ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
328Життєві історії
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Уже лишалися лічені години до Нового року, а в Аліни цілковитий хаос. Так буває, коли у передсвяткових клопотах просто не встигаєш навести лад у квартирі, вчасно приготувати вечерю, бо крутишся, наче білка в колесі, а потім... Аліна втомлено присіла на краєчок стільця. Святкового настрою не було, хоча вона весь час себе переконувала, що треба жити життя навіть за складних часів. Зрештою, ніхто тих складних часів не обирає і на кожне покоління припадає своя війна. Тому купила ялинкові гілочки й пообіцяла собі, що обов’язково їх прикрасить срібними кульками та сріблястим «дощиком».
«Час, коли зійдуться зорі та здійсняться дива», – колись вони танцювали удвох під цю мелодію, і тоді здавалося, що Новий рік принесе тільки добро й радість. Війна... Клята війна зруйнувала всі плани, випробовувала їх на міцність. Артем пішов на фронт з перших днів вторгнення, а вона його чекала, як чекали своїх наречених, коханих та чоловіків тисячі українських жінок.
Нічого не тішило, нічого не приносило задоволення: ані яскраві новорічні кульки, ані оригінально декоровані ліхтарики. Лише випадково почута мелодія змусила зупинитися й прислухатися на мить. Це затишне кафе Аліні подобалося – тут було спокійно, без зайвого галасу й метушні. І ця мелодія, яка огортала серце тихим смутком та ностальгією: «Ти поверни, поверни той час, коли зійдуться зорі й здійсняться дива...» Сама собі дала настанову: «Якщо з ним щось трапиться, я буду сильною. Головне – не показати свою розгубленість. І страх. Бо в мене вже зараз від страху перехоплює подих... Ні, не так. Почнімо спочатку. В разі якоїсь непередбачуваної ситуації я зберігатиму спокій. І допомагатиму Артемові, хай би чого мені це вартувало».
* * *
Уже пізня година, але я ще не зімкнув ока. Страшенно хочеться спати, та я вже втратив лік дням, годинам і хвилинам...
Зараз є змога передрімати декілька годин, якщо не пролунає команда: «До бою!» Але ці кілька хвилин я пишу, бо треба дати відповідь Алінці, адже вона чекає... Я знаю, що вона чекає, однак так хочу обійняти її і прошепотіти: «Чекай, але будь готова до всього». Артем втомлено заплющив очі. Перед кожним боєм він молив Бога: «Дай мені сили вистояти і ще трохи побути у світі живих людей. Якщо вже смерть судилася – то відразу, позбав мене, Боже, повільного вмирання. Ми всі, хто давно воює, загартувалися і змінилися настільки, що вже реагуємо на смерть побратимів стримано, розуміючи, що кожен наступний день може стати нашим останнім...
«Алінко, – продовжив писати за мить, – якщо раптом щось трапиться, тобі передадуть мої речі та мій телефон. Ти почитаєш тут багато цікавого, тільки зрозумій, що життя триватиме й без мене. Живи, не сумуй, бо я завжди буду поряд. Падатиму дощем до твоїх ніг, зазиратиму у вікна розквітлою гілкою бузку...» Спогади з мирного життя увірвалися вихором, нагадуючи про те, що й він колись був щасливим. Та не до спогадів, коли звучить команда «До бою!» і ти маєш відкласти все й укотре довести собі, що ти воїн і ти маєш перемогти...
– Хлопці, я тут, я живий! – Дмитро з позивним Бувалий, сам поранений, з останніх сил намагався витягнути Артема.
Вже пізніше, коли на допомогу прийшли медики й обох бійців доправили до стабілізаційного пункту, Бувалий розповів про той бій:
– Я зробив помилку. Мені потрібно було товариша далі відтягнути, метрів на двадцять, і тоді було б усе гаразд... Наклав турнікети йому і собі, а тоді прилетіла та клята граната, й тепер в обох контузії на додачу. Він так і лежить без тями, очі розплющені, порожні, і мовчить.
Коли на дисплеї Аліниного телефону висвітився незнайомий номер, вона не здригнулася, не заплакала. Все зрозуміла.
– Він... Його... немає? – замість привітання прошепотіла у слухавку.
– Ви дружина Артема Саєнка? Він у шпиталі, – озвався незнайомий голос. – У нього контузія... Запаморочення, втрата слуху, мови, втрата пам’яті, поранення в ногу...
Аліна полегшено видихнула: «Живий...»
– На жаль, – лікар, котрого зустріла першим у палаті госпіталю, розвів руками, – у постраждалого складна форма контузії. У вашого чоловіка тривала втрата свідомості, порушення кровообігу, судоми... А от ногу ми врятували, ходити, сподіваюся, згодом зможе.
Лікар попередив про те, що пацієнт може не реагувати на спроби контакту, не може ковтати та рухатися. Але минав час, і Артем завдяки призначеному лікуванню почав повертатися до тями. Він потроху ковтав, дихав – спочатку неглибоко, уривчасто, але поступово стан стабілізувався. Аліна терпляче чекала, що він почне її впізнавати.
– Ти мене розумієш? Знаєш, хто я? – Аліна брала Артема за руку, легенько стискала. – Якщо чуєш і розумієш, дай знак.
– Ви дайте йому папір та олівець, – тихенько підказала медсестра, – хай пише, як він вас розуміє, він уже в стані їх тримати.
Аліна заметушилася в пошуках паперу, і ось уже Артем тримає ручку й намагається щось написати, неважливо навіть що, головне – він зрозумів, чого від нього хочуть. Аліна навіть здивувалася, як старанно і довго виводив Артем літери. Взяла до рук аркуш.
«Хто ти?» – читала Аліна, невесело посміхнулася, вдивляючись у написане. Але невже на цьому все? Невже це й справді кінець і він ніколи її так і не впізнає?..
Перед очима, наче в кіно, замерехтіли кадри з їхнього спільного минулого. Ось вони йдуть осіннім парком, а багряне листя шурхотить під ногами, нагадуючи про плинність буття... Хоча ні, стоп. Тоді вона зовсім не думала ані про плинність буття, ані про інші неприємні речі. Це вже тут, у шпиталі, поруч зі смертю та муками, відчула, наскільки крихким є щастя, як легко розбиваються мрії.
Усі її думки крутилися навколо медичних термінів, реабілітаційних заходів та хоча б якогось прогресу. Так, Артем зміг сидіти, зміцнів, він здатен узяти ручку, папір та написати... От тільки від того написаного терпне в грудях та болить серце. Що це означає? Невже Артем ніколи її не впізнає? Останнім часом з ним почала працювала невролог Юлія, зовсім молода дівчина, яка намагалася всіляко підтримати Аліну.
– От побачите, він пригадає і вас, і все, що з ним сталося під час поранення.
Аліна була би рада повірити цим оптимістичним словам, але іноді просто не витримувала і впадала у відчай.
– Треба чекати і вірити... – повторювала, як мантру, сама собі.
Артем дрімав, тож Аліна причинила двері й вийшла на вулицю. Від свіжого повітря запаморочилося в голові.
– Невже ми так і будемо тут мучитися все життя, наче разом, проте зовсім чужі? – запитувала чи то себе, чи то Всевишнього. – Скільки ж то скалічених доль народила ця клята війна? Мучиться важкопоранений, а з ним і вся родина...
Аби трохи розвіятися, купила каву й присіла на вільний стільчик. Біля неї сиділа літня жінка, яка весь час щось шукала в торбинці.
– Ну от, так і знала, – бурмотіла вона, – невже забула документи... – Помітивши Аліну, почала перепрошувати: – Вибач, доню, це я себе лаю за свою неуважність... Сина мають виписувати, а я не можу знайти документів... Певно, перехвилювалася...
– Для виписки? – стрепенулася Аліна. – Отже, вас можна привітати... А ми з моїм чоловіком, схоже, застрягли тут надовго...
– Не сумуй, доню, – жінка легенько торкнулася плеча дівчини, – у нас теж не все виходило відразу. Після контузії мій Грицько. Довго до нього пам’ять не поверталася. Так я собі, доню, вигадала свою реабілітацію... Мій Грицько завжди співати любив, такий він у нас з дитинства. І малим співав, і дорослим. А як пішов на війну, то там, як потім хлопці розповідали, без його пісень не обходилася жодна хвилина. Ото відпочивають вони після бою, Грицько наспівує. Всілякі любив пісні, казав, що пісня ні в добру, ні в злу годину не залишає людину. А мені подобалося, як він співає «При долині кущ калини...» Чогось сльози мені завжди наверталися, як він починав співати. Про ту червону калину... Он знову очі змокріли... – Жіночка на мить замовкла, утираючи сльози, і знову лагідно поглянула на Аліну. – Ти, доню, слухай своє серце. Тільки воно тобі підкаже, як свого чоловіка рятувати. Співай йому тихенько, особливо ті пісні, які колись разом співали, під які танцювали, можливо... І все у вас налагодиться, от побачиш...
Аліна вже й сама не могла стримувати сльози. Зранена душа потребувала сповіді. Й вона, не соромлячись, розповідала чужій людині про всі свої страхи, про зневіру, яка останнім часом заволоділа всім її єством. І мати бійця, яка разом з ним пройшла весь стражденний шлях, слухала її і тихенько гладила по голові, наче малу дитину.
Коли Аліна повернулася в палату, Артем уже не спав, напівлежав, тримаючи в руці ручку й папір. «Це ж як виходить, – промайнула думка, – він сам узяв і щось пише...» Артем шепотів якісь слова, але так тихо, що Аліна нічого не чула. Очима показав на написані літери.
«Нахились до мене», – прочитала Аліна, з острахом вдивляючись в Артемові очі. Невже зараз має статися щось погане? Але, опанувавши себе, нахилилася над чоловіком.
– Аліно... Аліно... – шепотів він, торкаючись рукою її обличчя. – Це ти... Ти казала, що зовсім скоро Новий рік, це так?.. – Відкинувся на подушку, бо ще важко було говорити...
Аліна відвернулася, аби він не бачив її сліз. Виходить, усе, про що вона йому говорила, він чув і розумів? Бо ж недаремно знову потягнувся по блокнот і, написавши кілька слів, простягнув їй. Аліна читала й повторювала, аби чув не лише Артем, а чули всі сусіди, чув цілий світ:
– Час, коли зійдуться зорі...
Так, він згадав! Несподівано, блискавично, він згадав те, що було близьке їм обом – очікування новорічного дива, віра в різдвяне диво. Так, попереду ще дуже багато праці, і буде все складно, не все вдаватиметься, і нічого, що Новий рік давно минув... Він назвав її ім’я, а це означає, що час, коли зійдуться зорі, вже зовсім близько...
Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
816
Життєві історії
