ЧОМУ ВІН НЕ ПРИЙШОВ?

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

28 травня 21:32

497

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Життєві історії

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Ця історія цілком реальна і трапилась зі мною років 15 тому, але я досі шукаю відповіді на запитання: «Чому він не прийшов і чи зумів повернутись додому?».

– Ахахах! А пам’ятаєш, як він сказав про науковців? Ніби всіх наукових діячів-жінок розподіляють на три основні категорії: ДОр, ЖОр та ЛОр (дочерей ответственных работников, жен ответственных работников и любовниц ответственных работников), а четвертою, найбільш поширеною групою виступають Случаймо Уцелевшие КАдры? – душилася я від сміху.

– Та-ак, надзвичайно веселий чолов’яга! – жваво відгукнулася Марина.

Вечір був теплим і безхмарним, ліхтарі сповивали приглушеним світлом вулиці київського Подолу. Ми сиділи на парапеті біля метро і пили каву, теревенячи з одногрупницею про колишні спільні пари з історії української мови – предмета, який нікому не хотілося вивчати ретельно, проте харизма викладача змушувала юних філологинь відвідувати лекції курсу.

– А тоді ж ми їздили до Олександра Івановича додому, бо він ходити вже нездужав… – тихо сказала Марина із сумною посмішкою, адже зовсім нещодавно їхній колишній професор помер.

– Перепрошую, дівчата, а сігарєтки у вас не буде? – спитав молодий хлопець-безхатченко, похитуючись, ніби волочачи за собою власні ноги.

Щось було в ньому таке, що відразу починало цікавити: як він потрапив сюди? Чому на молодому, брудному від асфальту та безпритульності тілі стільки шрамів? Чому такий юний легінь не працює, не намагається вийти зі скрутного становища? Ці та веремії інших запитань кружляли в моїй голові. Тому, оглянувши його з ніг до голови, ніби приглядаючись, я простягнула йому цигарку та запальничку. Хлоп всівся просто поруч з нами, навіть не спитавши дозволу, адже у світі тих людей суспільних умовностей значно менше, бо вулиця йому – дім, а лавиці та галявини в парках – ліжко. Поки хлопець мовчки затягувався димом і затуманено дивився вперед, я розглядала його й помітила, що від нього не тхне, як від більшості бездомних, алкоголем. Молодик стомлено підвівся. Та, вже йдучи геть, раптом передумав, повернувся й спитав:

– Може, у вас знайдеться ще й кілька гривень на квиток мені додому? – кинув він, присоромлено опустивши голову. Це запитання настільки часто звучало вулицями Києва, що вже ніхто не вірив тим, хто його ставив. Ще на вокзалі, бува, може розчулити, коли чоловік із сумкою, брудний і виснажений, звертається з таким, але зараз це прозвучало за несприятливих обставин. Очевидно, він просто вирішив спитати щастя у людей, які вже один раз його пожаліли, вгостивши куривом.

– А куди тобі їхати? – раптом спитала я. Марина повернулася на мене з широко розплющеними від подиву очима, наче питаючи: «Що ти задумала? Нащо воно тобі?». Хлопець різко підвів голову від приголомшення. Було видно, що в нього ніхто такого не запитував. Проте він зовсім не розгубився, але з якоюсь дитячою радістю сказав:

– До Токмака.

– О! То ти мій земляк! – весело відгукнулася я. – Я із Запоріжжя.

– Та ти що?! – сказав він і підсів знову до мене, тільки надто щільно підсунувшись і заглядаючи мені в обличчя, як якийсь слабий на голову. – То ти мені допоможеш? Ти ж знаєш, які дорогі квитки аж до Запоріжжя. Я вже давно не можу назбирати, – він благально подивився на мене.

Я зміряла його поглядом. Чи казав він правду? Мені захотілося йому допомогти, витягти з безодні падіння в такому молодому віці.

– А скільки тобі років? – не без інтересу спитала я.

– Двадцять два.

– Як же ж тут опинився? І скільки вже в Києві? – все цікавіше ставало мені.

