ЧОРНИЙ ДЕНЬ З БІЛОЮ ОЗНАКОЮ

Поки ми виходили з кабінету, до нашших вух долітали співчутливе охання й поради не боятися нападок шефині.

Ось ми мовчки сидимо в її авто й не сміємо поставити банальне запитання.

– Ну, те, що це суміжна контора, сумнівів нема, – реготнула Світлана, коли ми під’їхали до будинку Вікторії.

– Ану ша, бо відвезу вас назад в офіс і примушу залишитися після роботи, – Віка вдавано суворо.

– Слухаємося, шефе! – рявкнули ми у відповідь. І всі троє розреготались, аж якийсь дядько відскочив від машини. Мабуть, подумав, що водій і пасажири доб­ряче п’яні, якщо так регочуть.

Квартиру Віки ми любили чи не найбільше, бо її батьки завжди у вихідні їхали в село до бабусі, перед тим наготувавши нам на два дні їжі. Спершу просили нас ночувати з подругою, аби не боялася сама, а згодом і просити не треба було. Віка в село не їздила з банальної причини – її в автобусі дуже нудило, тому доводилось сидіти в місті.

І от із дверей нам війнуло чимось смачним із кухні й теплими спогадами з дитинства.

– Мої в селі. Але раз на тиждень батько привозить маму, щоб наготувала мені домашньої їжі. Як ото колись їхали до бабусі, так тепер і до мене. Лиш із тією різницею, що не автобусом, а власним авто. Ходімо в кухню, сідайте на ваші улюблені місця – біля холодильника, біля дверей і ніколи за стіл.

Ми знову розсміялися, бо так воно було насправді.

Віка подала нам кожному тацю з їжею, хлібом, виделкою і серветкою. Як завжди. Лиш одне змінилось – подала кожному келих вина.

– Самі розумієте, після роботи пити – ніяк. Я за кермом, а вам не годиться приходити додому із запахом вина, тому п’ємо тут і на роботу сьогодні ні ногою.

– Віко, ми знаємо твою байдужість до алкоголю, тож має бути поважна причина такого бенкету, – Світлана була завжди прямолінійною.

– Розумничко ж ти моя. І як здогадалася? – Віка сіла поруч нас на підлогу. Благо, що тепер вона з підігрівом.

– Твоя закоханість сяє, як німб над святим, лиш сліпий би не побачив, – не вгавала подруга.

– Невже так помітно? – Віка почервоніла – чи від несподіванки, чи від вина.

– Умгу, – з повним ротом тушкованого м’яса і картоплі кивнула я. Домашні продукти – це вам не із супермаркету, тому їла б і їла.

– Дівчата, я хотіла в усьому пересвідчитись сама, а тоді вже й хвалитися. Бо знаєте, як воно є: скляну цяцьку ми сприймаємо за діамант, носимо гордо на шиї, а потім отой «діамант» розсипається на пісок, який лиш муляє в трусах і капцях.

– Умгу, – киваю я, дожовуючи хрумкий огірок.

– Ти з голодного краю? Агов, ненажеро, – Світлана ногою наступає на мою. Хоч у самої тарілка аж вилизана.

– Ну все, перекусили, а тепер десерт і солодка розповідь, – Віка знову багровіє.

– Так, я закохалася. І це взаємно, – показує нам тоненьку каблучку з білою вставкою. Розуміємо, що це не срібло і цирконій. Мабуть, платина й діамант.

– О-о-о. Таке на пісок не сиплеться. Хіба що золотий, – Світлана розуміється на коштовностях.

– Мені й пропозицію зробили, за місяць розпишемось, ніякого весілля, і гайнемо в подорож Карпатами.

– Віко-о-о! – нарешті я можу сказати слово й обійняти подругу. Світлана перемістила свою дупцю на теплу підлогу, бо так було зручніше обіймати нас обох.

– Сподіваюся, почалося все романтично, – підштовхую до зізнання, знаючи вимоги Віки до протилежної статі й обожнювання інтелігентних навичок.

