ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
618Життєві історії
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
Мені в приватні повідомлення прийшло смс від колеги, яка сиділа за сусіднім столом: «Ти зауважила, що наша В. останнім часом надто дивна й забула про все на світі?»
Я відповіла якомога лаконічніше: «Угу. Чекаємо».
Я глянула на Світлану, яка підняла один кутик губ, що свідчило про її глибоке здивування, яке вона виказувала усмішкою Мони Лізи. Світлану я знаю з дитинства, як і В., тобто нашу начальницю. Ми всі троє ходили в один садочок, в один клас і вступили на один факультет універу. Точніше, я з Вікою на один, бо Світлана пішла іншою стезею, але за місяць уже перевелась до нас.
– Та ну його, той туризм. Хочу бути з вами.
Ми й на роботу разом улаштувались, в одну фінансову установу. Лиш я зі Світланою ще й двічі в декреті побували, а Віка в той час зробила стрімкий стрибок службовою драбиною.
– Дівчата, у вас більше радості від підгузків і шмарклів, аніж у мене від розкішного кабінету й моря відповідальності.
Не змовляючись, ми відразу поставили собі певні рамки: Віка наш бос, і нехай на робочому місці так усе й залишиться. Із давніх кадрів, які знали, що ми подруги, не залишилося нікого, а молодим краще не знати, які в нас стосунки. Іноді нам зі Світланою щиро співчували, коли Віка делікатно вказувала на наші помилки й наказувала залишитись «після уроків», чи то пак у позаурочний час, щоб виправити неточності. Ми зі Світланою розуміли Віку, яка тягне нас до свого рівня, бо за роки декретної відпустки таки багато чого забули, тому й не ображалися, коли вона виявляла недоліки в нашій роботі. А оті понаднормові години раз на місяць ми проводили напрочуд гарно.
Наш колектив надто великий, а місто надто мале, щоб нам трьом непомітно ходити кав’ярнями. Варто, щоб нас разом побачив хтось один зі співробітників, як за плечима пересудів не уникнути. Скажуть, що ми або підлабузниці, коли не знатимуть правди, або боятимуться нас, отже, не любитимуть, коли дізнаються правду, що ми дружимо 30 років. Тому задля спокою в колективі, у якому проводимо чи не половину життя, ми своїх взаємин не афішуємо. Але ж побути разом, просто побалакати про своє так хочеться! Тому Віка раз на місяць залишає нас після роботи «підтягнути звіти». Те, що начальниця може сидіти в кабінеті по 12 годин, нікого не дивує, адже в неї ні чоловіка, ні дітей. Може й 16 годин присвятити роботі. А ось нас колеги відверто жаліли, коли чули оте строге: «Ковальчук і Степаненко сьогодні залишаються після зачинення офісу».
– Та пожалійтеся директорові, що вона вас пресує, або її поставте на місце. Чому ви це терпите? – відверто дивувалися наші колеги.
А ми зі Світланою бубоніли у відповідь, що нам, молодим мамочкам, не так уже й легко знайти іншу роботу, тому доводиться терпіти, адже Вікторія Андріївна терпить наші лікарняні, свята в садочку чи школі й дзвінки в робочий час від чад.
Колеги кивали головами, мовляв, маєте рацію, і йшли собі спокійно додому. А ми зі Світланою – на третій поверх, до Віки в кабінет. Вона щільно заслонювала віконні жалюзі й замикала двері на ключ. Бо ж одного разу нас мало не застукав охоронець, якому здалась підозрілою не так наша позаурочна робота, як веселий сміх з кабінету. Отож Віка старанно маскувалась, а тоді розігрівала в мікрохвильовці три піци, заварювала три кави й ставила три неймовірно смачні тістечка.
– Дівчата, традиційно вечеря моїм коштом, так би мовити, що забрала вас від рідних, але за однієї умови – про роботу ні слова!
Ми щиро обіймались і мило проводили час, згадуючи разом проведені роки.
Отож уже другий місяць поспіль нас не залишали на такі понаднормові заняття, що тішило колег і засмучувало нас зі Світланою. Хоч причин сумувати не було – Віка не скидалася ні на хвору, ні на нещасну. Радше навпаки – літала десь попід хмари й усміхалася сама до себе.