Хлопець (як виявилося пізніше, його звати Павлом) відвернувся, задивився на якусь хвильку вперед, ніби повертаючись кудись далеко, і раптом його обличчя оросили сльози. Вони повільно стікали щоками, змиваючи пил і засохлий піт. Ця ситуація виняткового драматизму спантеличила нас із Мариною, проте він спокійно розповів усе:

– Вісім років. Ми сюди з батьком приїхали. У нього тут якась важлива справа була. Він запланував якийсь бізнес-проєкт з оброблення зерна. Втім, не мав достатнього досвіду, зв’язків. Лише перед від’їздом зателефонував якомусь чоловікові, щоб з ним зустрітися. Ми приїхали, я навіть школу пропустив. Він мені тоді трохи Київ показав, ми ходили магазинами… Тато постійно з таксофона комусь дзвонив і домовлявся про щось – я не чув, що саме вони говорили. Батько був невпевнений, такий самий переляканий, як і я. Дуже довіряв усім. Та й не їздив нікуди ніколи. Вдома на хазяйстві мати лишилася і брат мій рідний, на два роки старший від мене…

Потім якийсь чоловік повіз нас із татом машиною за місто. Пам’ятаю, що говорили вони небагато. А той чоловік, який віз нас, постійно розмовляв з кимось телефоном, дуже дорогим: кольоровим таким, тоненьким, як у телевізорі ото показують. Десь ми вже за Київ виїхали: сосни були, багато так їх… Якась автобусна зупинка – то вони мене там лишили. Тато тоді сказав: «Посидь тут, а я скоро тебе заберу, ти ж у мене хлопець уже дорослий. Думаю, я ненадовго».

Вони поїхали, а я сидів на лавиці. Коли темніло, а батько не приходив, мені стало страшно. Я чекав, бо не мав ні грошей кудись поїхати, ні мобільного, щоб комусь зателефонувати, аби мене забрали. Вирішив, що в батька важливі справи, тож став чекати далі. Переживав, звісно. Але постановив собі чекати батька: відлюдькуватий був, ще й із села, боявся машини якісь спиняти. І за батька хвилювався. Так просидів я без їжі там три дні, здається.

На другий день очікування під’їхала раптом якась машина: скло приспустили – всередині якісь мужики, і ну мене розпитувати. Спочатку про дорогу, ніби не знали, куди їм далі. Я відповів, що немісцевий. Через день вони знову приїхали, подивилися, спитали, чого сиджу, нікуди не йду. Я їм коротко розповів про батька. Вони мені поспівчували й поїхали. А вночі під’їхала якась велика машина, закинули мене в неї напівсонного. Усередині купа підлітків, брудних, як я зараз. А ще було дуже багато цих… чурок. Нас везли недовго, вікон не було – ми нічого не бачили: куди везуть і нащо. Потім, наче худобу, вигнали із зав’язаними очима й кинули в якийсь підвал. Багацько нас там було! Десь п’ятдесятеро в одній великій кімнаті. І всі голодні, перелякані. Багато кого били, бо хлопці розпитували щось, кричали. Один пацан навіть хотів наглядача, що нам їжу приносив, підрізати ножицями, але потім його вивезли. Більше не повернувся.

Вийти неможливо – скрізь охорона і дуже важкі двері. Сил не було взагалі: годували нас якимись супчиками, після яких усе в голові затуманювалося. Спали на підлозі. А головний серед тих, що керував на місці, – якийсь китаєць: очі вузькі, і мова смішна. То він дуже вже нас бив… Батогом, палками, коли засинали над роботою: ми то якісь гайки розбирали і складали, то якийсь мотлох перебирали, то треба було шити якісь мішки – постійно щось нове. Вікон нема, повітря страшенно затхле… Бо ж у туалет там і ходили.

Багато малих померло, – були серед нас і восьмирічні. А тих, хто виявляв непослух, скоро кудись забирали, і вони більше не верталися. Часом привозили нових до нас. Між собою ми майже не спілкувалися, не було коли. Та й про що говорити? Жили, як рослини. Та ні, рослин не весь час човпуть…

А якось я спробував втекти. Десь через років чотири. Хотів умерти, але вони дивилися, щоб ми собі нічого не заподіяли. Та й спокійний я був – боявся все-таки. Втім, ще жевріла надія, що мене знайдуть. Пробували втекти два рази з одним українцем, то нас ледь не забили… Я вже думав, сконаю. Але зажило все, тільки шрами он лишилися. (Він показав на ямки та шрами на обличчі та руках.) А потім якось стало чути зверху крики, постріли, гамір… Колотнеча почалася: ми всі скочили – хотіли втекти. Двері відчинили якісь міліціонери. Вони поморщили носи й пішли собі, нічого не сказавши. Ми їх стали доганяти, а вони не хочуть слухати. Ледь вимолили, щоб показали, як із того лісу в бік Києва вирватися. Один з них, жалісно на нас глянувши, спитав у начальника: «Може, підкинемо їх до міста? А там розберемося з ними». Тоді другий відповів: «Тобі роботи мало? Михалич сказав не піднімати справи, за тим ж Євгенич стоїть. Тому нічого не зробимо точно. Поїхали». Тоді той добрий тільки сказав коротко, як до Києва дійти.

Ми йшли два дні. Дісталися до міста, а там усі розбрелися хто куди. Я пішов у міліцію розповідати. Плакав, пам’ятаю… Волосся в мене дуже відросло, сам став дикий, напівсліпий. То вони вигнали мене, того Євгеновича знову згадували. Я подався на вокзал. Там просив грошей. Мене якісь місцеві волоцюги до себе взяли, порядок свій розказали. Я їм частину заробленого постійно віддавав. Далі вже м’якше до мене ставилися, не штурхали, точку мені виділили. То я вже так три роки там сиджу, зрідка тільки вибираюся, як-от сьогодні. Постійно відкладаю якісь декілька гривень на квиток, але то хтось грабане, то їсти дуже захочу. Так і не назбирав. І вже на автоматі спитав у тебе про гроші, а ти почала говорити зі мною про мою долю, то я тобі все й оповів. Ніхто мене ніколи не питав. Дякую, що вислухали. Вибачте. Я піду.

Павло підвівся. Марина задумливо мовчала, задивившись в асфальт під ногами. Я крикнула йому:

– Я сплачу тобі проїзд! – на ці слова він обернувся і довго дивився на мене.

– Ти серйозно? – недовірливо спитав.

– Так. Я, звісно, не знаю, наскільки все, що ти тут сказав, правда, але хочеться тобі допомогти. Я сама – студентка, грошей багато не маю. Але те, що залишилося, сто п’ятдесят гривень, на квиток має вистачити. А щоб ти гроші на інше щось не витратив, я поїду з тобою і куплю квиток.

Очі хлопчини засяяли неймовірним щастям. Він кинувся до мене й ледь не кричав, хапаючи мене за руки:

– Поїхали! Ми встигнемо на цей поїзд, що о 23.45! Тільки як же мене пустять? – оглянув себе.

– Я посаджу тебе, але…

– Поїхали! Мама, може, чекає… Я вже в Токмаку дізнаюся, де вони тепер живуть! Я їх стільки років не бачив! – перебив він мене. Мені стисло в грудях від цієї картини. Я розуміла, що із собою у мене грошей немає, та й пізно вже було – я б не встигла доїхати громадським транспортом до гуртожитку. Не хотілося його розчаровувати, але я вимушена була сказати:

– Просто у мене немає з собою грошей. І пізно вже. Зустріньмося завтра на цьому самому місці. Ми з Мариною приїдемо на тринадцяту і будемо чекати тебе, максимум пів години.

Поки я говорила, обличчя хлопця знову захмарилося, знову сльози потекли його щоками. Він простягнув руки і зі щемом у голосі спитав:

– Ну чому? Чому не сьогодні? Я зараз би вже й поїхав! Точно сів би й поїхав! Я ніколи не знаю, де прокинуся наступного дня і чи взагалі буду жити! Ліпше зараз, поїхали! – волав він, що аж люди оберталися.

– Але ж у мене немає із собою грошей! – кричала вже я, намагаючись втамувати його приступ нетерплячості.

Павло важко осів на парапет біля мене. Він мовчав, потупивши погляд у землю.

– Я, ні, ми, – сказала я, штурхаючи приголомшену Марину, – обіцяємо, даємо чесне слово, що завтра о 13.00 будемо тут. Добре? Ти прийдеш, і ми зробимо все те, що запланували. Тільки завтра. Не ображайся. Зараз це неможливо, – твердо сказала я.

Павло мовчав.

– Ти прийдеш? – тихо спитала я, торкаючись його руки.

– Так. Я буду чекати тут. О тринадцятій. Я буду тут. І поїду додому. Ти посадиш мене на потяг, бо мене можуть не впустити, – якось приречено, автоматично говорив він, навіть не підвівши на мене своїх голубих очей.

Ми роз’їхалися. А наступного дня о домовленій годині ми з Мариною стояли біля парапету. Павло не приходив. Ми чекали його, схвильовано озираючись навсібіч, виглядаючи білявого хлопця-безхатченка. «Може, йому легше вже нічого не змінювати?.. Плисти за течією, бути самотнім паростком… Що він скаже матері, якої не бачив вісім років? Він змирився зі своїм горем. Йому складно все перевернути у житті за два дні…» – губилася я у здогадках, примружуючи від сонця очі. Цілу годину ми з Мариною чекали Павла на парапеті біля метро, але він так і не прийшов…

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!