ЛИСТ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

16 квітня 22:42

1481

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Історія з життя

Він увесь цей час лежав під самісіньким носом, в альбомі з моїми дитячими фото. Я ходила повз, сиділа поруч, спала в цій кімнаті, а він увесь час був тут. Чекав… Мама знала, що я рано чи пізно зніму з полиці цей альбом. І знайду листа.

Конверта не було, просто три аркуші білого паперу, списані повністю, від руки. У мами кострубатий дитячий почерк людини, яка рідко пише.

Писала.

Зрештою, хто тепер пише від руки…

Привітання не було.

«Я залишаю цього листа саме тут, знаючи, що ти точно його знайдеш. Ти завжди любила цей альбом, ти садила мене поруч, гортала його, знову і знову змушувала розповідати одні й ті ж історії. Яке неймовірне задоволення я отримувала в цей час! Знову і знову пригадуючи, тішилася, якщо у спогадах виринала якась подробиця. Наприклад, як мерехтів вкритий інеєм асфальт. Мої перейми ставали все більш боліснішими, я трималася за поперек і ледве совгала ногами, тому дивилася здебільшого вниз. Яскраве зимове сонце змусило тонесенький шар льоду на асфальті мінитися та сяяти, наче тисячі діамантів…

Мені от зараз видається, що я могла б пригадати кожну мить поруч із тобою. Починаючи з тієї, коли я побачила тебе вперше. Ти видалася мені… потворною. Вишнево-синя зморшкувата істота, що сердито кричить та судомно стискає крихітні пальчики. Зовсім не схожа на біленьких щокатих немовлят із радісними блакитними оченятами. Така жалюгідна і безпорадна, така крихка… Від цієї миті моє серце належало тобі, тільки тобі. Батько весь час був на роботі, його робочий день тривав значно довше, ніж належало, а ще він раптом почав працювати понаднормово щосуботи. Та я доволі швидко перестала на це зважати, адже у мене була ти. Ми були маленьким таємним товариством, мали власні маленькі секрети та розваги тільки для двох.

Я пам’ятаю, як ти вперше розлютилася. Тобі було заледве півтора року і ти насолоджувалася своєю незалежністю від мене, адже могла ходити й навіть бігати цілком самостійно! Якось ти, зумисне чи випадково – не знаю, зайшла в калюжу та зашпорталася, впала на дупцю. Ти сиділа посеред калюжі і волала, чи то від образи, чи, може, тому, що холодна вода виявилася неприємною. Я не змогла втриматися й розреготалася. Ти побачила і заволала ще дужче, злі сльози бризнули з твоїх оченят. Отак ти сиділа у брудній калабані, ревіла і ляпала від люті по воді долонями. Я припинила нарешті реготати, вийняла тебе з калюжі й почала жаліти.

Щоразу, коли наші вподобання збігалися, я тішилася. Ми однаково полюбляли кекси з родзинками та шоколадне морозиво, однаково не любили молочної пінки та бананів. Ці невибагливі збіги ставали для мене прикметами того, що надалі збігів буде все більше. Ти, так само, як і я, любиш читати й не любиш гучних компаній. Ти – як я, тільки вродливіша, успішніша, щасливіша. Я потай милувалася, якою чудовою ти зростала, як ставала цілеспрямованою, працьовитою, як перевершувала мої сподівання. Я пишалася твоїми першими перемогами й тішилася, мабуть, більше, ніж ти.

Як я хвилювалася перед кожним твоїм виступом на святкових ранках у дитсадку! Я пильно стежила, аби в тебе був ошатний одяг, біленькі колготки та мештики, котрі пасують до сукні. Ми вчили віршик старанно, навіть якщо це було кілька римованих рядочків. Звісно, я вважала, що ти вартуєш більшого!

Я тріумфувала, коли ти поверталася додому зі звісткою про перемогу в конкурсі чи олімпіаді, коли твої малюнки чіпляли у шкільному вестибюлі, коли твої твори називали кращими у класі. Я сяяла. Цей світ був гідним тебе.

Я пам’ятаю всі твої дитячі травми та хвороби. Пригадуєш, як у дитсадку ти розбила коліна, а тоді втікала від медсестри та виховательки, бо вони намагалися обробити рани перекисом? У рани таки потрапила інфекція, і коліна гоїлися місяць. Я мастила твої коліна маззю та міркувала про те, що ти ніколи не дозволиш іншим зумисне зробити тобі боляче.

Я ніколи не забуду історії про те, як ти схопилася за розпечену пательню – і на долоні миттю виник червоний опік, а тоді з’явився наповнений рідиною міхур. Ти плакала, не розуміючи, чому тобі так боляче, чому мама силоміць тримає твою руку під струменем холодної води. Це була моя провина, мій недогляд, це я злегковажила. Твоя долоня загоїлася, не залишилося навіть сліду, а опік на моєму серці болить і досі.

А пам’ятаєш, як я спокушала тебе, п’ятирічну, гарненькими сережками, вмовляючи проколоти вуха? Тоді ти відмовила мені, вперше змусивши зважати на твою думку. Ти досі не носиш сережок, чи не так?

Тим часом стосунки з твоїм батьком розладналися цілковито. Він цілісінькими днями стирчав на роботі, проте грошей катастрофічно бракувало. Ми сварилися все частіше, зрештою пролунало слово «розлучення».

