БУТИ ПОРУЧ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Тетяна НОВАЦЬКА-ТІТАРЕНКО

21 червня 22:45

432

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Історія з життя

Леонід саме закінчив вечеряти, коли задзвонив мобільний. Тихий голос на іншому кінці привітно озвався до чоловіка:

– Ну привіт… Цього дзвінка ти не очікував і не сподівався колись мене почути. Впізнаєш?

Чоловік розгубився, бо насправді не очікував ані дзвінка, ані розмови з тією, яка телефонувала. Але голос упізнав одразу, хоч і чув його востаннє понад п’ятнадцять років тому.

– Юстино, ти?

– Так, Леоніде, пробач, що турбую. Не планувала, але життя склалося так, що мушу звертатися до тебе по допомогу…

– Що трапилося? – від несподіваного дзвінка, голосу, який звучав так тихо і спокійно, сорокап’ятирічний чоловік присів на стілець, потер чоло. Пришвидшено забилося серце…

Юстина помовчала, а тоді таким самим тихим голосом розповіла чоловікові про свою страшну хворобу… Про те, що лікарі безсилі і їхні прогнози невтішні – жінці залишилося жити не більше ніж пів року.

– Я довго наважувалася на цей дзвінок… Ледве знайшла номер твого мобільного телефону. Від спільних знайомих довідалася, що ти досі не одружений, не маєш сім’ї, дітей… Тому вирішила ризикнути. Раптом не відвернешся від мене. Бо про таке не попросиш сторонніх людей. Спершу думала приїхати до міста, зустрітися, але то зайве. Нам необов’язково бачитися тепер, за таких непростих обставин. Та й, відверто кажучи, я маю поганий вигляд, а почуваюся подекуди ще гірше.

– Якщо зможу, звісно, допоможу, – озвався Леонід. – Потрібні кошти? Якщо треба, можу й контакти досвідчених онкологів попитати… У мого знайомого мати хворіла і…

– Не потрібно, – перебила Юстина. – Мова не про гроші. Та й потреби в лікарях нема. Ситуація справді плачевна, і я приречена.

Леонід важко зітхнув. Спітніли долоні. Голос із далекого минулого, як за помахом чарівної палички, розбудив приспані спогади: пристрасне, але швидкоплинне кохання до чарівної випускниці Юстини… Він був старшим від неї, дорослим чоловіком, досвідченішим. Легко підкорив дівоче серце. Пригадав їхнє гаряче літо й безсонні ночі, які вони проводили разом. А потім свою підступну зраду. Втечу від відповідальності. Бо ж не про сім’ю він мріяв, а про життя у столиці, про високооплачувану перспективну роботу, про кар’єрне зростання. Юстина – легка й молода – могла стати на заваді цим амбітним планам. Ще й приголомшила новиною про вагітність…

Тоді він без роздумів і твердо сказав:

– Зробиш аборт. Не варто поспішати. Ми молоді, в нас усе життя попереду. Не потрібно псувати його вже тепер – на старті.

Юстина, звісно ж, заперечила:

– І не подумаю. Це й моя дитина. Якщо відмовляєшся від неї, то й про мене забудь, – дівчина була сміливою. А ще совісною. І гордою. Нізащо б не наважилася на такий крок, і хоч як боліли серце й душа через вибір та вчинок Леоніда, не подала й знаку.

– Забуду, – запевнив Леонід. – Вважай, що вже забув! Ще раз раджу: не роби дурниць. Ти ще надто юна, щоб бути доброю матір’ю. Здобудеш освіту, станеш міцно на ноги – тоді й думатимеш про дітей… Якщо ж залишиш цю дитину, роститимеш її сама. Я не визнаю батьківства. Мені направду не до пелюшок і кашок.

Хотіла спитати його, а як же їхнє кохання-зізнання, гарячі обіцянки. Проте змовчала – даремно все. Якби кохав, ніколи б так легко не відмовився від неї та їхніх стосунків.

– Я народжуватиму. І обіцяю: ти ані на крок не підійдеш до моєї дитини. Навіть якщо колись зміниш думку.

– Не зміню, – сухо відказав Леонід. – Щасти тобі, Юсте.

Чи думав тоді над своїм учинком? Звісно ж. Навіть картався, не спав ночами, що так грубо повівся з юнкою. Але недовго. Життєва круговерть швидко прогнала важкі думки. З’являлися нові захоплення, дівчата, жінки.

Знав, що Юстина виїхала з міста. Що таки народила донечку. А потім узагалі припинив ними цікавитися. Втратив до них інтерес. Сам себе переконав, що це не його клопіт, це вибір Юстини… Він застерігав! Тож нехай живуть, як хочуть.

А вона й ніколи не нагадувала про себе. Не зверталася по допомогу. Аж донині, до цього телефонного дзвінка.

– Леоніде, моїй доньці Ілонці незабаром виповниться п’ятнадцять. Вона майже доросла… Але ще не надто самостійна, щоб залишитися сама, коли я помру. Я розповіла їй про тебе, хоча роками обманювала, що її тато виїхав за кордон і там із ним трапилося нещастя… Тепер вона знає все. Правду. Дуже сердиться не тільки на тебе, а й на мене – за брехню. Та це минеться. Ілонка має запальний характер, але водночас добре серце. Пробачить. Спершу мені… А згодом і тобі. Ви все ж таки рідна кров – порозумієтеся.

Моїх батьків уже нема. Тому хочу попросити, хоч і пообіцяла тобі й собі, що ніколи не потурбую тебе: попіклуйся про мою дівчинку. Не відвернись від Ілонки в найважчий період її життя – коли вона втратить маму. Коли втратить мене назавжди.

– Як? – єдине, що зміг промовити Леонід.

– Будь із нею поруч. Попіклуйся про те, щоб Ілонка гарно довчилася у школі. Просто будь поруч із донькою, коли вона вступатиме до вишу… Коли робитиме перші кроки в доросле життя. Не думаю, що вона довго засидиться в тебе. Моя дівчинка розумничка – швидко знайде свій шлях у житті й піде власною стежиною. Просто я дуже хвилююся, щоб поряд із нею був хтось дорослий, хто б застеріг та оберіг від випробувань чи неправильних рішень… Розумієш?

Леонід не знав, що відповісти. Він справді розгубився. Задумався. Окинув поглядом помешкання й ніби внутрішнім зором зазирнув до свого серця: хто він, що має, до чого доробився, чим живе... Звичайний чоловік – без сім’ї. Зі стабільною зарплатнею і нудною роботою, але абсолютно самотній… Немає постійної жінки, він і досі нікого не покохав. А зміна партнерок із плином часу почала набридати. Друзі – хто одружився, хто виїхав за кордон…

Але найбільше Леоніда турбувало те, як учинити. Що відповісти Юстині? Вдруге відвернутися від неї? Чи, може, цей дзвінок та прохання – його шанс змінити все на краще? Шанс на те, щоб почати нове… інше… наповнене справжнім сенсом життя…

Він довго мовчав, Юстина також. Ніхто з них не клав слухавки. Врешті після тривалої паузи Леонід озвався:

– Юсте, я не впевнений, що впораюсь. У мене ж немає досвіду… ем… спілкування з дітьми…

– Ілонка не дитина. Повір мені, – запевнила жінка. – Вона дівчинка-підліток. Весела, говірка. Дуже схожа на тебе… Багато всього вміє. Смачно готує. Ви зумієте знайти спільну мову. Поки я жива, вона не потурбує тебе. Ми так домовилися. Зараз нам потрібен час, щоб набутися удвох. Але коли я помру… – голос Юстини зрадницьки затремтів. – Ілонка зателефонує тобі, й ви про все домовитеся. Ти можеш переїхати жити до нас. Але якщо не зможеш, якщо триматиме робота чи інші зобов’язання, Ілона без проблем приїде до тебе. Вона готова змінити школу. Та й вишів у великому місті більше, ніж там, де ми тепер живемо…

На цьому й зупинилися. Леонід, щоправда, запропонував таки зустрітися всім – утрьох, познайомитися з донькою, поступово до всього підготуватися. Але Юстина наполягла на своєму:

– Мені справді залишилося зовсім мало… І я б не хотіла витрачати жодного дня, години чи хвилини на з’ясування стосунків, на мандри у минуле. Мені потрібен час, щоб побути з Ілоною…

Юстя знала й відчувала, що її земний шлях недовгий… За два тижні після телефонної розмови на екрані Леоніда висвітлився невідомий номер. Одразу відчув: донька…

***

Коли їхав на похорон Юстини, навіть не уявляв, що казатиме Ілоні. Перебирав подумки сотні фраз, проговорював діалоги – все не те. Не знаходив собі виправдання. Найбільше боявся, коли донька запитає, чому ніколи не цікавився нею. Чому не шукав її і не спробував зустрітися з нею. Острах був недаремним.

