ЦЕ ЯКИЙСЬ ТРЕШ!

То справді був якийсь особливий вечір. Ніби й нічого незвичного, але Тараса не покидало дивне відчуття того, що щось неодмінно має статися. Він прийшов із тренування, приготував собі протеїновий коктейль з молока, яєць та бананів. І, зручно вмостившись на дивані у своїй кімнаті, насолоджувався улюбленим напоєм.

– Трясця, – враз промайнула думка в його голові (тут варто зазначити, що від початку повномасштабного вторгнення рф в Україну хлопець дав собі слово, що відтепер якщо і вживатиме лайку у своєму лексиконі, то лише українською).

– Завтра ж – четвер, перший урок – українська література. Мариночка (так він називав Марину Олексіївну, класну керівничку) точно мене питатиме, цього разу вже «не пронесе», – подумав Тарас і неохоче, та все ж почав дізнаватися, що ж задали з літератури.

– О, норм! Остап Вишня «Письменники», – втішився юнак, здогадуючись, що Вишня зазвичай писав короткі оповідки.

Так, Тарас був з тих унікумів, які в дивний спосіб поєднували в собі любов до вулиці з усіма її проявами та любов до книг. Але про останню ніхто навіть і не здогадувався, окрім мами. Тож із творчістю Остапа Вишні хлопець уже був ознайомлений. Довго реготав, іще в чотирнадцятирічному віці, над його «Мисливськими усмішками», які Мариночка рекомендувала до позакласного читання. А тут – якісь «Письменники»... Тарасові чомусь ну зовсім не хотілося їх читати, хоча був певен, що цей твір є в маминій бібліотеці у вітальні, у двотомнику творів Остапа Вишні. Та Тарасова рука мимовільно потягнулася до телефона.

– О! Є! Круто! Аудіокнига повністю і всього за вісім хвилин! – усміхнувся хлопець, налаштовуючи Bluetooth на смартфоні й прикладаючи до вух навушники.

«Письменники» Остапа Вишні Тарасові «не зайшли». Та принаймні його сумління втихомирилось, бо домашнє завдання він виконав, із твором ознайомився, суть нібито вловив, отож спокійно завтра відповідатиме Мариночці.

До цієї вчительки в нього були якісь особливі сентименти. Марина справді йому подобалася, тож Тарасові не хотілося засмучувати її, не виконавши чергового домашнього завдання.

Позіхаючи, хлопець далі гортав стрічку YouTube і враз спинився на таємничому заголовку: «Сьогодні СУПЕРПОВНЯ. Не проґавте свого шансу змінити життя на краще». Тарас час до часу цікавився такими відеороликами, запевняючи себе, що щось у цьому є. От і цього разу він уважно прослухав повідомлення й, діставши зі сховку цигарку та переконавшись, що батьки ще гостюють у сусідки, вийшов на балкон. Випускаючи кільцями цигарковий дим з рота (ну, любив він так робити), вдивлявся в темно-синє вечірнє небо. І враз:

– Та ти що! Сила! – мимовільно вигукнув хлопець, помітивши над дахом сусіднього будинку величаве жовтогаряче коло. – От тобі й СУПЕРПОВНЯ! Може, й справді, варто скористатися тим шансом колосальних життєвих змін?

«Ну, ритуалів тих їхніх я точно не проводитиму, не настільки мене ще криє, – подумав Тарас, – та задивитися на повню і якось помедитувати, уявити себе в такому світі, в якому б мені хотілося перебувати (як радили в тому відео), чом би й ні?».

Тарас задумано вдивлявся в глиб округлого помаранчевого сяйва. Хлопець не міг собі цілісно уявити картинку омріяного життя, та точно знав, що побажав би жити у світі, де панували б свобода та вседозволення, де б не було ніяких правил і обмежень, де кожен робив би те, що хоче, і нікому нічого за це б не було: ні людського осуду, ні кримінальних покарань тощо.

Про все те, до чого б призвело таке життя в людському світі, без правил і норм, хлопчина абсолютно не задумувався! Він просто (картинка за картинкою) малював в уяві: свій дім, повен веселощів та юнацьких втіх, де не діють батьківські заборони, де бабуся не набридає своїм одвічним «Ну поїж борщику!», свою школу, де вчителі – круті й сучасні, поводяться з учнями, як зі своїми кентами, а не як із підопічними. Тарас просто мріяв потрапити у світ абсолютної свободи без обмежень.

З такими думками хлопець повернувся на свій диванчик і міцно заснув.

Уранці він звично збирався до школи, цілком забувши про свої вчорашні роздуми під місячним сяйвом. Запізнюючись, вибіг з дому.