим, вимагав посиленого догляду, тому вся увага в сім’ї була прикута до нього, а не до Світлани, яка на той час уже перейшла у старші класи. Дівчину це ображало, хоч вона розуміла, що, якщо продемонструє невдоволення, її вважатимуть нерозумною егоїсткою. Адже справді, як можна змагатися за увагу з безпорадним малюком?

Згодом і в сім’ї Сергія з’явилося поповнення. Іванка, маленьке сірооке диво, так захопила бабусю з дідусем, що вони не помітили вчасно тих змін, які відбувалися з їхнім Світлячком.

Світлані здавалося, що любов батьків до неї танула пропорційно народженню онуків. Світ крутився навколо отих крикливих, з мокрими ротами і підгузками істот. Ой, зригнув, ой, пукнув, ой, зубки, ой… Дівчина аж здригалася від гидливості, коли все ж таки доводилося взяти на руки когось із малих племінників. То вони їй кофтину своєю слиною забруднять, то такий вереск здіймуть, що хоч з хати тікай. І Світлана тікала. До Альони, до Яни чи ще когось, де було весело і панувала безтурботність. Там збиралася молодь, Світланині ровесники і старші за неї. Зокрема хлопці. Дехто навчався в професійних училищах, коледжах, а були й такі, які вже працювали або нещодавно відслужили в армії і поки ще насолоджувалися вільним життям. Дівчина бачила, що багатьом із них подобається. То один, то інший намагався завоювати її прихильність. Чому б і ні? Світлана явно вигравала на тлі своїх приятельок. Багато і зі смаком одягнута, не курить, вино пляшками не лигає, не якась дурка, і батьки в неї заможні. Опинившись у центрі уваги, дівчина знову відчула себе принцесою, якою всі захоплюються, як це було раніше серед рідних.

У сім’ях Альони і Яни не лише татусі, а й матусі любили чаркувати, а не працювати до сьомого поту. Зате і самі жили без напруження, і дітей своїх не штурмували, і це імпонувало Світлані. Не хочуть їхні діти гризти граніт науки? А хіба це когось зробило щасливим? Наслухалася вона, відвідуючи подружок, безліч розповідей про те, як вдало складалася доля тих дівчат, які не ловили ґав, а спритно хапали жар-птицю за хвіст.

– Он моя племінниця закрутила роман із власником готелю, в якому працювала покоївкою, і таки відбила його у старої дружини, – ділилася таємницями зваблення мати Яни. – А що? Хто відмовиться від гарного, молоденького тіла? Тільки потрібно ним уміло скористатися, щоб чоловікові так запаморочилося в голові, аби він світу за ним не бачив!

Світлана чомусь не взяла до уваги, що сама тітка Віра не зуміла спіймати свою чарівну птицю і жила в доволі скромних умовах з чоловіком-пияком, грубіяном, ледащом, який і руку міг підняти на неї, якщо чимось не вгодила. Зате помітила Світлана, яким поглядом міряє її Славко, син тітки Віри. Коли зупинялися його темно-карі очі на ній, щось мліло в її грудях, горіло тіло терпким вогнем, а серце починало виспівувати якісь божевільні мелодії… Поклич парубок тієї миті Світлану за собою – здається, не мала б сили чинити опір, на край світу пішла б за ним. Мабуть, він, старший майже на десять років, маючи вже чималий досвід у стосунках із жіноцтвом, бачив те, що діється з дівчиною. Бачив і чекав слушного часу, аби сама впала в його обійми. Розумів, що може мати неприємності із сім’єю Світлани, адже неповнолітня вона, та й він, ніде правди діти, не до пари їй, отож потрібно зробити все так, щоби красуня сама захотіла поборотися за нього.

І таки спрацювала ця його стратегія! Прокинулася Світлана в одному ліжку з хлопцем після чергової вечірки. Пам’ятає, що випила трохи зайвого за компанію з усіма, що було смішно з анекдотів, які розповідав приятель Славка, що потім усі розійшлися, а вони залишилися удвох, і він мав провести дівчину додому, але, замість допомогти одягнутися, почав повільно стягувати з її плечей кофтину… Світлана й не намагалася перечити, бо щось таке з нею коїлося, що і душею, і тілом прагнула віддатися його волі.

