БУТИ ПОРУЧ

Леонід саме закінчив вечеряти, коли задзвонив мобільний. Тихий голос на іншому кінці привітно озвався до чоловіка:

– Ну привіт… Цього дзвінка ти не очікував і не сподівався колись мене почути. Впізнаєш?

Чоловік розгубився, бо насправді не очікував ані дзвінка, ані розмови з тією, яка телефонувала. Але голос упізнав одразу, хоч і чув його востаннє понад п’ятнадцять років тому.

– Юстино, ти?

– Так, Леоніде, пробач, що турбую. Не планувала, але життя склалося так, що мушу зверта­тися до тебе по допомогу…

– Що трапилося? – від несподіваного дзвінка, голосу, який звучав так тихо і спокійно, сорокап’ятирічний чоловік присів на стілець, потер чоло. Пришвидшено забилося серце…

Юстина помовчала, а тоді таким самим тихим голосом розповіла чоловікові про свою страшну хворобу… Про те, що лікарі безсилі і їхні прогнози невтішні – жінці залишилося жити не більше ніж пів року.

– Я довго наважувалася на цей дзвінок… Ледве знайшла номер твого мобільного телефону. Від спільних знайомих довідалася, що ти досі не одружений, не маєш сім’ї, дітей… Тому вирішила ризикнути. Раптом не відвернешся від мене. Бо про таке не попросиш сторонніх людей. Спершу думала приїхати до міста, зустрітися, але то зайве. Нам необов’язково бачитися тепер, за таких непростих обставин. Та й, відверто кажучи, я маю поганий вигляд, а почуваюся подекуди ще гірше.

– Якщо зможу, звісно, допоможу, – озвався Леонід. – Потрібні кошти? Якщо треба, можу й контакти досвідчених онкологів попитати… У мого знайомого мати хворіла і…

– Не потрібно, – перебила Юстина. – Мова не про гроші. Та й потреби в лікарях нема. Ситуація справді плачевна, і я приречена.

Леонід важко зітхнув. Спітніли долоні. Голос із далекого минулого, як за помахом чарівної палички, розбудив приспані спогади: пристрасне, але швидкоплинне кохання до чарівної випускниці Юстини… Він був старшим від неї, дорослим чоловіком, досвідченішим. Легко підкорив дівоче серце. Пригадав їхнє гаряче літо й безсонні ночі, які вони проводили разом. А потім свою підступну зраду. Втечу від відповідальності. Бо ж не про сім’ю він мріяв, а про життя у столиці, про високооплачувану перспективну роботу, про кар’єрне зростання. Юстина – легка й молода – могла стати на заваді цим амбітним планам. Ще й приголомшила новиною про вагітність…

Тоді він без роздумів і твердо сказав:

– Зробиш аборт. Не варто поспішати. Ми молоді, в нас усе життя попереду. Не потрібно псувати його вже тепер – на старті.

Юстина, звісно ж, заперечила:

– І не подумаю. Це й моя дитина. Якщо відмовляєшся від неї, то й про мене забудь, – дівчина була сміливою. А ще совісною. І гордою. Нізащо б не наважилася на такий крок, і хоч як боліли серце й душа через вибір та вчинок Леоніда, не подала й знаку.

– Забуду, – запевнив Леонід. – Вважай, що вже забув! Ще раз раджу: не роби дурниць. Ти ще надто юна, щоб бути доброю матір’ю. Здобудеш освіту, станеш міцно на ноги – тоді й думатимеш про дітей… Якщо ж залишиш цю дитину, роститимеш її сама. Я не визнаю батьківства. Мені направду не до пелюшок і кашок.

Хотіла спитати його, а як же їхнє кохання-зізнання, гарячі обіцянки. Проте змовчала – даремно все. Якби кохав, ніколи б так легко не відмовився від неї та їхніх стосунків.

– Я народжуватиму. І обіцяю: ти ані на крок не підійдеш до моєї дитини. Навіть якщо колись зміниш думку.

– Не зміню, – сухо відказав Леонід. – Щасти тобі, Юсте.

Чи думав тоді над своїм учинком? Звісно ж. Навіть картався, не спав ночами, що так грубо повівся з юнкою. Але недовго. Життєва круговерть швидко прогнала важкі думки. З’являлися нові захоплення, дівчата, жінки.

Знав, що Юстина виїхала з міста. Що таки народила донечку. А потім узагалі припинив ними цікавитися. Втратив до них інтерес. Сам себе переконав, що це не його клопіт, це вибір Юстини… Він застерігав! Тож нехай живуть, як хочуть.

А вона й ніколи не нагадувала про себе. Не зверталася по допомогу. Аж донин...