– Ага. Такої романтики не вигадав би сам Казанова. Пам’ятаєте передноворічні сніги, яких за ніч нападало до пів метра? Отож я зрозуміла, що мені авто на стоянці не відкопати, тому вирішила діставатися на роботу маршруткою. Але комунальники ж не сподівалися, що наприкінці грудня в наших широтах може випасти сніг, тому й увесь транспорт просто вчасно не міг виїхати на маршрут. Пів дороги я ще проїхала на одній нозі в переповненому автобусі, а далі хоч плач – не їде нічого. Ну що ж, іду пішки. Тротуари втоптані рівно на двох пішоходів, тому тягнуться нескінченні ланцюжки з людей або в один бік, або в інший. Щоб когось обігнати, то треба мати неабияку спритність. Але я ухитряюсь. І тут переді мною дві тридверні шафи! Дівчата, такого раритету я не бачила давно! Уявіть кролячу шубу до п’ят, в яку одягнена дебела жіночка. А поруч неї така ж, лише в нутрієвій! Розумію, що обігнати їх ніяк. Думаю: «Якщо вже Бог наділив вас такими габаритами, то хоч ідіть одна за одною, а не шеренгою». Прошу скромно: «Дозвольте пройти», але відразу розумію, що вони мене не почують, бо масивні песцеві шапки нятягнені аж попід вуха. Позаду нас уже не змійка, а цілий дракон з двома головами в шубах. Розумію, що є добротні речі, які шкода викинути і які лежать у шафі чи не пів століття й тепер їхній вихід, тому не регочу з такого прикиду, але злюся, що ті шуби стали на моєму шляху. Ну, якщо мене вже не чують, то спробую бодай тактильно привернути на себе увагу, тому смикаю рукав, який ближче до мене. І знову розумію, що це марно, адже шуби тих років зазвичай шили на одній хутряній фабриці всього есересер – у Тисмениці. Аби справити враження розкішної шуби, під хутро підшивали товстий шар синтепону. Звідки знаю? Окрема історія. Отож я той рукав смикнула, але його власницю можна було й молотом гепнути – не відчула б. Зустрічна змія не дає змоги обігнати це нутрієво-кроляче диво, а я поспішаю, тому вибираю єдино правильний шлях – перестрибую через кучугуру на проїжджу частину, сподіваючись перегнати таку громіздку перепону. Але не врахувала одного – сніг падав на незамерзлий асфальт і під шаром снігу рікою пливе брудна вода, яка відразу наповнила мої черевички. Я від несподіванки стала як укопана й щосили верескнула. А потім... Потім опинилася в калюжі під колесами авто. Далі вереск шуб, – ага, таки чують(!) – і регіт інших людей.

Авто стояло запарковане, але як я опинилася під ним, й уявлення не маю. Хтось уторопав, що ніякої аварії нема, а хтось уже вимагав викликати поліцію і «швидку». Аж ось чиїсь руки висмикнули мене з-під бампера й посадили в ту ж машину.

– З вами все гаразд? Тут стоянка заборонена, роззяви викличуть поліцію, то ще матиму проблеми. Не через вас, а за порушення правил. Ви як? Не забилися?

– Ні, радше втопилася. І як мені тепер на роботу? – мало не плачу.

– Кажіть, де живете, переодягнетесь, і я відвезу вас, куди скажете. До речі, мене Віктор звати.

– Ха. А я – Вікторія. Оце так зустріч двох перемог!

– Ну що ж, мабуть, така доля. Я неодружений, а ви?

– Я не заміжня. І що?

– Кажу ж: доля!

Дівчата, з того все й почалося! Віктор сміється, що знайшов свою царівну, як жабу, – в болоті. А я йому відповідаю, що якби не ті дебелі жіночки у кроликах, то ми б так і розминулись у всесвіті.

Віка показала нам фото чарівного хлопця, який отими бісиками в очах аж надто подібний до нашої подруги.

– Віко, а ви таки насправді створені одне для одного! Як твої батьки сприйняли таку переміну?

– Як-як? Гостюють із його батьками в селі! Не можуть наговоритися третій день поспіль.