Але спершу злякалася того, що сталося. Господи, що батьки скажуть? Добре, що Світлана відпросилася в них переночувати в бабусі, то вони не піднімуть тривогу через те, що її немає вдома. Потрібно негайно бігти до старенької! Світлана почала збирати одяг, який безладно валявся на підлозі. Славко не прокинувся або ж вдав, що спить. Вона тихенько вийшла з кімнати, минула коридор і кинулася в прохолодний травневий світанок.

А потім усе так закрутилося в тому шаленому розмаї, що опам’яталася дівчина аж тоді, коли зрозуміла, що її нудить уранці і різкі запахи змушують бігти до ванної кімнати.

– Світланко, з тобою все гаразд? – стривожено запитала мати. – Ти нічого не хочеш мені розповісти?

«Пізно, дуже пізно ти зацікавилася мною, – хотілося вигукнути дівчині. – Все онуками своїми тішилася, знала, коли в кого який зубчик прорізався, скільки разів на горщик пішли, а те, чим я живу, тебе не хвилювало! От і маєш!»

Що мала на увазі під тим «маєш», Світлана й сама не усвідомлювала. Чи то її нерозумний зв’язок із хлопцем, стосунки з яким точно не матимуть у батьків схвалення, чи оця вагітність, яка небажана і для неї, і, звісно, для батьків? Так, Світлана позбудеться цього, бо навіщо їй, сімнадцятирічній, передчасний клопіт? Попереду на неї чекає цікаве студентське життя, тому ні про яку дитину не може бути й мови. І мати має тепер загладити свою провину перед нею, допомігши владнати цю проблему.

Ліда плакала. Їй було шкода своєї дівчинки, яка опинилася в такій халепі.

– Ми поїдемо до гарного лікаря. У наш час такі речі не залишають наслідків. З тобою все буде добре, – заспокоювала доньку, а водночас і себе.

Пізнім вечором Світлана зустрілася з коханим. Він два тижні не був у селі, тому що з батьком їздив на заробітки в сусідній район, де тамтешній фермер наймав робітників на будівництво зерносховища. Почувши про намір дівчини перервати вагітність, спохмурнів.

– Якщо ти це зробиш, між нами все буде закінчено, – промовив категорично. – Я хотів запропонувати тобі одружитися, але якщо так… якщо ти надумала вбити нашу дитину, тоді прощавай!

Світлані лестило освідчення хлопця. Яка дівчина не мріє вийти заміж за того, хто їй любий? Але ж тоді потрібно поставити крапку на студентському житті… Не те щоб дівчина аж надто горіла бажанням марнувати свою молодість в університетських аудиторіях, але їй не хотілося відставати від своїх однокласників, які вже готувалися до вступу до омріяних вишів. Поєднати материнство і науку для Світлани було занадто. Та й Славко вважав, що дружина має бути поруч зі своїм чоловіком і доглядати дитину, а не марнувати час на сесіях. Мала зробити вибір. Уявила своє життя без коханого і… змирилася з долею.

Що Світлані влаштували вдома! Матері мусили давати заспокійливе. Розгніваний батько, який рідко коли навіть сердився на свою улюбленицю, назвав її так, як вона колись свою першу вчительку.

– Куди ти сунеш свою дурну голову? Славко тебе використовує! Для нього одруження з тобою – виграшна лотерея. То ж сім’я ледарів і пияків. Невже ти думаєш, що Славко далеко втік від свого татуся? – намагався він достукатися до Світланиної розсудливості.

Не хотіла дівчина слухати жодних аргументів. Вона нізащо не відмовиться від коханого! Як їй жити без нього? Без його обіймів, від яких аж млосно стає у грудях? Без поцілунків, що змушують палати її вуста? Без отого всього, солодко-гріховного, від чого проймається вогненним блаженством її спрагле юне тіло?

Батьки відступили. Квапливо влаштували весілля, бо Світлана хотіла побути в ролі нареченої. Втішала себе тим, що подруги, однокласниці заздритимуть її дорогому весільному вбранню. Хотіла хоча б так вивищитися над ними. Але свято тривало недовго, а будні з нудотою, яка все не минала, біль у спині, важкість у ногах, здавалося, не закінчаться ніколи.

На весіллі Світланині батьки вручили молодятам ключі від однокімнатної квартири в районному центрі.

– Там легше знайти роботу, та й цивілізації більше. Навіщо вам, молодим, марнувати час у селі? – пояснили своє рішення.

