ЧАС, КОЛИ ЗІЙДУТЬСЯ ЗОРІ ТА ЗДІЙСНЯТЬСЯ ДИВА

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Уже лишалися лічені години до Нового року, а в Аліни цілковитий хаос. Так буває, коли у передсвяткових клопотах просто не встигаєш навести лад у квартирі, вчасно приготувати вечерю, бо крутишся, наче білка в колесі, а потім... Аліна втомлено присіла на краєчок стільця. Святкового настрою не було, хоча вона весь час себе переконувала, що треба жити життя навіть за складних часів. Зрештою, ніхто тих складних часів не обирає і на кожне покоління припадає своя війна. Тому купила ялинкові гілочки й пообіцяла собі, що обов’язково їх прикрасить срібними кульками та сріблястим «дощиком».

«Час, коли зійдуться зорі та здійсняться дива», – колись вони танцювали удвох під цю мелодію, і тоді здавалося, що Новий рік принесе тільки добро й радість. Війна... Клята війна зруйнувала всі плани, випробовувала їх на міцність. Артем пішов на фронт з перших днів вторгнення, а вона його чекала, як чекали своїх наречених, коханих та чоловіків тисячі українських жінок.

Нічого не тішило, нічого не приносило задоволення: ані яскраві новорічні кульки, ані оригінально декоровані ліхтарики. Лише випадково почута мелодія змусила зупинитися й прислухатися на мить. Це затишне кафе Аліні подобалося – тут було спокійно, без зайвого галасу й метушні. І ця мелодія, яка огортала серце тихим смутком та ностальгією: «Ти поверни, поверни той час, коли зійдуться зорі й здійсняться дива...» Сама собі дала настанову: «Якщо з ним щось трапиться, я буду сильною. Головне – не показати свою розгубленість. І страх. Бо в мене вже зараз від страху перехоплює подих... Ні, не так. Почнімо спочатку. В разі якоїсь непередбачуваної ситуації я зберігатиму спокій. І допомагатиму Артемові, хай би чого мені це вартувало».

* * *

Уже пізня година, але я ще не зімкнув ока. Страшенно хочеться спати, та я вже втратив лік дням, годинам і хвилинам...

Зараз є змога передрімати декілька годин, якщо не пролунає команда: «До бою!» Але ці кілька хвилин я пишу, бо треба дати відповідь Алінці, адже вона чекає... Я знаю, що вона чекає, однак так хочу обійняти її і прошепотіти: «Чекай, але будь готова до всього». Артем втомлено заплющив очі. Перед кожним боєм він молив Бога: «Дай мені сили вистояти і ще трохи побути у світі живих людей. Якщо вже смерть судилася – то відразу, позбав мене, Боже, повільного вмирання. Ми всі, хто давно воює, загартувалися і змінилися настільки, що вже реагуємо на смерть побратимів стримано, розуміючи, що кожен наступний день може стати нашим останнім...

«Алінко, – продовжив писати за мить, – якщо раптом щось трапиться, тобі передадуть мої речі та мій телефон. Ти почитаєш тут багато цікавого, тільки зрозумій, що життя триватиме й без мене. Живи, не сумуй, бо я завжди буду поряд. Падатиму дощем до твоїх ніг, зазиратиму у вікна розквітлою гілкою бузку...» Спогади з мирного життя увірвалися вихором, нагадуючи про те, що й він колись був щасливим. Та не до спогадів, коли звучить команда «До бою!» і ти маєш відкласти все й укотре довести собі, що ти воїн і ти маєш перемогти...

– Хлопці, я тут, я живий! – Дмитро з позивним Бувалий, сам поранений, з останніх сил нама­гався витягнути Артема.

Вже пізніше, коли на допомогу прийшли медики й обох бійців доправили до стабілізаційного пункту, Бувалий розповів про той бій:

– Я зробив помилку. Мені потрібно було товариша далі відтягнути, метрів на двадцять, і тоді було б усе гаразд... Наклав турнікети йому і собі, а тоді прилетіла та клята граната, й тепер в обох контузії на додачу. Він так і лежить без тями, очі розплющені, порожні, і мовчить.

Коли на дисплеї Аліниного телефону висвітився незнайомий номер, вона не здригнулася, не заплакала. Все зрозуміла.

– Він... Його... немає? – замість привітання прошепотіла у слухавку.

– Ви дружина Артема Саєнка? Він у шпиталі, – озвався незнайомий голос. – У нього контузія... Запаморочення, втрата слуху, мови, втрата пам’яті, поранення в ногу...

Аліна полегшено видихнула: «Живий...»

– На жаль, – лікар, котрого зустріла першим у палаті госпіталю, розвів руками, – у постраждалого складна форма контузії. У вашого чоловіка тривала втрата свідомості, порушення кровообігу, судоми... А от ногу ми врятували, ходити, сподіваюся, згодом зможе.

Лікар попередив про те, що пацієнт може не реагувати на спроби контакту, не може ковтати та рухатися. Але минав час, і Артем завдяки призначеному лікуванню почав повертатися до тями. Він потроху ковтав, дихав – спочатку неглибоко, уривчасто, але поступово стан стабілізувався. Аліна терпляче чекала, що він почне її впізнавати.

– Ти мене розумієш? Знаєш, хто я? – Аліна брала Артема за руку, легенько стискала. – Якщо чуєш і розумієш, дай знак.

– Ви дайте йому папір та олівець, – тихенько підказала медсестра, – хай пише, як він вас розуміє, він уже в стані їх тримати.

Аліна заметушилася в пошуках паперу, і ось уже Артем тримає ручку й намагається щось написати, неважливо навіть що, голов­не – він зрозумів, чого від нього хочуть. Аліна навіть здивувалася, як старанно і довго виводив Артем літери. Взяла до рук аркуш.

«Хто ти?» – читала Аліна, невесело посміхнулася, вдивляючись у написане. Але невже на цьому все? Невже це й справді кінець і він ніколи її так і не впізнає?..

Перед очима, наче в кіно, замерехтіли кадри з їхнього спільного минулого. Ось вони йдуть осіннім парком, а багряне листя шурхотить під ногами, нагадуючи про плинність буття... Хоча ні, стоп. Тоді вона зовсім не думала ані про плинність буття, ані про інші неприємні речі. Це вже тут, у шп...

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!