ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»
436Ексклюзив
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Надія вкотре згадує той чорний Святвечір і не може й досі оговтатися. П’ятнадцять років минуло відтоді, а в грудях і досі пече. Не стільки від скоєного, скільки від її слів: «Назарчик ніколи так мене не зганьбив би!».
...Донька Христинка приїхала на зимові канікули, вперше, відколи подалась на навчання аж до столиці, а це майже за пів тисячі кілометрів. Як ото поїхала напередодні першого вересня, то аж тепер ступила на поріг батьківського помешкання. Не мала змоги часто бувати вдома: дорога довга і коштує чимало, Христинка не сміла пропустити навчання, бо ж стипендію втратить. Мама періодично передавала потягом важкі сумки, чим неабияк полегшила життя першокурсниці відомого університету. І ось довгождані канікули. Удома готувалися до приїзду Христини, як до свята, а може, й більше, бо до Різдва все готове, а батьки метушаться, думають, чим би потішити свою красунечку, яка спить другий день.
– Втомилася, – тихо каже тато.
– Диви, як схудла від тієї науки, – пошепки мама.
– Скільки ж можна спати? – запитує брат Назар.
На нього шикнули і навшпиньки вийшли з кімнати.
Христина все це чула, та воліла вдавати сонну. Бо як їм дивитись у вічі, як розповісти, якими словами сказати? Плач роздирав груди й душу, гіркі спазми стискали горло. Христина схопилася, бігом надвір, та не встигла: нудота зробила свою гидку справу. Мама пропекла гострим поглядом, тато знітився, лише брат узявся витирати брудну підлогу. Христина попленталась на ліжко, за нею – мати.
– Ти нічого не хочеш мені пояснити? – запитала жінка без зайвих слів.
Христина знайшлася плачем, який підтвердив материні здогадки. Надія обімліла: перший курс! Розтоптані надії, гроші на вітер. «Невдячна», «гультіпака», «безсоромна» – слова каменями падали на Христинину голову.
– А майбутній батечко що каже?
– Нічого. Зовсім нічого. Дізнався новину і залишив інститут, змінив номер телефону. Одні кажуть, що перевівся у своє місто, інші – що пішов до війська. Ну й нехай, не шукатиму.
– Отакої, то тепер усе нехай лягає на наші плечі? А він, бачте, ні до чого! Знайду я його, гультіпаку. Як скривдити тебе, то знав, а відповідати за вчинки нема кому.
– Не смійте! – Христина безсило впала на подушку. Перші місяці вагітності для всіх майбутніх матусь надто важкі...
– А це з якого дива? – Надія аж зіскочила з місця.
– Він усе знав і втік. То що допоможе, коли його знайдете?
– Аліменти! Як мінімум. Чи... Чи ти й сама не знаєш, від кого дитина? – жінка аж заточилася.
– Знаю. Від нього. Дайте спокій йому і мені, бо я зараз повернуся в гуртожиток... – Христина вже й не плакала, лиш дивилася поперед себе байдужим поглядом, що Надія аж злякалася: аби лихого не надумала.
– Гаразд, завтра Святий вечір, не псуймо татові свята, він того не заслужив. І Назаркові теж. А там побачимо.
За столом сиділи, як на поминках. Христина нічого не їла, бо її мучила нудота. Надія проковтнула ложку куті. Батько ніяк не второпав, що з його жіноцтвом, лиш Назар обіймав сестру за плечі, стискав під столом її руку і все намагався жартувати, щоб трохи розрядити напружену атмосферу.
Надія дивилася на своїх дітей, а в голові одна думка: «Помилка природи». Христина та Назар – двійнята. Однак Бог щось там наплутав у своїх розрахунках, бо дівчина змалку росла бойовою, некерованою забіякою. Не раз гамселила хлопців, які зобижали Назара, кепкуючи з нього саме із цієї причини, називали тюхтієм. А хлопець і насправді був надто ніжним, добрим, не задерикуватим. Коли Христина нарівні з батьком бралася косити сіно, то Назар з мамою сапав картоплю. Ось і тепер хлопець відчував неспокій сестри та матері, намагався зменшити напруження.
Заколядували, і всім від того стало якось легше. Надія подумала, Господи, прости, що, може, тієї дитини й не буде, ну стаються ж такі випадки... Ця думка розрадила жінку. Христина ж була впевнена, що мама її зрозуміла, сподівалася на її підтримку. Куди й нудота поділася, дівчина взялась їсти улюблену кутю. Назар не тямив себе від радості, то й батькові аж полегшало – нарешті!
Наступного ранку всі пішли до храму – Різдво ж. Лиш кожен молився про своє. Може, тому додому прийшли пригнічені. Андрій покликав Надію:
– Ти яке сіно дала коровині?
– Те, що завжди.
– Ану йди, глянеш.
Жінка не второпала нічого, пішла до стайні, а за нею – чоловік.