Славко сприйняв подарунок прохолодно. Мабуть, він думав, що житиме в затишному будинку тестя та тещі, де є міські умови і водночас повне забезпечення всім потрібним. На відміну від тих, хто прагнув самостійності, Славко розумів, що Світлана вимагатиме від нього чималих зусиль. Доведеться шукати постійну роботу, щоб утримувати дружину з дитиною, робити ремонти тощо.

Прожили молодята в містечку недовго. Народилася Христинка, і виявилося, що Світлана не готова була до материнства. Славко на допомогу не поспішав, дедалі частіше зникав з дому, аби не чути крику маляти, не бачити невдоволеного обличчя дружини. Світлана плакала, гнівалася на чоловіка, навіть намагалася йому докоряти. Під час однієї із суперечок він вліпив їй ляпас.

– Ти думала, що я нянькою буду для тебе? – визвірився на Світлану. – Я маю і на роботу ходити, і малу бавити? Мені відпочинок потрібен! Отож стули пельку і не смій ставити мені умови!

Ось так, дуже швидко, Світлану скинули з п’єдесталу на грішну землю. У ній збунтувалося почуття гідності. Молода жінка почала відразу ж збирати свої та доньчині речі.

– Я їду до батьків! Коли повернуся, щоб духу твого тут не було! Квартира моя, а ти в ній – ніхто! – промовила зверхньо.

Славко дав задню. Чоловік зрозумів, що зайшов надто далеко, що може втратити сите місце. Він скористався засобом, який завжди діяв на Світлану безвідмовно:

– Пробач, кохана… День був важкий, я дуже втомився, а тут ти зі своїми претензіями…

Славко опустився навколішки перед Світланою, занурився обличчям у її руки.

– Прошу тебе…

Примирення закінчилося пристрасним єднанням.

Після того Славко декілька разів виходив на прогулянку з малою, без суперечок виносив сміття, ходив у магазин, але вистачило його ненадовго. Сімейні обов’язки обтяжували Славка. Окрім того, виявилося, що Світлана знову вагітна і її енергії не вистачає і на дитя, і на любощі з чоловіком, а він саме в розквіті своїх сексуальних спроможностей, йому потрібна жінка, яка задовольняла б їх. Славко час від часу скакав у гречку, але, наляканий попередніми погрозами про розлучення, робив це обережно, щоб Світлана ні про що не здогадалася.

Батьки, приїхавши відвідати доньку, відразу оцінили ситуацію: їхній дитині непереливки! Дуже були невдоволені поспішною другою вагітністю Світлани, але нічого не вдієш. Вирішили на деякий час забрати молоду сім’ю під своє крило, щоб підтримати, а там буде видно. Брати на той час переїхали зі своїми сім’ями в місто, тож місця вистачало.

Славко в душі порадів з того: тепер турботу про його дітей візьмуть на себе тесть із тещею, а він матиме вдосталь вільного часу.

Христинці не минуло й півтора рочку, коли молоде сімейство поповнилося Дениском. Світланині батьки справді докладали чимало зусиль, щоб їхні онуки були всім забезпечені. Натомість чекали, що зять також впряжеться в роботу в господарстві. Роки давалися взнаки, і вже нелегко було впоратися з двома коровами, бичками, свиноматкою. А ще ж мали поле, городи, сіножаті. Однак Славко на допомогу не квапився.

– Авжеж, я тут гаруватиму, а твої братики лише валізи з м’ясцем у місто возитимуть, – відсварювався, коли Світлана натякала йому, що не зайве піти допомогти батькам. – Якби ми мали власне господарство, то було б зовсім інше.

Щоб не поглиблювати конфлікт, на сімейній нараді вирішили придбати для молодої сім’ї будинок, який саме продавали неподалік. Подарували і пару свинок, і бичка, і зо два десятки птиці. У такий спосіб мали змогу допомагати доньці з доглядом дітей, а зять тепер не дорікатиме, що працює на чужі роти.

Славкові, як на диво, сподобалося відчувати себе повноцінним господарем. Іншої роботи не мав і не поспішав її шукати, а догляд за тими тваринами, які їм виділили, не займав багато часу. До того ж потрібним кормом їх забезпечували з полів, які обробляли Світланині батьки.

У місцевій забігайлівці частенько збиралася молодь, бо інших місць для розваг не було. Давно не працювали гуртки у клубі, бібліотека мало кого цікавила, а от випити пивка чи й чогось міцнішого, подивитися футбол (власник навмисно придбав заради цього телевізор з великим екраном) та зіграти в карти – це те, що подобалося невибагливим відвідувачам, і вони поспішали вечорами в той заклад. Селом ходили чутки, ніби великі гроші залишали там гравці. Не обминуло картярське захоплення і Славка.

