БУЛА Б ЩАСЛИВА, ЯКБИ НЕ ВІЧНІ ОКУПАНТИ

Баба Рузя ніжно тулить до себе маленьке дівчатонько, яке пхинькає, здригається від найменшого гучного звуку і хоче до мами. Аякже, всі діточки хочуть мами, чи то людські, чи животини, чи й пташини.

Баба бере малу за рученьку й веде до кізки, яка нещодавно окотилась. Яночка забуває, чому плакала, гладить сіреньке козенятко, до неї лащиться таке ж сіре котеня, і баба Рузя полегшено зітхає:

– Забулась. Тиждень буде спокою. Важко вже мені таку дитину няньчити, а що вдієш? Лиш на мене в них усіх надія. Мушу жити, заради них, хоч би’м не могла, а мушу.

Баба Рузя, в молодості – Розалія, навіть не баба малій Яночці й не прабаба, а прапрабаба. Так-так, п’яте покоління. Рузі лиш до вісімдесяти йшло, коли правнучка народила Яночку. Батька малої покликала війна, тож її мама «виписала» собі з села прабабу Рузю, щоб гляділа малу, бо й роботу нема як залишити, адже в лікарні працює, а там поранених привозять мало не щодня, садочки зачинені, – війна, сирени виють щогодини, боїться п’ятирічна дитина. Баба малої теж працює медиком, прабаба з Італії не показується 20 років, то всіх дітей і внуків вивчила, побудувала їм житло, весілля справила, а тепер уже на себе працює, то з ким тій дитині бути? Інші бабусі й дідусі? Ет, нема що згадувати. Рузя хоч-не-хоч та й подалась до міста. Кізоньку Бог напоумив не продавати, залишила на опіку сусідці, яка неабияк зраділа дармовому молоку для поросяти, – сама не пила.

Рузя терпіла оті міські жахи рівно місяць, а потім почала вмовляти правнучку віддати їй Яну в село, мовляв, і сирен нема, та й у погріб легше перейти, ніж спускатися в підвал, і молочко своє, та й простір дитині. Ну, а читати-писати-рахувати вона вже дитину навчить не гірше, ніж у садочку, має досвід. Хоч правнучка й сміялася з того «досвіду», але на пропозицію старенької пристала, про що ні разу не пошкодувала. Яночка помалу відходила від стресу, лиш плакала, коли мама в неділю від’їздила на цілий тиждень. А віршиків яких знала напам’ять, а казок переповідала, лічила до десяти, знала додавати й віднімати, читала по складах і навіть писала друкованими літерами. Оце Рузя педагог. Аякже, граматики й арифметики її вчив сам парох їхнього села. Ой, коли ще то було!!!

...Рузя росла круглою сиріткою, батько загинув на вій­ні з фашистом, а маму вбили свої ж комуністи, коли несла в ліс хлібину й крупи воякам УПА. Маленьку Рузю заховав у себе священник, бо дитину б забрали невідомо куди й зробили б із неї «совєцкого рєбьонка». Річ у тім, що священник мешкав поряд із хатою Рузиних батьків, дівчинка приходила бавитися до його дитини, то й пошкодував малу. Поки йшла до школи, вже вміла читати й писати, адже панотець вчив її грамоти разом зі своєю дочкою. Згодом їмость народила хлопчиків – близнюків, то Рузя допомагала їй бавити дітей. А ще в домі отця була кухарка, яка дуже смачно готувала. Рузя і їй допомагала. Не з примусу, а з бажання. Здавалося, життя буде таким розміреним завжди. Але клята совєцька влада долізла й до гірських сіл. Дове­лося кухарці йти геть, бо не може «піп експлуатувати селянку». Бідолашна просилася, що їй добре в тій родині, та куди там – марш до колгоспу! Взялись і до Рузі: що, мовляв, тут робить чужа дитина? Наймитує? Сирота? Для того є дитячі будинки, а не попівський опіум. Хотів панотець офіційно вдочерити дівчинку – не дозволили.

– Єслі б ти бил бєдний рабочій ілі бєззємєльний крестьянін – бєз проблєм. Но отдавать наше дєтьо вражескому класу – нікак.

Як не просила їмость – влада сказала: «НЄТ». На певний час дали їм спокій, але всі знали, що так довго тривати не може. Чекали однієї біди, а прийшла інша – панотець тихцем жалівся їмості, що його примушують зректися віри, перейти до московитської церкви, інакше взагалі позбавлять сану. Рузя була вже підлітком, розуміла, що всім загрожує лихо, підійшла до священника зі своїми наївними, ще дитячими роз­радами: