ЧОГО БАГАТІ ПЛАЧУТЬ?

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Наталія Василів

05 жовтня 23:32

334

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Жіночі історії

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Мабуть, багато хто ще й досі пам’ятає той період нестабільності, від якої влада вміло відволікала латиноамериканськими мильними серіалами, що тривали по пів року. Жіночкам було не до нарікань на порожні полиці, коли там плаче рабиня Ізаура чи просто Марія не знає, за кого вийти заміж.

Чоловіки раділи, що хоч на часинку їх не «пиляють» жінки, і всім було добре. На час трансляції чергової «тягучки» в селах завмирала вся робота, а опісля через огорожі, городи, садки долітали уривки коментарів останньої серії. У місті теж робоча зміна починалася з останньої події – чи дика Роза вийде заміж за актора, якому годиться грати роль її сина, а не нареченого. Чи нещасна біднячка знає, що насправді багата? Ще довго наплачеться, поки закінчиться серіал.

– Ага. Краще плакати у своєму «мерсі», ніж на позиченому велосипеді «Україна», – жартують чоловіки, бо ж у ті часи старенькі жовті «мерседеси» могли собі дозволити лиш найбагатші люди.

– Так-так, краще плакати над склянкою дорогого віскі, ніж над пляшкою із самогоном, – підтрунюють інші, які й уявлення не мали, що оте саме віскі, якого вони ніколи й не бачили, не те що куштували, то і є банальний самогон.

Анжела до цих балачок була байдужа з двох причин – для неї занадто нудні серіали і, що важливіше, їй на 10-річчя купили чи не перший на цілий двір, клас і село в баби відеомагнітофон. До нього десяток касет з мультиками, починаючи від «Ну постривай!», «Козаків» до «Тома і Джеррі». Дітки із цілої околиці так і липнули до дівчинки, якій батьки дозволяли дивитися мультики годинами, бо мамі останнім часом щось було зле. Бабуся не раз нарікала, що невістка не береже себе: «Он із тими картатими торбами другу дитину втратила! Зупиніться, пів світу вам замало, цілого забагато!». Анжела з того розуміла мало, поки одного дня не застала маму вдома. Ні, мама й раніше відлучалася з татом «човникувати», тоді до них приїздила котрась із бабусь, жила в них тиждень, пантрувала дитину. А це зранку мама ще була вдома, а ввечері нема. Тато радісно сказав, що мама привезе Анжелі сестричку. Дівчинці було однаково кого, лиш би мама була завжди вдома. Немовля хотіли назвати Веронікою, хоч тато був проти:

– На честь тієї рудої недорослої акторки Вероніки Кастро? Нізащо! Уже нехай Маріанною, яку вона зіграла!

– Ага, Маруська і Ганна, – не вгавала мама.

– Ну і що? Моя мама Ганна, твоя – Марія, гарно вийде. Ти вже Анжелу назвала на честь героїні культового французького серіалу, а менша нехай буде так, як я захочу.

Нарешті дійшли компромісу – дитину назвали Мариною. Бо мама Анжели відверто не любила свекрухи. Але саме їй відправили на ціле літо Анжелу, за Маринкою дивилась інша бабуся. Діти собі росли, а з ними і бізнес батьків. Щороку змінювали авто, що два роки їздили на закордонні курорти і що три роки купували нові квартири. Десь батьки прогоряли, десь зривали немалий куш, десь і давали кому треба «на лапу». Цих слів Анжела нахапалась, як пес реп’яхів, її поза очі називали донькою спекулянтів, але в очі лізли з фальшивим підлабузництвом. Дівчину це мало хвилювало, як і те, що батьки куплять гарні оцінки. Лиш не так сталось, як гадалось: якраз запровадили ЗНО. Тобто ніхто й нікого не зможе підкупити. Батьки сподівалися, що вивчать доньку в столиці на юриста, але з такими балами та заледве пройшла в місцевий інститут на економіста. Ну що ж, не було б щастя, та нещастя допомогло. На заощаджені гроші придбали в Карпатах чималий шмат землі. Немудрі селяни повелися на недосконалі закони й продавали безцінні гірські поля за безцінь, бо ж для бідного селянина п’ять тисяч доларів – це захмарна сума, якої він раніше і в очі не бачив.

