ЧОРНОБРИВЦІ

Як не вписалася Любаня до жіночого товариства, так і Василь тримався осторонь від чоловічих розваг. Вона крутилася як муха в окропі в місцевій бібліотеці, організовуючи то виставки, то читання книжок для малечі, намагалася створити місцевий краєзнавчий музей, то й просто вела гурток із рукоділля. Він увесь вільний час пропадав у своїй майстерні. На подив сільській громаді, не пив зовсім, лише на Великдень або на поминки міг перехилити чарку.

Час летів, як легкий вітер, невпинно, стрімко, неминуче. Усе літо квітнули на Василевому подвір’ї Любчині чорнобривці. Їхні терпкі пахощі впліталися в мелодії пісень, які тепер лунали дедалі рідше. Росли діти. Першим випурхнув із родинного гнізда старший Олекса, якого Василь давно вважав за рідного. Поїхав навчатися далеко-далеко, бо змалечку мріяв піднімати в небо великі літаки. В Олекси і за іграшки з дитинства були винятково не машинки, а залізні птахи. Вступив Олекса до Харківського авіаційного, на бюджет, на радість батькам та на заздрість сусідам.

А ще за три роки одна за одною вилетіли з родинного гнізда і їхні спільні донечки – запальна та весела Тетянка і спокійна, розважлива Іринка. Полинули до великого міста в пошуках кращої долі. Тетянка несподівано для всіх обрала фах програміста в КПІ. Певно, передалась їй батькова любов до всіляких технічних новинок. Ну а Іринка пішла маминими стопами, вчилась на педагога.

Тихо стало в батьківській хаті. Тихо і порожньо. Влітку ще сяк-так: і роботи багато, і діти приїжджали на гостину, а восени і взимку зовсім глухо. Тож Василь і Любаня знову згадали давнє й почали співати. Не на вулиці, в хаті, але ж хіба в селі схо­ваєшся? Тут усі як на долоні.

Уже ввечері, коли на хати наповзає вечірня темрява, вишукувала Ганна собі справи неподалік від сусідської межі, аби хоч краєчком вуха почути переливи голосів Любані та Василя, аби завмерти на хвилинку, забувши про денні клопоти і важку хворобу чоловіка. Та й пісні, що чула, були не з телевізора, а якісь рідні, знайомі, з дитинства, передані від прадідів, прості, затишні. Послухає так Ганна, розчулиться, відтане і, наповнена теплим внутрішнім світлом, знову повертається до важкої щоденної рутини.

За декілька років діти остаточно залишилися в містах, створивши свої сім’ї та приїжджаючи до батьків лиш на свята і часом у вихідні. Любаня і Василь залишилися самі. Спорожніло велике подвір’я. Влітку ще вряди-годи заповнювали цю тишу щебетання та бігання онуків, а потім знову тиша.

Минали роки. Чорне, як вуглина, волосся Василя давно вже присипало рясним порохом сивини. І хоч був він досі високим та сильним, роки брали своє. Та й сама Любаня із соковитої та пухкенької давно перетворилася на огрядну пані.

Якось у січні Любаня занедужала. Злягла з кашлем, ну, з ким не буває? Лежала безсило в хаті й майже не виходила надвір. Василь як білка в колесі крутився в господарстві, змарнів і спохмурнів.

За декілька тижнів повіз він заслаблу Любаню до терапевта в сусіднє село, а звідти вже скерували її в районну онкологію з діагнозом, який і вимовляти вголос страшно. І без того не дуже широкі губи Василя перетворилися тепер на тонку нитку. Похмурий і неговіркий, він рідко бував удома, живучи між роботою та лікарнею.

– Пороблено, – казали люди.

– Як же ж так? – зітхала Ганна. – Така молода!

На хімію, яку призначили Любані, потрібні були гроші. Вибравши всі можливі заощадження, Василь пішов до сусідів, продавав усе, що мав: дорогий японський електроінструмент, який багато років збирав і доглядав, мов дракон свої скарби, шкірянку і дублянку, яку привезли діти аж із самої Туреччини, навіть набори столового приладдя і нових каструль, які Любаня, як бережлива господиня, назбирала вдома багацько. Торгувався за кожну копійчину, як найбільший скнара, бо від цього залежало життя його Любані. Сусіди й самі скинулись, хто чим міг. Та гроші танули швидше, ніж їх збирали, і, що найгірше, разом із ними танула й надія. Що не день Любані ставало гірше. Наприкінці квітня жінку відпустили додому. Помирати, як шепотілися односельці, бо останні аналізи показали рясні насипи метастазів усім тілом.

З пишної і огрядної пані, яка привертала палкі чоловічі погляди, Любаня перетворилася на скелетоподібне створіння, яке напівзсутулено повзало, пересуваючись винятково в межах двору та будинку. Колись рум’яне, приємне обличчя зморщилось, пожовтіло і більше нагадувало гниле яблуко. Густі темні коси облізли, залишивши після себе майже лисий череп із легким пушком сивини.

