БУКЕТ ХРИЗАНТЕМ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

08 листопада 12:01

504

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Життєва історія

Одарка – ще доволі молода, але вже з посивілими скронями жінка – стояла за прилавком на одному з ринків, продаючи городину та фрукти. Сонце, вистуджене дощами і вранішнім присмерком, час до часу визирало з-за хмар, віддзеркалюючись в озерах калюж, у розцяцькованих вітринах невеликих крамниць. Покупці роїлися між рядами, обмацуючи поглядами продукти, невдоволено хмурили брови чи купували в Одарки яблука, сливи, моркву, картоплю, тож кожен ніс у торбі не лише дари городу чи саду, а й тепло Одарчиних рук – потрісканих, спрацьованих.

Ті руки жили окремо, бо, навіть коли тіло падало від утоми, Одарчині руки повсякчас щось краяли, сапали, пололи, плели, варили, в’язали, вишивали. Ті руки були божеством, яке рятувало жінку від злиденного життя, вони дарували любов найріднішим – тим, задля кого вона ладна була і у вогонь, і у воду, – її дітям.

Колись Одарка була неймовірно вродливою. Невисока, в’юнка, з великими синіми очима та з довгим темним волоссям. Ніби зійшла з полотна художника – такою бездоганною була її врода. Коли Одарка сумувала, її очі ставали холодно-синіми, як відблиски озерної води, коли сміялася, у них спалахували пустотливі вогники-зірки. Із плином років у волоссі жінки з’являлося дедалі більше сивини, а в очах – синьо-сірого смутку. Кохання до Рустама, його численні зради й азартні ігри, за якими забував про дружину та дітей, урешті-решт, довели їхню родину до банкрутства.

Утративши дороге авто, а відтак квартиру, вони винаймали невелике помешкання, ледве зводивши кінці з кінцями. Ситуацію врятував спадок, який отримала Одарка від своєї тітки, – невеличка хатина з городом та садом у мальовничому гірському селищі. Звиклий до розкішного життя Рустам майже не допомагав дружині: він зрідка з’являвся вдома, а потім зникав, з головою поринувши в колишнє, сповнене пригод життя. «Усе налагодиться, до мене мусить повернутися успіх – і отоді ми заживемо…» – не раз казав чоловік, укотре сподіваючись на диво.

Чому Одарка терпіла це? Спершу тому, що кохала чоловіка і вірила: усе колись зміниться, Рустам збагне свою помилку, розпочне інше життя. А ще боялася, що, якщо покине чоловіка, він остаточно себе занапастить. Колись Одарка покохала Рустама саме за ці якості – за вміння ризикувати, нестандартно мислити, інколи ходити лезом ножа. Їй здавалося, що саме таким має бути справжній чоловік. Наївне дівчисько, яке дивилося на світ крізь рожеві окуляри! Це кохання могло б зруйнувати Одарку, якби не діти – Остап та Роксана. Саме вони, такі маленькі та щирі, підтримували її своєю любов’ю. Заради них жінка прокидалася, боролася, жила.

Марка зустріла випадково, торгуючи на ринку. Він спершу її не впізнав, але ці бездонні, ці великі сині очі... Вона сподівалася, що Марко і справді її не впізнає й піде собі геть, але...

– Одарко? – недовірливо запитав він, окидаючи жінку співчутливим поглядом. Коротке волосся, що вибивалося з-під картатої хустини, сірий фартух і вселенська втома в очах – такою була жінка-мрія, яку він колись безмежно кохав. А вона обрала Рустама – того, хто насправді ніколи її не любив, хто бавився її долею, як м’ячиком.

– Чому ти обрала Рустама, не мене? – запитав, сидячи з Одаркою в затишній кав’ярні й дивлячись, як холодними краплями дощу плаче осінь. