ЧЕРЕВИКИ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

Юрій ОКІПНЯК

30 січня 21:22

1172

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Сьогодення

(Оповідання написане майже
50 років тому, але, на жаль, до болю актуальне й сьогодні)

Іноді після роботи ми, заводські хлопці, завертали до винарні, щоб перехилити по келиху сухого... А він сидів біля вікна, бо лише до підвіконня й міг дотягнутися. Сидів не на стільці – в магазині стільців не було, були лише високі столики для тих, хто стоїть, – а на своєму кріслі колісному. Він постійно спирався на дерев’яні колодки, які тримав у руках, аби хоча б краєчком ока побачити, що відбувається за столиками. Ноги в нього були обрізані до самої пахвини…

Ми заходили й завжди оминали його, не звертаючи уваги на безногого. Хіба мало людей з інвалідністю на землі залишила війна? А ми війни не знаємо...

Він завжди пив біле міцне. Та очі його ніколи не соловіли, як у більшості п’яниць. Пив повільно, невеликими ковтками, смакуючи, і його очі після кожного ковтка світлішали, наче запалювалися якимось незбагненним вогнем.

Нікого з нас чотирьох не бентежив той вогонь. Ми гадали, що безногий після келиха вина вирушить на багатолюдне місце, скине свій старий кашкет, а тоді вмовлятиме перехожих:

– Подайте копієчку старому фронтовикові.

І хтось невдоволено кине:

– Тобі що, пенсії на пиятику не вистачає?

У винарні він завжди сидів на одному місці – біля підвіконня. І ми поступово звикли до нього, мовчазного, як до прилавка, високих столиків, як до всього, що було в цій забігайлівці.

Звикли й до медалей на брудному, потертому френчі та до зв’язаних шнурками черевиків, які завжди висіли в нього на шиї. Якісні, на шкіряній підошві... Мабуть, купив комусь...

– Що за життя – повзати? – сказав наш бригадир Юрко.

– А куди йому подітися?

– Краще б одразу… – перекидалися словами Василь і Мишко.

«Як знати?» – міркував я.

Якось він попросив у нас цукерку.

– Позичте, – промовив. – У мене грошей не вистачило…

– А тобі їх колись вистачало? – невдоволено пробурмотів Василь.

Безногий нічого не сказав. Мовчки взяв цукерку з Юркових рук. Тільки зморшки на його щоках наче поглибшали і підборіддя стало гострішим, упертішим.

– Навіщо ти так? Не треба, – сказав я Василеві. – Йому, мабуть, боляче від цього.

– А мені від того, що він жебрає? – огризнувся Василь.

І ми замовкли.

Він викотився на своєму колісному кріслі, випередивши нас. Поїхав до трамвайної зупинки, і ми пішли туди. Нам теж треба було їхати трамваєм. Він сидів поруч і дивився на нас. Жовна його бігали. Він упирався руками з колодками об асфальт, напружувався, наче хотів зрівнятися зростом із нами.

Коли під’їхав трамвай, він попросив:

– Допоможіть, хлопці...

Ми висадили його на майданчик і самі поквапилися вдертися в салон. Людей увечері їде багато. Та раптом із шиї безногого зіскочили черевики й упали на асфальт. А трамвай уже рушив... Він якось сухо застогнав, наче заскреготало залізо. Я зіщулився від цього звуку. Так може стогнати людина, яка втратила надто цінну річ. І, відчинивши за допомогою Юрка двері, я вискочив...

Я помітив його на наступній зупинці. Коли він побачив мене й черевики в моїй руці, зрадів, мов дитя. Подякував:

– Спасибі...

Я повішав йому на шию черевики, і на руку мені скотилася його сльоза. Він плакав. Сльозина здалася мені більш пекучою, ніж яскраве липневе сонце.

– У них я танцював перед війною, – мовив трагічним голосом і погладив черевик темною, як земля, рукою. – Хотів стати танцюристом. Та… – махнув рукою. – Не все так сталося, як мріялося. Оце – єдина пам’ять... – він притулився щокою до черевиків.

***

Його ховали сьогодні. Труна була на весь зріст людини. Порожнє місце, де мали бути ноги, займали наваксовані знайомі черевики. Тужно гули мідні труби... Ми мовчки йшли за труною, потім відстали.

– Ось вона, людина...

Оце й усе, що спромоглися сказати, бо більше слів не було. Ми не знаємо війни. Не відаємо, яке цінне для людини все те, що нагадує про втрачене через війну…

Потім я блукав парком, дивився на пам’ятник загиблим воїнам, слухав веселі голоси людей, які впліталися в пісні, що линули з літньої естради. І чомусь мені постійно хотілося, щоб на моїй руці, на тому місці, де впала сльозина безногого, на все життя залишилася свіжа рана, яка ниє…