Анжела вчиться, батьки зводять туристичні будиночки, приймають любителів зеленого туризму, який лиш набуває популярності.

Поки дівчина отримала диплом, батьківська екосадиба стала відомою на пів України, а сестри – багатими нареченими. Кавалерів хоч греблю гати, а батьки все відговорюють: і той не пара, і тому нема віри. Якось Анжела підслухала розмову батьків, які безмежно раділи, що голова селищної ради запрошує їх у гості з нагоди повернення сина з-за кордону.

– Може, і вподобає собі старшу. Менша ще замолода до заміжжя.

– Та чи я проти? Ти ж чула, як голова жартома казав, що він – особа, важливіша за мера Києва: «Столиця що? Зі всіма поділись, прикрий кого треба,
бійся ворогів, стережись перевірок і бунту міщан. А я що? Один цар і бог на оці всі гори-полонини. Чи прийде якийсь гуцул протестувати, коли його хата за десять кілометрів звідси? Поки до нього дійде якась новина, вже пів року спливе!»

Засміялися батьки Анжели, а дівчині й цікаво стало – хіба так можна керувати? Ну що ж, поїдемо в гості, гляну на того самовпевненого латифундиста, заодно й на його синка. Бо й направду інститутські друзі якісь надто сірі й нудні: або заучки-ботани, або прогульники, або типові невдахи, бо ж на економічний хлопці зазвичай не йдуть.

Як би то не було, у суботу Анжела поїхала в батьківську екосадибу, куди не навідувалася років зо три, і була приємно вражена – оце батьки молодці! Так широко розгорнутись! Ще більше вразила вечеря в гостях у голови селища. Дядько з виду простий селянин, але дівчина відразу зрозуміла, що це лиш для окозамилювання, як і непоказна зовні хата всередині виявилася розкішними палацами з підземними поверхами-тавернами, в яких поважно походжав молодий красень – син голови.

– Назар, – відрекомендувався, галантно кланяючись.

– Анжела, – дівчина подала руку.

Хлопець руки не випустив.

– Тут не буде нам цікаво, ходімо в інше місце. Дозволите? – до батьків дівчини.

І його мама з татом, і Анжелині аж засіяли, ніби все життя чекали такого розвитку подій.

Не минуло й місяця, як молоді люди повідомили, що надумали одружитись. Знову-таки родичі з обох боків уже не приховували своєї радості. Весілля відкладали декілька разів з банальної причини – через погоду. Нарешті синоптики пообіцяли сонячну й теплу суботу! За три дні організували їсти-пити, музикантів, священника й гостей. Дійство відбулося на найвищій горі того краю.

– Що таке ресторан чи шлюб у РАЦСі й вінчання в церкві? Так усі роблять. А наші діти не такі, як усі, тому святкуватимемо на горі. Це не колишні часи, коли різали свиню за місяць наперед, за тиждень пекли солодке й варили голубці, встановлювали намети й просили триста гостей. У нас весілля на 50 осіб, для найближчих, їжу зготують місцеві ґаздині, а решту – справа бажання і коштів.

Батьки молодого урочисто подарували акт на володіння десятьма гектарами карпатської землі, батьки молодої – ключі від квартири в обласній новобудові. Живи й радій. Поїхали молодята у весільну подорож, а опісля заселились на 16-му поверсі, звідки погожої днини було видно Карпати. Спершу цілими днями не виходили зі спальні, тижнями з квартири, бо ж батьки привозили геть-чисто все, мовляв, ваше завдання тепер – народити нам онуків, а про решту подбаємо ми, наробитися ще встигнете, живіть для себе. Ну й жили. Коли добряче набридли чотири стіни, виходили в місто. А що там? Назар навчався у Польщі, тут друзів нема, одногрупників Анжели просто ігнорував – не рівня. Родичів як таких не було, сусідів не знали. На роботу й не думали йти. Медове життя почало гіркнути. Назар зачастив до барів, Анжела – у салони краси. Вона приходила красивою, він – під градусом. Почалися докори, сварки, хоч до батьків їздили умовно щасливими. Анжела хотіла влаштуватися на роботу, Назар не дозволив:

– Навіщо? За декілька тисяч цілий день не бути біля мене? Втікаєш? Не кохаєш? Чи шукаєш іншого?