Коли почали зникати зі скриньки Світланині золоті прикраси, вона забила на сполох. Грішила на сусідську дівчинку, яка приходила побавитися з Христинкою. Перерахувала всі речі, переховала скриньку в місце, недосяжне для малих дітей, однак знову кудись поділося два ланцюжки.

– У тебе стільки прикрас, що ти й рахунку їм не знаєш, – відмахнувся Славко від її скарг.

На певний час втрати припинилися, зате батьки не дорахувалися у своїй скарбничці двох тисяч доларів.

Підозра впала на Славка.

– До нас ніхто не заходив упродовж останнього тижня, окрім вас.

Мати сиділа перед Світланою розгублена, розтривожена.

– У понеділок я перевіряла всі заощадження, а коли в п’ятницю клала туди гроші за проданого бичка, помітила, що лежать вони в іншому порядку. Вирішила знову порахувати – і от: двох тисяч немає!

Десь глибоко в душі Світлани зріло усвідомлення: не обійшлося тут без рук Славка. До неї таки дійшли чутки про картярські борги чоловіка, за які він, найімовірніше, і розплатився її прикрасами. Але визнати той факт, що її коханий – злодій, було понад силу! В очах молодої жінки спалахнув гнів:

– Ти батька своїх онуків хочеш назвати злодієм?!

Світлана вміло вибудувала фразу, зробивши акцент на отому «назвати». Не має, мовляв, значення, чи є він таким насправді, основне – не оприлюднювати сам факт. Так, вона дуже боялася цього сорому – бути дружиною злодія, не хотіла, аби з дітей насміхалися, якщо раптом випливе ця новина на люди. Давала зрозуміти матері, що все має залишитися тільки між ними.

Однак… У селі важко зберегти таємницю. Поскаржилася Ліда на зятя своїй матері, а та розповіла про цю неприємність сестрі. І пішло-поїхало!

Зайшла якось Світлана в магазин, щоб придбати дітям потрібний одяг. Продавчиня насторожено спостерігала за нею, поки жінка ходила біля стелажів, а згодом навіть підійшла до неї майже впритул.

– Ви ніби стежите за мною – чи не боїтесь, що я щось украду? – сердито запитала Світлана.

– Хто вас знає? – огризнулася та. – Від таких, як ви, всього можна очікувати.

Світлана з червоним обличчям вилетіла з магазину. Одразу ж помчала до матері.

– Ти… ти… – зашипіла їй в обличчя, не знаходячи від злості найдошкульніших слів. – Як ти могла? Виставила на посміховисько власну доньку, рідних онуків! Нізащо тобі цього не пробачу!

Відтоді пролягла між батьками і Світланиною сім’єю бездонна прірва. Намагалася мати її подолати, однак зустрічала такий шалений опір, що серце рвалося. Зрідка Світлана спілкувалася тільки з татком, якого не вважала винним у своєму приниженні, але на його прохання помиритися з матір’ю відповідала категоричною незгодою.

– Знати її не хочу! – повторювала, як мантру.

Славко пишався своєю перемогою над родичами дружини. Не вдалося їм перетягнути її на свій бік! Он як Світлана кохає його!

І, як доказ цього, лелека приніс їм іще одну донечку, остаточно ствердивши відданість Світлани своєму коханому.

Ліда ще раз спробувала достукатися до серця доньки. Разом із чоловіком приїхала з великим букетом квітів, подарунками до пологового будинку. За декілька хвилин медсестра винесла все назад, ніяковіючи, пояснила:

– Ваша донька відмовилася все це прийняти.

Поверталися додому мовчки. Лише Лідине схлипування проривалося крізь гуркіт двигуна.

Після того Ростислав зліг. Ніби і здоровий був чоловік, а тут почало давати знати про себе серце. У лікарню йти не хотів.

– Дурниці! Відлежуся, пігулки якісь поп’ю – все минеться, – віднікувався.

Не відлежався. У важкому стані завезли його в лікарню, де й помер за три дні.

Село гуділо:

– Кажуть, що донька так і не відвідала батька, а Ростислав же молився на неї. Так тішився, коли народилася. Пізня дитина, вона ж була його улюбленицею. І ось відплатила такою невдячністю – сама зреклася батьків і дітям не дозволяла їх відвідувати!