І тут, наче грім серед ясного неба… Виявилося, що я вагітна. Я не розуміла, як це трапилося, адже ми з батьком точно не планували другої дитини й застерігалися. Ти ходила в дитсадок, а я планувала виходити на роботу, тоді з грошима стало б легше. А тут таке…

Я не хотіла цієї дитини, лиш я і Бог знаємо, як я її не хотіла. Аборт зробити не наважувалася, тому малодушно чекала, що трапиться викидень. Пам’ятаю, як потайки плакала з відчаю та безпорадності. Проте вагітність минала на диво спокійно, всі аналізи були у нормі, і на УЗД мені показали мініатюрний профіль – чоло, носик, підборіддя. І знаєш, що я відчула? Нічого. Нічогісінько. Просто доносила вагітність, народила й почала пристосовуватися до нових обставин.

Я дуже пильно стежила, аби ви все отримували порівну, аби вона ніколи не почувалася менш улюбленою, аби ніхто не здогадався, не запідозрив, не припустив, що… Я дуже старалася, направду.

Але…

Я пам’ятаю твоє перше слово. Звісно, першим ти сказала «мама». Мені видається, що це трапилося нещодавно, наче вчора. Я чую це, чую навіть зараз, коли пишу ці рядки. Та я не пригадаю першого слова твоєї сестри, нізащо не пригадаю. Я розповідала їй, що першим вона сказала «тато». Це видалося мені непоганим рішенням, адже я вбивала одним пострілом двох зайців – давала змогу двом людям почуватися особливими. Мабуть, брехуха я таки непогана, бо і сестра твоя, і батько мені повірили. Із плином часу фальшивий спогад обріс подробицями і став усе більше скидатися на правду.

Вона зростала, і я помічала, як вона все більше стає схожою на батька. У неї таке ж чоло, такої ж форми вуста, така ж незграбна хода, а головне – такий же характер. У її поведінці я впізнавала його риси – лінощі, впертість, поверхневість. Здавалося, єдине, що мене поєднувало з молодшою дочкою, – це жіноча стать.

Ти була гарною старшою сестрою. Звісно, в дитинстві ви сварилися, навіть декілька разів билися. Проте я знаю, як ви любили одна одну. Ти була для неї кумиром, зразком, недосяжною зіркою. Вона не просто хотіла мати те ж, що мала ти. Вона хотіла бути тобою. Хотіла, проте не могла. Не вистачало їй чогось… Спраги до життя? Амбіції? Характеру?

Власне, друга дитина не врятувала нашого шлюбу, ми з батьком, як ти знаєш, розлучилися. Він цілковито зник із мого життя, це було добре. Проте і з вашого життя він теж самоусунувся, і мені довелося навчатися забезпечувати нас трьох самотужки. Перший рік було неймовірно сутужно. Я ледве зводила кінці з кінцями, постійно вишукувала, в кого б позичити. Мабуть, саме тоді я почала міркувати про те, що з однією дитиною мені булоб з начно легше – коштів вистачило б на краще харчування, на нормальний одяг. Одну дитину я б змогла віддати на якийсь гурток, відправити влітку в дитячий табір. Така малодушна думка навідувала мене часто. Що більшою була скрута, то частіше в голові лунало: «Добре б мати єдину дитину, правда?»

Ця думка мене лякала, та я заспокоювала себе тим, що все це коїться у моїй голові, цього ніхто не чує, про це ніхто ніколи не дізнається. Що частіше мене навідувала та думка, то ретельніше я відстежувала, аби ви мали всього порівну. Нехай гірше, нехай менше, зате однаково.

Я не мала наміру її позбуватися. Комусь віддавати абощо. Просто часом у мене виникало таке ж малодушне бажання, як під час вагітності. Аби все сталося саме собою.

Я тільки думала.

То хтось підслухав мої думки?

Хтось зробив так, як я хотіла?

Я не пам’ятаю, хто мені сказав, що вона загинула. Лиш пам’ятаю, що раптово перестали слухатися ноги, і я сіла на підлогу.

Я, я, лише я в усьому винна. Це я хотіла, аби вона зникла. Хтось просто виконав моє бажання, розумієш? Змусив її йти тією дорогою, назустріч їй надіслав того незнайомця на електросамокаті, а під ноги їй постелив щербату тротуарну плитку. Люди ж падають з висоти, так? І залишаються живими. А їй вистачило висоти власного зросту. Бо я так цього хотіла.

Тепер усе було саме так, як мені потрібно, чи не так? Більше ніхто мені не заважав… Та я не змогла пробачити Бога за те, що Він почув мої думки. І себе пробачити не змогла. Проте ж знову проявила властиву мені малодушність – піти геть і не мордуватися не наважувалася. Примірялася, багато разів примірялася, як би воно було найлегше. Може, втопитися? Чи стрибнути з багатоповерхівки? Та куди там… Я слабачка. Твоя мама слабачка, ти знала про це? Отож я знову просто чекала, аби все владналося само собою. Мені довелося чекати так довго. Цілих сім років. Я знала про хворобу давно. Просто вирішила якнайпростіше – нічого не робити. Грошей на лікування однаково не було. Жебрати у людей? Продавати квартиру і залишати тебе без житла? Дурня якась. Відтак мені лишалося лише те, що я вміла найкраще, – трохи почекати.

Ну, от і все. Життя позаду, а наче й не жила. От переглянула все, що понаписувала. Вийшло недоладно, там щось закреслила, тут виправила. Як у житті – помилишся, виправиш, а слід залишається назавжди.

Прийми це за мою останню сповідь.

Я не знаю, де я зараз. Маю надію, десь поруч із моєю дівчинкою. Я наче ні в чому не винна, проте, сподіваюся, матиму нагоду попросити в неї пробачення.

Назавжди твоя

Мама.»