Коли вона, висока й худенька, в чорній сукні до колін, із розпущеним русявим волоссям, вийшла до його автівки з під’їзду, замість привітатися, довго мовчки стояла навпроти, пильно розглядала його від ніг до голови, ніби вивчала, ніби боялась щось пропустити, а тоді запитала:

– І як воно – забути і не пам’ятати про існування власної дочки?

Леонід, не ховаючись, плакав, його щоками текли абсолютно нескупі чоловічі сльози. Ілона справді була дуже схожою на нього: такий же колір очей, навіть його погляд, підборіддя, ніс із горбинкою… Хотів обійняти дівчинку, але почувався розбитим і розумів, що зараз такий жест недоречний. Юстина мала слушність, їм знадобиться час, щоб прийняти одне одного. Потрібен час, щоб Ілона пробачила йому. Тому він незграбно витер сльози, зробив крок назустріч:

– Твоя мама казала, ти сильна! Але також повідомила, що ти не проти, якщо я буду поруч із тобою в цей складний момент. Дозволиш? А про все інше поговоримо згодом.

– Гаразд, – дівчинка подала Леонідові руку. – Ходімо… За пів години відправа за упокій. Покладеш речі вдома… Попрощаєшся з моєю мамою.

Леонід незграбно потиснув тоненьку холодну руку. Ілона швидко забрала її з його великої теплої долоні.

І поки дівчина йшла попереду, Леонід бачив, як від німого ридання здригаються її худенькі плечі…

***

Після похорону Юстини Леонід на місяць залишився з Ілоною. Почали оформлювати потрібні документи, зокрема й щодо визнання батьківства. За цей період придивлялися та звикали одне до одного. Було літо, в Ілони – канікули. Тому багато часу проводили разом, часто розмовляли на непрості теми. Леонід припинив боятися незручних запитань. Дочка справді була розумною, тож відповіді на всі запитання, які виникали й турбували, шукали обоє.

І якщо раніше Леонід навіть сам собі не міг пояснити, чому тоді, в молодості, так підло вчинив, чому залишив вагітну Юстину, то тепер визнав чесно:

– Злякався відповідальності. Усі ці розмови про кар’єру – вигадки й прикриття. Насправді я – боягуз!

– Чесне зізнання. Це добре. Значить, є шанс, що рано чи пізно я припиню тебе засуджувати! – Ілонка усміхнулася Леонідові.

– А існує ймовірність того, що рано чи пізно ти перестанеш кликати мене на ім’я і зможеш назвати татом? – не втримався Леонід.

– Поживемо – побачимо, – зовсім по-дорослому відповіла дівчина.

А потім вони почали збирати Ілончині речі й готуватися до переїзду. Відпустка Леоніда закінчилася, покинути роботу він не міг. Тому вирішили, що Ілончину квартиру здаватимуть в оренду, а дівчинка переїде жити до Леоніда. У місті піде в нову школу й одинадцятий клас закінчить там.

Дні злітали швидко. Життя, відколи в ньому з’явилася Ілона, справді кардинально змінилося. І, як передбачав Леонід, почало наповнюватися справжнім сенсом. Невимовне відчуття, раніше незнане, – бути батьком, повертатися в дім, у якому на тебе чекають, турбуватися про доньку, перейматися її справами, допомагати їй… Бути поруч зі своєю дитиною!

Часто ночами, коли мучило безсоння, Леонід думав про те, як багато втратив і скільки всього пропустив із життя Ілони. Того часу, минулого, вже ніколи не повернути. Думав про нелегку долю Юстини, до якої він безпосередньо став причетним. Про те, як вона, така юна й самотня, давала всьому раду: ростила доньку, здобувала освіту, працювала, а потім боролася зі страшною хворобою… А ще розмірковував, що і тепер Ілонка з ним ненадовго. Рік навчання у школі промайне швидко, й тоді донька вступить до вишу, зустріне своє кохання, переїде від Леоніда… І він знову залишиться сам.

Власне так і трапилося. Наприкінці першого курсу Ілона у вихідні прийшла до Леоніда не сама. У коридорі він зустрів доньку зі симпатичним юнаком.

– Тату, знайомся. Це мій коханий – Артем. Ми зустрічаємося вже більш аніж місяць і плануємо жити разом. В Артема квартира зовсім недалеко від університету. Так буде краще і…

Леонід далі не слухав… До глибини душі його розчулило й освітило найпотаємніший куточок серця оте Ілончине «Т а т у»…

Нарешті донька йому пробачила.