«Невже закохалася?» – пишу Світлані.
«Здається, що так. І нам не зізналася, хто розтопив крижане серце снігової королеви?»
«Почекаємо», – резюмую я.
Аж ось перед обідом традиційне:
– Ковальчук і Степаненко!
Ми мало не підморгнули одна одній. Та продовження нас шокувало:
– Одягайтеся, їдемо в суміжну контору набиратися досвіду.
Поки ми виходили з кабінету, нам до вух долітало співчутливе охання й поради не боятися нападок шефині.
Ось ми мовчки сидимо в її авто й не сміємо поставити банальне запитання.
– Ну, те, що це суміжна контора, сумнівів нема, – реготнула Світлана, коли ми під’їхали до будинку Вікторії.
– Ану ша, бо відвезу вас назад в офіс і примушу залишитися після роботи, – Віка вдавано строго.
– Слухаємося, шефе! – рявкнули ми у відповідь. І всі троє розреготались, аж якийсь дядько відскочив від машини. Мабуть, подумав, що водій і пасажири добряче п’яні, коли так гиготять.
Квартиру Віки ми любили чи не найбільше, бо її батьки завжди у вихідні їхали в село до бабусі, перед тим наготувавши нам на два дні їсти. Спершу просили нас ночувати з подругою, аби не боялася сама, а згодом і просити не треба було. Віка в село не їздила з банальної причини – її в автобусі страшенно нудило, тому доводилось сидіти в місті.
І от із дверей нам війнуло чимось смачним із кухні й теплими спогадами з дитинства.
– Мої в селі. Але раз на тиждень батько привозить маму, щоб наготувала мені домашньої їжі. Як ото колись їхали до бабусі, так тепер і до мене. Лиш із тією різницею, що не автобусом, а власним авто. Ходімо на кухню, сідайте на ваші улюблені місця – біля холодильника, біля дверей і ніколи за стіл.
Ми знову розсміялися, бо так воно було насправді.
Віка подала нам кожній тацю з їжею, хлібом, виделкою і серветкою. Як завжди. Лиш одне змінилося – ще й по келиху вина.
– Самі розумієте, після роботи пити ніяк. Я за кермом, а вам не годиться заявлятися додому із запахом вина, тому п’ємо тут і на роботу сьогодні ні ногою.
– Віко, знаючи твою байдужість до алкоголю, має бути поважна причина такого бенкету, – Світлана була завжди прямолінійною.
– Розумничко ж ти моя. І як здогадалася? – Віка сіла поруч нас на підлогу. Благо, що тепер вона з підігрівом.
– Твоя закоханість сяє, як німб над святим, лиш сліпий би не побачив, – не вгавала подруга.
– Невже так помітно? – Віка почервоніла, чи від несподіванки, чи від вина.
– Умгу, – з повним ротом тушкованого м’яса і картоплі кивнула я. Домашні продукти – це вам не із супермаркету, тому їла би і їла.
– Дівчата, я хотіла в усьому пересвідчитись сама, а тоді вже й хвалитися. Бо знаєте, як воно є: скляну цяцьку ми сприймаємо за діамант, носимо гордо на шиї, а потім отой «діамант» розсипається на пісок, який лиш муляє в трусах і капцях.
– Умгу, – киваю я, дожовуючи хрумкий огірок.
– Ти з голодного краю? Агов, ненажеро, – Світлана ногою наступає на мою. Хоч у самої тарілка аж вилизана.
– Ну все, перекусили, а тепер десерт і солодка розповідь, – Віка знову багровіє.
– Так, я закохалася. І це взаємно, – показує нам тоненьку каблучку з білою вставкою. Розуміємо, що це не срібло й цирконій. Напевне, платина й діамант.
– О-о-о. Таке на пісок не сиплеться. Хіба що золотий, – Світлана розуміється на коштовностях.
– Мені й пропозицію зробили, за місяць розпишемось, ніякого весілля, й гайнемо у подорож Карпатами.
– Віко-о-о! – нарешті я можу сказати слово й обійняти подругу. Світлана перемістила свою дупцю на теплу підлогу, бо так було зручніше обіймати нас обох.
– Надіюся, почалося все романтично, – підштовхую до зізнання, знаючи вимоги Віки до протилежної статі й обожнювання інтелігентних навичок.
