ЦАРСТВО СПОГАДІВ

 – Мій Микола, – прошепотіла з ноткою сарказму Марта. – Був моїм, та й загув…

Вона вийняла другого листа.

«Люба моя Мартусю!

Ти пробач, що так довго тобі не писав. Служба йде помалу. Був декілька днів на навчаннях, уже непогано стріляю. Маю вже товаришів. Чудові хлопці, веселі та дружні. Та що я все про себе? Як ти? Чи сумуєш за мною? Я дуже сумую, дуже. Навіть не знаю, чи зміг би жити без тебе. Я навіть не хочу про це думати. Ти тільки чекай мене, тільки дочекайся…

Цілую. Твій Микола».

Марта стиснула в руці листа і витерла сльози.

«Тільки дочекайся...» А я… я й чекала. Ще й як чекала».

Вона перечитувала лист за листом, і в кожному були слова кохання, у кожному була надія на спільне майбутнє.

Непомітно остання купка листів розтанула в Мартиних руках і вилилася сльозами. Очі пекли. За якусь годину жінка пережила розлуку з коханим, пережила надію, віру і зраду ще раз. У руках залишився останній лист, той самий. «Не варто його читати. Навіщо? Щоб іще раз себе поранити? Хоча що вже може боліти більше, ніж незагоєна рана двадцятирічної давнини?» – подумала, та все ж не витримала. Розгонула.

«Привіт, Марто!

Те, що прочитаєш зараз, буде для тебе неприємним, але ти повинна знати. Так сталося, що тут у мене є дівчина. Вона вагітна... Сама розумієш. Я її не кохаю, але й залишити не можу. Моє сумління цього не дозволить. Хочу я того чи ні, але ми незабаром одружимось, щоб дитина не була безбатченком. Я вирішив: залишаюся в цьому місті. Якщо доля так розпорядилася, нам краще ніколи більше не зустрічатися. Тож і до села я вже більше не приїду».

Сльози хлинули з очей жінки. «Вагітна! Господи-и-и! Чому то була не я, а вона? – той страшний день постав перед очима. – Це ж я мала народити Миколі первістка. Це була моя мрія, моя!»

Марта зайшлася слізьми. Плакала довго, голосно. Плакала від спогадів, давньої зради і теперішньої самотності. Ще до вчорашнього дня робота забирала весь її час. А що тепер? Кому вона потрібна? Ні чоловіка, ні дітей, ні мами… Нікого! Самот­ня! Жінка зім’яла в руці листа і жбурнула його далеко від себе. «Боже, дай мені сили не думати про нього. Нічого тепер не зміниш», – попросила подумки.

Погляд Марти ставав помітно чіткішим. Сльози підсихали, але серце ще доб­ряче боліло. Вона вже й пошкодувала, що піднялась на горище, пошкодувала, що пережила все те минуле знову. У животі бурчало від голоду і нервів. Тіло тремтіло, немов у пропасниці. Такого з Мартою давно не було. Спираючись на старі дерев’яні перекладини, вона попрямувала до виходу. Досить блукати в цьому царстві спогадів, досить завдавати собі болю.

«Зараз відщипну по пучку м’яти та меліси, запарю собі духмяного чаю, всядуся перед телевізором, може, й думки відступлять, – подумала жінка і потягнулася рукою до в’язанки сухих трав. – А це що?».

З перекладини просто під ноги впав якийсь пакуночок.

– Мамина хустина? – Марта потрясла пакунком, у ньому щось задзвеніло. – Що за день? У кожній шафі по скелету, – пробубніла вона, бо не мала ніякого бажання знайти й тут щось неприємне для себе. Розгорнула хустину. Всередині була стара заіржавіла коробочка з-під її улюб­леної халви «Білочка». Марта її добре пам’ятала. Колись давно тато привозив для неї гостинці з відрядження, а дівчина дуже любила розглядати малюнок на коробочці. А нині на малюнку вже мало що видно... Час не шкодує ні людей, ні предметів.

Марта сіла на сходинку драбини, розкрила коробочку і висипала все, що в ній було, у поділ спідниці. Якісь дрібнички: ґудзики, шпильки для волосся і листочок з блокнота з якимись словами. Букви зовсім вицвіли, прочитати було майже неможливо.

– А це що тут робить? Це ж… – Марта тремтливими руками протерла невеличку іконку від пилюки. Це був той самий образ святого Миколая, з яким її мати благословляла Миколу, проводжаючи його в солдати (своєї мами в нього не було, тому Мартина мати була йому як рідна).

– Як… він… сюди… потрапив?.. – ледь чутно прошепотіла.

Збігши драбиною вниз, відчинила двері, щоби впустити в темні сіни трохи світла і свіжого повітря. Жінка розгорнула образ і, вдивляючись у кожну літеру, почала розбирати за буквами слова на зворотному боці. Це був почерк Миколи, якась адреса, а внизу – номер телефону. Що це могло бути?

Марта не пригадувала, щоб колись Микола давав їй свою нову адресу. Чому вона записана тут і навіщо? Адже в останньому листі Микола просив її більше про нього не згадувати й сам не писав. А потім Марта переїхала у столицю, і більше вони не бачились. Останнім часом так, з цікавості жінка шукала Миколу в соціальних мережах, але безуспішно. А тут – ця адреса…

– Невже мати щось знала? Але ж вона за двадцять років ніколи й не натякнула мені про нього. Не розумію… Вже зовсім нічого не розумію, – прошепотіла.

У голові була тисяча запитань. Шкода, що мами вже немає, вона зараз відпо­-віла б на багато з них.

– З приїздом, Мартусю! Ти надовго? – відчинивши хвіртку між двома обійстями, на подвір’я зайшла тітка Юстина – сусідка і найближча подруга Мартиної матері.

Щойно Юстина глянула на образок, її очі налились слізьми, вона, зніяковівши, запитала:

 – Ти його знайшла? Знайшла Миколу? Мати твоя так і не наважилась тобі сказати…

– Чого не наважилась сказати? – перервала Марта Юстину. – Що Микола мене зрадив? Та я ж і без мами знала, він писав. Я змирилася з цим, тітко. Що вже тепер згадувати те, що було пів життя тому?

– Та ні, Мартусю, ні. Тут усе значно складніше, – промовила Юстина і, похитавши головою, продовжила: – Мати твоя не хотіла нічого поганого, просто Микола сам так вирішив, а вона присяг­лась мовчати…

Перед очима пливли потяги, будинки, поля, машини… Марта влетіла до військового шпиталю і зомліла: перед нею у кріслі колісному сидів безногий чоловік, той самий, якого вона колись випроводжала до армії і якому обіцяла чекати. Той самий, а може, ще й гарніший, тільки волосся в нього тепер було біле-біле, а очі неймовірно сумні.

– Миколо! – тихенько прошепотіла Марта, не стримуючи сліз.

Чоловік упізнав її голос. Він так довго чекав цієї зустрічі.

– Ти прийшла?.. – не озираючись, поклав свою долоню на Мартину руку, сперту на його плече.