ЧЕСНА ВIДПЛАТА

Хрипкий смішок вирвався з грудей Ониська.

– Хлопаки, мені хоч би й до чорта лисого потрапити, аби тут не мучитися, помираю... – промимрив.

Гості аж сіли від почутого. Бо слова їхнього друзяки подіяли сильніше за ранішнє похмілля – вмить голова проясніла. Онисько перший з їхньої компанії зібрався помирати, хоч і не найстарший серед них.

– Мо… Може, тобі лікарку... – белькоче нижчий.

– Чи священника, – напівпошепки вищий. Сто грамів уже не пропонують.

– Дочку, – ледве чутно хворий.

– Яку? – обидва.

– Мою, рідну. Надійку. Відшукайте її. Прошу вас. Останнє, що прошу, – неголеним обличчям покотилася сльоза. Скуйовджене довге волосся заворушилось на голові, як змії Горгони, – чоловік нечутно плакав.

Гості кинулись із хати до сільради, бо ж голова мав знати, де Надія. Але Трохимович розвів руками, мовляв, уявлення не маю: її поперли з хати ще дитиною, бозна де шукати. Хіба що Олена Мазурова могла б щось порадити бо, якось обмовилась, що іноді підтримує контакт з Надією, яка стала успішною, багатою пані.

Пішла делегація до Олени, жінка саме поралась біля квітів.

– Чого приперлися? Горілки не маю, – гиркнула непроханим гостям.

– Та ми не по горілку, напевне, аж на поминках...

– Хто помер? – жінка перелякано.

– Ще ні, але вже мало що...

Розповіли про Ониська і його останню волю.

– Я б на місці Наді й не думала їхати, але перекажу їй вітання... від батечка.

Надія приїхала наступного дня. Зайшла в сільраду, а звідти зі старостою села попрошкували до занедбаного барлогу, бо хатою те назвати важко. Одна половина трималась на двох стінах, інша мала поки ще чотири, але й з тих сипалася глина. Бляшаний дах подекуди світився голими дірами, які намагалися затулити чи, навпаки, розширити, молоді пагінці кущів полину, які виросли на горищі. Від паркану лише згадка і два стовпи, подвір’я не кошене багато років. Сумне видовище.

Старий лежав, як і вчора. Поруч пляшка з мінеральною водою, якої навіть не мав сили відкоркувати.

– Я приїхала, – Надія без вітання. Сісти в цій хаті не було де, хіба що поруч із хворим. Гидувала, тому стояла біля вікна, яке бачило чисту ганчірку ще минулого тисячоліття.

– Надю, Надійко, донечко моя, дочекався тебе. Вибач мені, дитино...

– Вибачила. Інакше б не приїхала. Нічим допомогти не можу. Не сподівайся, – відрізала. Молодий староста аж голову в плечі втягнув від її слів: як так – батько ж. Надію бачив уперше, знав про її зовсім не дружні стосунки з батьком, але ж так не можна... Приїхала своїм дорогим авто, вбрання не з базару, парфуми коштують більше, ніж батькова пенсія.

Надія спиною відчула докір, бо побачити погляд молодого чоловіка в напівтемряві не могла, тому почала монолог. Для старости, для людини, яка помирала, і найбільше для себе – хотіла вилити той біль, який носила чи не все життя.

– Я мало пам’ятаю маму, але її на смертному одрі ніби зараз бачу. Мені сім років, їй заледве тридцять, а вона – немов стара жінка, хвороба її жерла, як звір, так говорила бабця. Мама попросила гукнути тебе. Поки ти йшов, я залізла під ліжко. Хотіла побавитися з тобою в «ку-ку», але мама заплакала, і я не ворухнулась. Коли ти зайшов у кімнату, я не видала жодного звуку. Пам’ятаєш, що тобі сказала мама? Пам’ятаєш! Бо ти ж, бачу, затремтів. Мама тебе просила не вести до хати Ларису. Казала, що знає про ваші стосунки в молодості й тепер і що саме твої походеньки звели її в могилу. Мама плакала: «Не моя провина, що ви любились зі школи і, коли ти пішов до війська, вона вийшла заміж за іншого. Не моя провина, що ти засватав мене, дівчину з далекого села, яка не знала про Ларису. Не моя провина, що ти далі крадькома бігав до Лариси. Моя провина, що мала надію втримати тебе дитиною. Тепер я йду, а її, сирітку, не маю на кого залишити. Богом прошу: зустрічайся з Ларисою, де хочеш і як хочеш, але не веди її до хати, бо з неї погана мачуха, й не залишай свою дитину ні за яких обставин».

