БУЛА Б ЩАСЛИВА, ЯКБИ НЕ ВІЧНІ ОКУПАНТИ

Баба Рузя ніжно тулить до себе маленьке дівчатонько, яке пхинькає, здригається від найменшого гучного звуку і хоче до мами. Аякже, всі діточки хочуть мами, чи то людські, чи животини, чи й пташини.

Баба бере малу за рученьку й веде до кізки, яка нещодавно окотилась. Яночка забуває, чому плакала, гладить сіреньке козенятко, до неї лащиться таке ж сіре котеня, і баба Рузя полегшено зітхає:

– Забулась. Тиждень буде спокою. Важко вже мені таку дитину няньчити, а що вдієш? Лиш на мене в них усіх надія. Мушу жити, заради них, хоч би’м не могла, а мушу.

Баба Рузя, в молодості – Розалія, навіть не баба малій Яночці й не прабаба, а прапрабаба. Так-так, п’яте покоління. Рузі лиш до вісімдесяти йшло, коли правнучка народила Яночку. Батька малої покликала війна, тож її мама «виписала» собі з села прабабу Рузю, щоб гляділа малу, бо й роботу нема як залишити, адже в лікарні працює, а т...