Щоправда, на похорон Світлана прийшла. Принесла жовті нарциси, поклала на домовину. Постояла мовчки, намагаючись не зустрітися з поглядом убитої горем матері. Люди спостерігали за цим з осудом. Мала б кинутися до неньки, розділити страждання, адже обидві втратили рідну людину. І Ліда, мабуть, сподівалася, що так станеться. В самої ж уже й сил ні на що не було після безсонних ночей, проведених у лікарні біля хворого чоловіка. Хоча й просили сини, щоб відпочила, не погодилася залишити Ростислава ні на хвилину. Так і чергували всі троє біля нього.

Братам Світлана ледь кивнула головою і попрямувала до виходу. Несхвальні перешіптування супроводжували молоду жінку, однак вона не зважала на них.

Здавалося б, після такого люди в селі мали б припинити спілкуватися зі Світланою. Негарно вона вчинила, нелюдяно. Якщо в чомусь батьки й помилилися, то ж таки більше доброго зробили доньці, ніж поганого. Та минав час, стирав враження від побаченого, з’являлися інші теми, які перебирали на себе увагу, і односельці здебільшого сходилися на думці, що чужа сім’я – темний ліс і тільки родичам вирішувати, де там правда.

Однак нещодавно Світлана знову опинилася в центрі уваги.

Різдво – таке свято, що ніби й вороги мали б пробачити одне одному образи. Колись Ліда вже намагалася передати подарунки своїм онукам. Однак хтось приніс їх назад і підкинув під двері, навіть не розпаковані. Боляче було жінці дивитися на пакунки, якими знехтувала донька. Дала собі слово ніколи більше не накидатися собою, але материнське серце м’яке, відхідливе, а любов до онуків безмежна. Поїхала Ліда напередодні свята до районного центру, накупила дорогих цукерок, одягу, іграшок і вирішила вручити все те Христинці та Денискові, коли вони повертатимуться зі школи. Дорога туди пролягала повз її подвір’я, тож Ліда випантрувала онуків і навантажила тими чималенькими пакунками. Весь день з острахом відчиняла двері, боячись побачити за ними вже згадану картину. Аж пізно увечері вільно видихнула: порожньо! А раптом то знак, що Світланка пробачила їй оту необережність? Хоча тоді їхні заощадження поцупив таки Славко – ніхто інший, адже знав, де зберігаються їхні гроші. Від нього не таїлися, бо хоча й не раді були такому зятеві, але заради доньки мусили визнати його своїм.

Наступного дня Ліда поралася в господарстві, ледь не співаючи. Раділа: її подарунками не знехтували! А може, тепер Світланка дозволить діткам відвідувати її? Може, й сама прийде? Не чужі ж вони все-таки – рідні, мусять помиритися.

– Тітко Лідо!

Біля паркану стояла листоноша. «Ніби ще зарано для пенсії… – промайнуло в Лідиній голові. – Чого це вона прийшла?»

Поквапилася листоноші назустріч, відчиняючи хвіртку. За нею земля була всіяна барвистими прямокутниками, кульками, розсипаним печивом. Мабуть, усю ніч ними ласували вуличні собаки, кішки, бо скрізь виднілися їхні сліди і валялися клаптики обгорткового паперу.

– Йду вулицею, аж бачу… Думаю, скажу вам…

Листоноша почувалася незручно. Ліда ледь прошепотіла:

– Дякую тобі…

Руки тремтіли, але жінка опанувала себе і почала збирати в пелену залишки свого дарування. Трохи осторонь лежали коробки з іграшками й одягом. Майже не зачеплені. Лише ручка великої ляльки, що визирала з розірваної упаковки, трохи постраждала від ікол якогось песика. Ліда занесла все в будинок і безсило сіла на диван.

Світлана з гордо піднятою головою йшла селом. Вона не зрадила своїх принципів, не принизилася перед матір’ю, прийнявши її подачку. Нехай знає: пробачення не буде!

Віталася лише з тими, хто, на її думку, заслуговував на повагу. Не розуміла, чому люди відповідали їй якось неохоче і поспішали розминутися з нею. Раніше ж зупинялися, щоб перекинутися якимось словом, новинами поділитися. А тут раптом у всіх з’являлися невідкладні справи! Світлана не здогадувалася, що то її помста матері змусила людей сахатися їх. Це ж яку душу жорстоку потрібно мати, аби так учинити?! Чомусь ті розтоптані цукерки вразили односельців значно більше, ніж поведінка Світлани в годину прощання з батьком.

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.