Я не розуміла, куди мама йде і хто така Лариса, тому страх скував моє тіло, мій голос і, мабуть, дихання. Не знаю, скільки часу я пролежала під ліжком, бо й заснула там. Аж поки мене не розбудив лемент, плач і багато ніг біля ліжка. Бабуся витягнула мене, сонну, пригорнула до себе й несамовито заплакала. Потім були люди в білих халатах. Тебе забрали невідомо куди, а людей у хаті побільшало, мили, прибирали, виносили меблі. Мені тицяли цукерки і гладили мене по голові.

На Перше вересня діти йшли до школи, а я, першокласниця, їхала машиною поруч із маминою труною. Далі не відбувалося нічого суттєвого, що б закарбувалось у дитячій пам’яті. Аж до самого Різдва. Бо Святу вечерю в нашій хаті готували невідомі мені жінка і її донька, старша за мене на п’ять-шість років. Я їх сприйняла байдуже, поки ти не покликав: «Ларисо! Ларисо!». Отже, це та Лариса, яка не мала бути в нашому домі, через яку померла моя мама. Знаєш, тату, іноді я думала, якби не чула тієї останньої маминої розмови, то, певне, й моє життя не було б таким складним. Я, можливо, сприйняла б Ларису інакше, але тієї миті я її люто зненавиділа. Згодом я зрозуміла ще одну причину моєї ненависті – я однаково зненавиділа вас обох. Ти не послухав маму, а Лариса – нарікань людей, що так не годиться. Ти зрадив і маму, і мене. Ви з Ларисою не мали сорому, а страждала я. Так, я її люто ненавиділа, не слухала, ігнорувала. Тому Лариса незлюбила мене. Жодного ласкавого слова, ні разу не пожаліла, не вірила, що я хвора.

Я доношувала вбрання за її дочкою. Важко працювала й не мала до школи ні копійки. Ти зранку йшов на роботу, а згодом вона відправляла мене і свою Іру до школи. А знаєш, як мені було образливо, коли Іра на перерві купувала булочку, а я не мала за що. Я поскаржилась тобі, ти дав якогось пошарпаного карбованця й на тому сталось. А я хотіла їсти!! Тому тихцем крала в однокласників з-під парти недоїдену булочку чи з портфеля печиво. Дитина в першому класі не надто вміла красти, тому мене впіймали під час третьої спроби, висміяли й мало не побили. Але я хотіла їсти, тому стала обережнішою і крала вже копійки. Роздягалка була в коридорі, я з уроку відпрошувалась буцімто в туалет, а сама нишпорила в кишенях пальтечок. Іноді знаходила декілька мідяків, але згодом діти не залишали в кишені ні копійки, певне, здогадались, що їх хтось краде. А їсти я хотіла! Тому крала гроші в тебе. Вночі, тихцем, поки ти спав, цупила гроші. Однієї купюри мені вистачало надовго. Так тривало три роки. Поки не почалась криза й тобі перестали виплачувати зарплату.

Не розумію одного – мене, як напівсироту, могли в школі годувати безкош­товно. Чи тобі ніхто цього не казав, чи ти не хотів зібрати довідки, чи Лариса мене вдочерила – не знаю, але не лише в школі я голодувала. Бо й удома не надто їла. Хіба що в неділю, коли ти був у хаті. Молодий організм ріс і потребував їжі. Тому я вкрала гроші, бачила, де їх тримає Лариса. Коли крадіжку виявили, почався скандал, мене примусили зізнатись у скоєному. Такої проблеми не виносять на люди, але наступного дня про мій учинок уже знала вся школа – дочка Лариси розповіла. До цього згадали мої попередні крадіжки, і мене поставили на облік у дитячу кімнату міліції. Діти почали дражнитись, я давати їм відкоша, а відтак опинилась в інтернаті. Маючи живого батька, я опинилась в інтернаті!! Ти ні словом не захистив мене перед Ларисою, перед школою, перед селом. А я була тому рада, бо в інтернаті хоч хліба мала досхочу. Але мене звідти швидко забрали, бо ціле село тобі штрикало в очі моєю мачухою. Люди бачили більше від тебе – виснажену дитину, до якої ніхто не приїздив, із синцями під очима й руками-патичками. Я знову вдома, вчителі контролюють мій раціон, до школи я ношу домашні булочки. Не завжди свіжі, але краще, ніж ніякі.