Закутана в декілька теплих кофт і пледів, тепер лише зрідка сиділа Любаня на ослінчику біля будинку, мружачись, дивилася на тепле весняне сонце. А за два тижні до Великодня жінка вже й вставати припинила, лише стиха скавчала лежачи, ніби плакала від безсилля та болю.

Ганна тепер по декілька разів на день забігала до їхньої хати, допомагаючи Василеві доглядати хвору та поратися в господарстві. Овдовівши декілька років тому, вона добре розуміла почуття Василя і старалася його підтримати.

За хмари Любаня пішла в середині травня, відразу після Великодніх свят. Пішла тихо. Непомітно. Уві сні. Ще ввечері дивилася великими очима у вікно, дослухаючись до відчайдушного перегукування птахів. А на ранок у дворі несподівано розквітли перші чорнобривці, які вона ще в лютому сіяла на розсаду.

Василь продав свій золотий хрестик і обручку, яку, не знімаючи, носив від самого весілля, та організував пишний похорон, проводжаючи Любаню в останню дорогу. А потім замовк. Зрідка тепер можна від нього було почути хоч пів слова. Василь не пив, не гуляв. Просто сидів кожну вільну хвилину в хаті, дивлячись в одну точку, як неживий.

– Відмучилась, – перешіптувалися жінки в магазині.

– Ще ж молода, могла б і пожити, – скрушно хитали головами люди.

Якось непомітно Ганна взяла на себе опіку над сусідом. Сама поховавши декілька років тому чоловіка, розуміла, як ніхто, його внутрішній біль і порожнечу. То борщу занесе Василеві, то хлібом поділиться з ним. Чоловік дякував за все, пхав їй у руки гроші, намагаючись віддячити, але вибратися зі свого тихого кокона не міг.

Колись заквітчане подвір’я стало занедбаним. Та й сам Василь мало тепер був схожий на себе колишнього. Зігнувся, постарів років на 15 одразу. Якби не Ганна, то ходив би, певно, в одному одязі, не знімаючи. Діти хотіли було забрати Василя до себе, але він лише відмахнувся.

– Не можна так, Василю, – вкотре тихо вмовляла його Ганна, наливаючи йому ще теплий борщ у миску.

– А як можна, Ганнусю? Мені без моєї Любасі і день не світлий, і ніч не темна? Як мені далі бути?

– Треба жити, – казала Ганна, нарізаючи великими скибками ще теплий домашній хліб, приготовлений за Любанчиним рецептом. – Треба, Васильку! Треба, – шепотіла жінка, підсовуючи йому окрайчик, який любив із дитинства. – Воно не відразу, але переболить, буде не так важко, – зітхала гірко.

Непомітно минув рік.

На Великдень, одразу після річниці за Любанею, Василь несподівано прийшов до Ганни і попросив у неї насіння чорнобривців.

«Певно, на могилку хоче», – вирішила подумки Ганна.

А надвечір забігла до Василя на подвір’я і так і стала як укопана. Старі Любчині грядки були геть перекопані. А сам Василь аж світився зсередини, показуючи Ганні, де посадив чорнобривці, а де інші квіти.

– Приходила сьогодні до мене моя Любочка, Ганю. Каже, досить тобі, Васю, шмарклі жувати, берись до роботи, а то сумно мені на двір дивитися. Я як глянув – і справді, що ж я так? – обвів він руками подвір’я.

А Ганна розчулено завмерла, бачачи перед собою не старого діда, а того сильного і красивого Василя, в якого колись було закохане все сільське дівоцтво.

Уже надвечір село раптом завмерло, прислухаючись до знайомих і водночас нових звуків. Співав Василь. Співав сам. Співав натхненно, чисто, торкаючись таких глибин, що, певно, і солов’ї завмерли в німому потрясінні та повазі. І здавалося, що в цей чистий чоловічий баритон незримими струнами вплітається щось іще, невидиме, але водночас відчутне.

– Це Любаня, – шепотілися люди, – це вона знову з Василем співає. З небес підспівує.

А Ганна завмерла в куточку біля самої хвіртки і навіть дихати боялася, аби не налякати, не втратити миті. Стояла тихо, витирала сльози і чи то від непроханої вологи в уяві бачила прозору постать Любані. Такої, як була вона ще до хвороби, усміхненої, вродливої. Сиділа Любаня поруч із чоловіком, поклавши голову йому на плече. Сиділа й усміхалася до неї. Тепло. Щиро. Як колись. Ганна кліпнула, раз, удруге – і прозора постать Любані зникла.

Все літо й осінь квітнули на Василевому подвір’ї чорнобривці. Гарячими жовтими, помаранчевими і червоними пелюстками гріли самотні душі. Яскравими плямами підсвічували хату. Дедалі частіше з Василевого подвір’я знову лунав спів, пронизливий, чистий, глибокий, що торкався самого серця. І в цей час десь поруч сиділа Ганна. Задумано дивилася кудись далеко-далеко, в глиб себе.

На осінь Ганна остаточно переселилася до Василя.