– Ага. Такої романтики не придумав би сам Казанова. Пам’ятаєте передноворічні сніги, яких за ніч нападало до пів метра? Отож я зрозуміла, що мені авто на стоянці не відкопати, тому вирішила діставатися на роботу маршруткою. Але комунальники ж не сподівалися, що наприкінці грудня в наших широтах може випасти сніг, тому й увесь транспорт просто вчасно не міг виїхати на маршрут. Пів дороги я ще проїхала на одній нозі в переповненому автобусі, а далі хоч плач – не їде нічого. Ну що ж, іду пішки. Тротуари втоптані рівно на двох пішоходів, тому тягнуться нескінченні ланцюжки з людей або в один бік, або в інший. Щоб когось обігнати, то треба мати неабияку спритність. Але я ухитряюсь. І тут переді мною дві тридверні шафи! Дівчата, такого раритету я не бачила давно! Уявіть кролячу шубу до п’ят, в яку вбрана дебела жіночка. А поруч неї така ж, лише в нутрієвій! Розумію, що обігнати їх ніяк. Думаю про себе: «Якщо вже Бог наділив вас такими габаритами, то хоч ідіть одна за одною, а не шеренгою». Прошу скромно: «Дозвольте пройти», але відразу розумію, що вони мене не почують, бо масивні песцеві шапки нятягнені аж попід вуха. Позаду нас уже не змійка, а цілий дракон з двома головами в шубах. Розумію, що є добротні речі, які шкода викинути і які лежать у шафі чи не пів століття й тепер їхній вихід, тому не регочу з такого прикиду, але злюся, що ті шуби стали на моєму шляху. Ну, якщо мене вже не чують, то спробую бодай тактильно звернути на себе увагу, тому смикаю рукав, який ближче до мене. І знову розумію, що це марно, адже шуби тих років зазвичай шили на одній хутряній фабриці всього есересер – у Тисмениці. Аби справити враження розкішної шуби, то під хутро підшивали товстий шар синтепону. Звідки знаю? Окрема історія. Отож я той рукав смикнула, але його власницю можна було й молотом гепнути – не відчула б. Зустрічна змія не дає змоги обігнати це нутрієво-кроляче диво, а я спішу, тому вибираю єдино правильний шлях – перестрибую через кучугуру на проїжджу частину в надії перегнати таку громіздку перепону. Але не врахувала одного – сніг падав на незамерзлий асфальт, і під шаром снігу рікою пливе брудна вода, яка відразу наповнила мої черевички. Я від несподіванки стала як укопана й щосили верескнула. А потім… Потім опинилася в калюжі під колесами авто. Далі вереск шуб, – ага, таки чують(!) і регіт інших людей.
Авто стояло припарковане, але як я опинилася під ним, й уявлення не маю. Хтось уторопав, що ніякої аварії нема, а хтось уже вимагав викликати поліцію і швидку. Аж ось чиїсь руки висмикнули мене з-під бампера й посадили в ту ж машину.
«З вами все гаразд? Тут стоянка заборонена, роззяви викличуть поліцію, то ще матиму проблеми. Не через вас, а за порушення правил. Ви як? Не забилися?»
«Ні, радше втопилася. І як мені тепер на роботу?» – мало не плачу.
«Кажіть, де живете, переодягнетесь, і я відвезу вас, куди скажете. До речі, мене Віктор звати».
«Ха. А я – Вікторія. Оце так зустріч двох перемог!»
«Ну що ж, напевне, така доля. Я неодружений, а ви?»
«Я не заміжня. І що?»
«Кажу ж: доля!»
Дівчата, з того все й почалося! Віктор сміється, що знайшов свою царівну, як жабу, – в болоті. А я йому відповідаю, що якби не ті дебелі жіночки у кроликах, то ми б так і розминулись у всесвіті.
Віка показала нам фото чарівного хлопця, який отими бісиками в очах аж надто подібний до нашої подруги.
– Віко, а ви таки насправді створені одне для одного! Як твої батьки сприйняли таку переміну?
– Як-як? Гостюють з його батьками в селі! Не можуть наговоритися третій день поспіль.
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
64
Життєві історії
Життєві історії