Отой один рік минув так-сяк. Ти столярував у прибудові за хатою, тобто щодня вдома, тож голодною я вже не була. А потім Іра вийшла заміж і поїхала за чоловіком на Одещину. Я мала надію, що за нею поїде й Лариса, але відправили мене. Мовляв, поїдь на літо, допоможеш Ірі з дитиною, бо в неї чимале господарство. І я поїхала, задурена тим, що побачу море. Не судилось, зате на мої дитячі плечі звалилося море роботи. Дитину колихала Іра, а я – біля корови, курей, качок, грядок. Уже й осінь на­дворі, а мене ніхто додому не відправляє. Взимку те ж саме – Іра з чоловіком везуть на базар молоко й овочі, а я – з дитиною. Аж якось навесні сусідка запитала, в якому я класі, ну а я й відповіла, що не ходжу до школи. Наступного дня прийшли люди в погонах, які відвезли мене додому.

Пам’ятаєш, як Лариса верещала, що я невдячне створіння, бо Іра мене годувала, як принцесу, персиками й абрикосами, яких я досі не бачила, а я так підло з нею вчинила, сказавши правду. Тоді я Ларису зненавиділа ще більше, бо абрикоси я їла тоді, коли зривала їх дорогою на пасовисько, а персики іноді цупила на шкільному подвір’ї, бо Іра свої возила на ринок. Я це все сказала Ларисі, а вона мене вдарила. Вперше, але сильно. Мабуть, в удар вклала всю лють, відколи мене знала, бо вибила мені ключицю. Від болю я в другу руку взяла кочергу і тріснула її по голові. Були «швидка», міліція, сільська рада, сусіди... Бракувало обласного телебачення. І я знову в інтернаті. Додому повертатись не думала від слова «зовсім». І тут моя доля змилостивилась наді мною – мене захотіли вдочерити. Чимось я сподобалась одній немолодій парі. Та один нюанс – я мала батька. Це мене засмутило, але директорка інтернату натяками пояснила моїм майбутнім опікунам, що батько мною не цікавиться, а його дружина ласа на гроші. Я це просто підслухала через вікно, – що-що, а підслуховувати я вміла, особливо коли якась розмова стосувалася мене. Знаю достеменно, як Лариса не раз тобі жалілась на мене, а ти хоч би слово сказав на мій захист. Знаєш, як мені було образливо! Можливо, я тому й підслуховувала, сподіваючись відчути бодай крихту твоєї не те що любові, а елементарного жалю. Не було... Тому я не вірила своїм вухам, що мене хвалить директорка інтернату й посприяє моєму виходу між добрі люди.

Решти мені не відомо, але за пів року я гостювала в сім’ї. Справжній сім’ї, у якій від першого дня мене нарешті ситно нагодували домашніми смаколиками і сказали відпочивати, а я натомість кинулась виконувати всі хатні справи. Була ж навчена до важкої праці, до якої мене змушувала донька Лариси, бо, мовляв, задарма не годуватиме. Мої опікуни були шоковані, обіймали мене й плакали. Напевне, Лариса посприяла, щоб ти написав від мене відмову, і невдовзі я стала офіційною дочкою найкращих у світі батьків. Саме в їхньому середовищі я знайшла собі пару, молодого вдівця з малою дитиною, якій я замінила маму. Саме так, маму, адже знала, як воно з мачухою. Наш син для мене потіха і розрада. Саме він якось запитав, хто мої батьки і де вони. Я таємно поїхала в село, дізналася те, що ніяк не здивувало: ти добротну мамину хату, яку їй залишила бабця, переписав на Ларису, вона її продала й поїхала до доньки, а тебе кинула в чужій розвалюсі, як скаженого пса. Ну що ж, усе стало на місце... Ти сам вибрав цей кінець...

– Надю, я... Я дав тобі життя...  – старий хотів підвестись.

– А хіба я просилась на світ? Якщо ти дав життя, то мусив би дати мінімум, щоб я могла жити. Зі всього живого лише рослини не можуть захистити своїх дітей, бо просто не в змозі рухатись корінням. Риби відкладають ікру там, де малькам буде пожива, пташина захищає своїх діток, навіть зозуля дбає про своє потомство. Звірі не дадуть своєму дитинчаті пропасти, розірвуть того, хто насмілиться його образити. А ти? Ти лиш дав життя. Тоді і я тобі відплачу тим же – по­сприяю, щоб тебе по-людськи відправили в останню путь...

Надія вклала в руку ошелешеного Трохимовича конверт з грошима й мовила:

– На похорон вистачить.