ЧОГО БАГАТІ ПЛАЧУТЬ?

Напевно, багато хто ще й досі пам’ятає той період нестабільності, від якої влада вміло відволікала латиноамериканськими мильними серіалами, що тривали по пів року. Жіночкам було не до нарікань на порожні полиці, коли там плаче рабиня Ізаура чи просто Марія не знає, за кого вийти заміж.

Чоловіки раділи, що хоч на часинку їх не «пиляють» жінки, і всім було добре. На час транс­лювання чергової «тягучки» в селах завмирала вся робота, а опісля через огорожі, городи, садки долітали уривки коментарів останньої серії. У місті теж робоча зміна починалася з останньої події – чи дика Роза вийде заміж за актора, якому годиться грати роль її сина, а не нареченого. Чи нещасна біднячка знає, що насправді багата? Ще довго наплачеться, поки закінчиться серіал.

– Ага. Краще плакати у своєму «мерсі», ніж на позиченому велосипеді «Україна», – жартують чоловіки, бо ж у ті часи старенькі жовті «мерседеси» могли собі дозволити лиш найбагатші люди.

– Так-так, краще плакати над склянкою дорогого віскі, ніж над пляшкою із самогоном, – підтрунюють інші, які й уявлення не мали, що оте саме віскі, якого вони ніколи й не бачили, не те що куштували, то і є банальний самогон.

Анжела до цих балачок була байдужа з двох причин – для неї занадто нудні серіали і, що важливіше, їй на 10-річчя купили чи не перший на цілий двір, клас і село в баби відеомагнітофон. До нього десяток касет з мультиками, починаючи від «Ну, постривай», «Козаків» до «Тома і Джеррі». Дітки з цілої округи так і липнули до дівчинки, якій батьки дозволяли дивитися мультики годинами, бо мамі останнім часом щось було зле. Бабуся не раз нарікала, що невістка не береже себе: «Он тими картатими торбами другу дитину втратила! Зупиніться, пів світу вам замало, цілий забагато!». Анжела з того розуміла мало, поки одного дня не застала мами вдома. Ні, мама й раніше відлучалася з татом «човникувати», тоді до них приїздила котрась із бабусь, жила тиждень, пантрувала дитину. А це зранку мама ще була вдома, а ввечері нема. Тато радісно сказав, що мама привезе Анжелі сестричку. Дівчинці було однаково кого, лиш би мама була завжди вдома. Немовля хотіли назвати Веронікою, хоч тато був проти: «На честь тієї рудої недорослої акторки Вероніки Кастро? Нізащо! Уже нехай Маріанною, яку вона зіграла!».

– Ага, Маруська і Ганна, – не вгавала мама.

– Ну і що? Моя мама Ганна, твоя – Марія, гарно вийде. Ти вже Анжелу назвала на честь героїні культового французького серіалу, а менша нехай буде так, як я захочу.

Нарешті дійшли компромісу – дитину назвали Мариною. Бо мама Анжели відверто не любила свекрухи. Але саме їй відправили на ціле літо Анжелу, за Маринкою дивилась інша бабуся. Діти собі росли, а з ними і бізнес батьків. Щороку змінювали авто, що два роки – закордонні курорти і що три роки – квартири. Десь батьки прогоряли, десь зривали немалий «куш», десь і давали кому треба «на лапу». Цих слів Анжела нахапалась, як пес реп’яхів, її поза очі називали донькою спекулянтів, але в очі лізли з фальшивим підлабузництвом. Дівчину це мало хвилювало, як і те, що батьки куплять гарні оцінки. Лиш не так сталось, як гадалось: якраз запровадили ЗНО. Тобто ніхто й нікого не зможе підкупити. Батьки сподівалися, що вивчать доньку в столиці на юриста, але з такими балами та заледве пройшла в місцевий інститут на економіста. Ну що ж, не було б щастя, та нещастя помогло. На зекономлені гроші придбали в Карпатах чималий шмат землі. Немудрі селяни повелися на недосконалі закони й продавали безцінні гірські поля за безцінь, бо ж для бідного селянина п’ять тисяч доларів – це захмарна сума, якої він раніше й в очі не бачив.

Анжела вчиться, батьки будують туристичні будиночки, приймають любителів зеленого туризму, який лиш набирає популярності.

Поки дівчина отримала диплом, батьківська екосадиба стала відомою на пів України, а сестри – багатими нареченими. Кавалерів хоч греблю гати, а батьки все відговорюють – і той не пара, і тому нема віри. Якось Анжела підслухала розмову батьків, які безмежно раділи, що голова селищної ради запрошує їх у гості з нагоди повернення сина з-за кордону.

– Може, й вподобає собі старшу. Менша ще замолода до заміжжя.

– Та чи я проти? Ти ж чула, як голова жартома казав, що він – особа, важливіша за мера Києва: «Столиця що? Зі всіма поділись, прикрий кого треба, бійся ворогів, стережись перевірок і бунту міщан. А я що? Сам-один цар і бог на оці всі гори-полонини. Чи прийде який гуцул протестувати, коли його хата за десять кілометрів звідси? Поки до нього дійде яка новина, вже пів року спливе!»

Засміялися батьки Анжели, а дівчині й цікаво стало – хіба так можна керувати? Ну що ж, поїдемо в гості, гляну на того самовпевненого латифундиста, заодно й на його синка. Бо й направду, інститутські друзі якісь надто сірі й нудні: або заучки-ботани, або прогульники, або типові невдахи, бо ж на економічний хлопці зазвичай не йдуть.

Як би то не було, в суботу Анжела поїхала в батьківську екосадибу, куди не навідува­лася років зо три, і була приємно вражена – оце батьки молодці! Так широко розгорнутись! Ще більше вразила вечеря в гостях у голови селища. Дядько з виду простий селянин, але дівчина відразу зрозуміла, що це лиш для окозамилювання, як і непоказна хата зовні всередині виявилася розкішними палацами з підземними поверхами-тавернами, в яких поважно походжав молодий красень – син голови.

– Назар, – відрекоменду­вався, галантно кланяючись.

– Анжела, – дівчина подала руку.

Хлопець руки не випустив.

– Тут не буде нам цікаво, ходімо в інше місце. Дозволите? – до батьків дівчини.

І його мама з татом, і Анжелині аж засіяли, ніби все життя чекали такого розвитку подій.

Не минуло й місяця, коли молоді люди заявили, що надумали одружитись. Знову-таки родичі з обох сторін уже не приховували своєї радості. Весілля відкладали декілька разів з банальної причини – через погоду. Нарешті синоптики пообіцяли сонячну й теплу...