– Не видумуй. Я просто хочу між люди! Ти ж ходиш вечорами в бар.

– Ходи зі мною, в чому проблема?

– Щоб декілька годин сидіти в диму від цигарок і слухати нецензурну лайку?

– Теж мені еліта, інтелігенція, вища каста. З якого села вилізла? Матюків не чула? То сиди собі сама, цяця така.

І сиділа. А Назар міг зателефонувати опівночі, вимагати ввімкнути камеру й показати, чи Анжела вдома. Або пройтися всіма кімнатами, позаглядати в усі шафи та на балкон – чи нема когось чужого.

Якогось дня не витримала – поїхала до батьків. Уперше сама. Мама насварила й відправила назад. Анжела повернулася у квартиру й оторопіла – на дивані акуратно розкладені її речі й... усі до однієї прострелені з вогнепальної зброї.

– А якби на той час була я? – спромоглась.

– Нічого б не було, бо ти була б удома. А я ж тебе не застав, мусив якось злість зігнати.

– Аж так? – Анжелу паралізував страх.

– А що тут такого? – Назар іще був під дією алкоголю.

Вона почала його боятися. Декілька разів телефонувала мамі, плакала, скаржилась, а у відповідь чула одне:

– Якщо ти з Назаром розлучишся, нашому бізнесу гаплик. Його батько доволі впливовий. Ти хоч уявляєш, як це може нам обернутися? Мінімум – ніяких туристів, максимум – усе піде з аукціону за безцінь. Або й із вогнем. І таке тут буває. А тисячу доларів тобі на місяць із чого давати? Народи дитину, матимеш для кого жити. Я тебе не примушувала за Назара виходити, це був твій вибір.

Ось і вся порада й розрада. Ще сяк-так мирилася з таким станом речей, поки не запідозрила, що Назар її зраджує. Насмілилась про це повідомити свекрусі, почула у відповідь аналогічне:

– Увесь у тата. І що робити? Я терплю 30 років. Народи йому дитину – схаменеться. А як ні, то ти матимеш для кого жити.

Усе – коло замкнулося. Дитину... Від кого? Від вічно п’яного чоловіка? Якою та дитина буде? Від когось іншого й мови не може бути.

Сиділа два роки наче в камері-одиночці. Деградувала й помалу звикала до статусу рабині.

...Того злощасного дня бомбили її місто. Весь світ шокований, Україна завмерла. Назар не ночував удома. І це зіграло на користь Анжели. Мама її кликала в гори, мовляв, там спокійніше. Анжела поквапилась на вокзал. А там – тисячі людей. До кордону, отже, до волі та свободи – рукою подати. Під шумок, чи то пак під сильний шум, паніку, хаос і суєту Анжела перетнула кордон. Чоловік їй не зателефонував ні разу. Ну що ж, він свій вибір зробив. І дав зробити їй.

...Анжела вже рік у Данії. Вивчила мову, працює. В Україну повертатись не планує. Розлучили їх заочно. Спілкується із сестрою, яка розповіла, що Назар з батьком виїхали в невідомому напрямку. Батьки оговталися, приймають біженців, яких щораз більше. Планують продати свій екобізнес. Що далі? А ніхто тепер не знає. Усі в родині живуть одним днем. Уже не плачуть через дрібниці, бо плач матерів загиблих синів значно важчий за їхні сльози невизначеності...

Дякуємо за вашу передплату онлайн!