«ЧОРТОВЕ КОЛЕСО»

Вона заплющує очі та тремтить від страху й зачудування: сьогодні вперше з колежанкою вирішили покататися на «Чортовому колесі», коли прогулювалися містом. Відчуває, як поволі відривається від землі й метр за метром піднімається високо, до самісіньких хмар. Розплющила очі, коли вже була на вершечку, – ой, леле!

Страшно й водночас прекрасно бачити місто з висоти пташиного польоту, споглядати шпилі церков, помаранчеву черепицю будинків, зелені вершечки дерев і людей – малесеньких, ніби комахи, які можуть уміститися в її долоні. Зрештою, колись для неї люди були наче ті комашки – бавилася їхніми долями, не думаючи про чужі почуття…

…Краєвид, який відкривався перед її зором, захоплював, лякав, змушував надовго запам’ятати емоції, які вона переживала тієї миті. Часто, коли прагнула чогось у своєму житті, сумнівалася, згадувала той епізод із «Чортовим колесом» і говорила собі: «Ти зможеш, зумієш…». Як тоді, коли дуже боялася, але змогла переступити через свій страх, свою невпевненість. Усе завдяки Марії, її найкращій колежанці, яка переконала Ірину в тому, що вона таки зможе подолати свою кляту фобію висоти…

– Сестро, знеболювальне… – простогнала Ірина, повертаючись до реальності. Її тіло судомило від нестерпного болю, вона жила з цим болем ось уже пів року. «Шкода, що в нас заборонено евтаназію…» – думала неодноразово, коли недуга висотувала з неї останні рештки сил. Вадим, її чоловік, приходив щодня – годував її з ложечки, виконував усілякі забаганки. А їй хотілося крикнути йому в обличчя: «Годі цього театру! Навіщо ти мене мучиш своєю турботою? Я не заслуговую, я ж… паскуда, рідкісна паскуда… Це ж я першою простягнула тобі келих з алкоголем. Це ж я зруйнувала твоє життя! А ти… ти святий, ти справжній святий, бо не покинув мене напризволяще…».

Проте Ірина мовчала. Боялася, що залишиться зовсім сама, віч-на-віч зі своєю
недугою. І зі своїми споминами. Боялася, що її зневажатимуть… І та зневага пектиме її ще дужче, ніж біль, зрештою вона просто збожеволіє від сорому та відчуття провини… Дні тягнулися нескінченною вервечкою одноманітних подій, Ірина звикла до того, що надовго оселилася тут, у лікарні – останньому місці-притулку, де перебуває її стомлене тіло. Сліз у неї не було… Були лише спогади і картини-спалахи з минулого. Вона часто згадувала саме отой епізод із «Чортовим колесом». Коли відчувала себе переможницею, коли весь світ був біля її ніг… А тепер вона – стомлена і зневірена жінка, яка мріє лише про одне – позбутися болю, який змушує її повсякчас думати тільки про смерть…

Сьогодні Вадим прийшов до неї зов­сім захмелілий. Приніс ліки, запитав, як вона почувається… Здається, він також переживає своє персональне пек­ло. «У кожного з нас своє пекло, і ніхто не здогадується, які емоційні тортури доводиться долати іншій людині…» – думала Ірина. «Втім, якби в нас були діти, життя набуло б іншого сенсу…» – не раз думала про їхні стосунки жінка. Та Господь не давав їм дітей – можливо, через отой її прихований від усіх гріх. Через велику брехню, яка завдала болю не одній людині… «Вадим ніколи мене не кохав… Я гадала, що покохає згодом, стерпиться-полюбиться, а він зотлівав разом зі мною… Якби я могла знати, як це страшно – жити в нелюбові, я ніколи й нізащо не вчинила б того, що вчинила… Проте Вадим був і є шляхетним. Він ніколи мене не покине».

Ірина часто уві сні бачить обличчя Марії – своєї найкращої подруги. У минулому. А згодом – лютої суперниці, бо ж вони кохали одного чоловіка. «Я така щаслива…» – Марія ділиться радістю з подругою, не відчуваючи підступу й облуди, а Ірина відчуває, як народжується в ній щось темне, пекельне, гидке… «Він однаково буде моїм…» – обіцяє собі, й у її голові зароджується план: вона усміхається, розуміючи, як зуміє втілити той план у життя… Дарма що Марія – її найкраща подруга: на вій­ні – як на війні… Усі засоби чудові… Згодом подумки Ірина хвалила себе за кмітливість та впертість, з якою зуміла відбити коханого в Марії. Гадала: тепер заживе, мов у казці… Хоча їй справді нічого не бракувало з матеріальних речей, згодом вона збагнула, що не розуміла очевидного: на милування нема силування…