Зачинив щільно двері.
– Нехай тепло не виходить. І водночас усі слова. Ану розповідай, що трапилося. Чи ти думаєш, що я дурний або сліпий?
– От і сталося! Нагуляла твоя улюблениця.
– Як виховала, так і маєш.
– Навіть так? То це ти мене взяв з готовою донькою? Чи що зробив, те й маєш?
Чоловік не сподівався такого одкоша від сумирної Надії. Його мама завжди помикала батьком, могла й огріти важкою рукою, тому Андрій вибрав собі тихеньку Надійку, а тут на тобі! А жінка розлютилася ще сильніше:
– Яку виховала? А може, то гени, а не виховання?..
Андрій не дав договорити, притиснув дружину до себе, щоб не ляпнула того, що він і сам не радий згадувати. Надія ж його жест сприйняла як підтримку чи співчуття, тому й замовкла. Хоч в обох у голові та сама думка: «Мати Андрія його народила ще до шлюбу». Аж згодом батьки з обох боків таки «зліпили» сім’ю «заради дитини». Може, образа молодості, може, душевна рана, але жінка все життя намагалася зігнати злість на своєму чоловікові, тому й гамселила його, коли приходив додому під градусом. А він, певне, від того й пиячив, що вдома ніколи не чув доброго слова. Лише Андрійко був їм обом відрадою, та тішилися ним кожен окремо. Був тато, була мама, був син, а сім’ї не було. Тому Андрій так пишався своєю сім’єю, любив і шанував її. А тут отака придибенція.
– І що робитимемо, Надю?
– Може, аборт?
– Нехай тебе Бог боронить таке ще раз сказати.
– Ну, тоді поїдемо до моєї сестри в Херсон, а там скажемо, що я народила. Христя ж молода, зіпсує собі все життя.
– І отак жити в брехні? Та чи ти розум утратила?
– А який вихід?
– Коли Христині народжувати?
– Влітку.
– Ну то нехай їде вчитися. А там побачимо. Проблеми треба розв’язувати в міру того, як вони виникатимуть, а не загадувати наперед.
Надія пригорнулася до чоловіка, і запах стайні не став на заваді, щоб міцно його поцілувати. Чого гріха таїти, тихенька Надя трішки побоювалася свого владного чоловіка. А він, бач, який добрий і розумний.
Христина народила здоровенького хлопчика саме посеред літа, тому й дали дитині два імені – Петро і Павло.
– Нехай має двох ангелів-охоронців.
Побула три місяці з малюком, поки годувала грудьми, і знову до навчання. Малий ріс як із води – міцним, допитливим, розумним. Знав, що в нього є мама, яка приїздила вряди-годи, та більше горнувся до дядька Назара і бабусі з дідусем. Христина успішно закінчила навчання, її скерували на стажування за кордон. Обіцяла, коли знайде своє місце під сонцем, забере до себе дитину.
Сонце не раз сходило й заходило, а Христя не з’являлася на батьківському порозі. Аж у день народження сина приїхала, та не сама, а з імпозантним іноземцем, і не автобусом, а елітним позашляховиком. Чи зрадів малий? Хто знає. Адже відвик. Зрадів гостям і гостинцям, та від мами бокував. Хоча Христя почала збирати потрібні документи, щоб забрати малого із собою, адже восени йому до школи. Хотіла бути з Павликом, та й німець, майже чоловік Христини, заприятелював з малим. Видно було, що не проти, щоб хлопчик жив із ними. Лише Павлик того не хотів. Сказав твердо:
– Я звідси нікуди не поїду, хоч би як ви мене просили. А заберете силоміць – пішки повернуся додому!
Недовго й радились, вирішили залишити хлопця там, де він хоче.
– Підросте, вирішить сам, де йому бути.
Поїхали без дитини. Зате щороку їздили втрьох до моря чи на екскурсії Європою. Малому все було цікаво, а що мав чіпку пам’ять, то побачене раніше переносив на папір. Павлові пророкували стезю знаменитого художника. Назар регулярно возив племінника в художню школу, благо, що працював за змінним графіком, отож мав змогу мінятися змінами. Андрій з Надею вже проторохкотіли Назарові всі вуха, що час своїх дітей няньчити, а не з племінником возитись. Куди там? І слухати не хоче.
А якось не вдалося йому відвезти Павлика, Надія змушена була їхати. Добре Назаркові – машиною туди, звідти, а їй автобусом треба пів дня витратити. Та що вдієш? Поки Павлик на заняттях, Надія пішла тинятися містом. Сіла на лавочку, до неї підійшла знайома жінка із сусіднього села, розговорилися про буденне, про життя, про політику.
