ЧЕРЕВИКИ

(Оповідання написане майже
50 років тому, але, на жаль, до болю актуальне й сьогодні)

Іноді після роботи ми, заводські хлопці, завертали до винарні, щоб перехилити по келиху сухого... А він сидів біля вікна, бо лише до підвіконня й міг дотягнутися. Сидів не на стільці – в магазині стільців не було, були лише високі столики для тих, хто стоїть, – а на своєму кріслі колісному. Він постійно спирався на дерев’яні колодки, які тримав у руках, аби хоча б краєчком ока побачити, що відбувається за столиками. Ноги в нього були обрізані до самої пахвини…

Ми заходили й завжди оминали його, не звертаючи уваги на безногого. Хіба мало людей з інвалідністю на землі залишила війна? А ми війни не знаємо...

Він завжди пив біле міцне. Та очі його ніколи не соловіли, як у більшості п’яниць. Пив повільно, невеликими ковтками, смакуючи, і його очі після кожного ковтка світлішал...