– Біда жене людей за кордон. Ось у нашому селі сталося лихо: в далекій Італії померла молода жінка. Знала, що хвора, та однаково поїхала, щоб якусь копійку заробити. А в неї на руках мама-інвалід і мала донечка, чоловіка ніколи не було. Доробилася. До труни. Всією громадою збираємо гроші, аби хоч тіло перевезти. Вона передавала все до копійки рідним, але хто б то брав у сирітки останнє? Може, й ти допоможеш кількома гривнями?
Надія розтулила рота, щоб сказати, що всім байстрятам не напасеться грошей, однак в останню мить згадала, що і її Павлик теж байстря, тому витягнула з гаманця велику купюру, яку завжди тримала про всяк випадок.
Невдовзі про цей випадок і забула, а він сам нагадав про себе.
Пізньої осені у двері несміливо постукали.
– Заходьте, – Андрій відчинив.
На порозі з’явилися немолода жінка і дівчинка, закутана в широкий шарф.
Надія спершу подумала, що якісь жебраки просяться на ніч, бо люди одягнені небагато, незнайомі, то хто б ото ходив поночі?
– Добрий вечір у вашу хату. Мене звати Марія, я із сусіднього села Березнівки, це моя внучка. Я нещодавно поховала доньку. Вона померла в Італії. Нам передали її тіло і багато особистих речей, серед яких – товстий зошит, де вона описувала своє життя. Не морочитиму вам голови довгою розповіддю. З того зошита ми дізналися, що ваш син Назар – батько нашої Улянки.
З тими словами дівчинка зняла з голови шарф, і перед очима Надії й Андрія постав їхній малий Назарко. Лиш кіски видавали дівчинку.
– Андрію, поклич сюди Назара, – Надія заледве стримувала серце.
Назар, нічого не підозрюючи, зайшов у кімнату. Глянув на незнайомих людей, закліпав очима і... заплакав.
Зависла пауза. Ніхто не смів розпочинати розмову. Аж ось з іншої кімнати зайшов Павлик. Він з дядьком щось там майстрував до Різдвяних свят, дідуха малювали, тобто його ескіз.
Хлопець підійшов до дівчинки, яка була приблизно його віку.
– Я Павлик. А ти?
– Улянка.
– Ходи до моєї кімнати, я щось тобі покажу, а дорослі нехай поговорять.
Дівчинка скинула свої брудні чоботята і впевнено, ніби тут була неодноразово, пішла з Павлом до іншої кімнати.
– Назарку, ти нічого не хочеш сказати?
Надія пригадала, як такі самі слова промовляла 15 років тому своїй доньці Христині. Дівчині тоді було вісімнадцять, а синові вже тридцять три, вік Христа, коли береш на себе всю відповідальність за вчинене.
– Це сталося того вечора, коли я дізнався, що наша Христя вагітна, а той боягуз відрікся від дитини. Я ввечері пішов з хлопцями на дискотеку і вперше в житті хильнув оковитої. Усі давно розійшлись, а я спав, поклавши голову на стіл, у нашій кав’ярні. Її власниця, Марина, вмовляла мене йти додому, а я не хотів, пручався і лаявся. Тоді вона сказала, що мене на вулицю не вижене, бо ще замерзну і це буде на її сумлінні, а дотягнути мене до мого дому не зможе, бо доволі далеко, а їй іще потім додому пішки йти з десяток кілометрів. Отож Марина завела мене в комірчину, вклала на ящики, вкрила своїм верхнім одягом. Коли добряче похолоднішало, я протверезів і зрозумів, що жінка геть замерзла. Приміщення опалювалось лише від кухні, яка давно охолола. Я пригорнув Марину до себе, і... і тоді все сталося. Вона просила забути все, як жахливий сон, адже старша за мене більш як на 10 років. Марина в мене була першою жінкою. Відтоді я її не бачив. І нічого про неї не знав, хоч друзі подейкували, що Марина народила донечку, подібну до відомого актора.
«Маринка, мабуть, віртуально завагітніла», «То й добре, не поталанило з чоловіками, хоч дитина є», – таке я чув не раз, але мені й на думку не спадало, що то може бути моя дитина.
– Так, твоя. І Маринка все саме так і описала. А ще написала, що не хотіла тобі ламати молодого життя і дуже бажала тієї дитини. Якщо маєш сумніви, можеш здати аналізи. Але я своїй дочці вірю, та й перед смертю брехні не пишуть. Марина просила, дуже просила, нехай Улянка знає свого батька. Нічого від тебе не вимагатимемо, тільки не цурайся доньки. Вона на світ не просилась, і в неї, крім тебе, нема нікого рідного. Маринка не моя донька, я її взяла з притулку, коли втратила надію на заміжжя. Ти ж бачиш, що я з вадами, а хто каліку схоче, коли й здорові без пари?
Жінка відкинула свою велику хустку, і стало помітно, яке непропорційне в неї тіло.
Надія з Андрієм переглянулись і майже в унісон мовили:
– Ходімо вечеряти, свахо.
Дякуємо за вашу передплату онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
56
Життєві історії
Життєві історії
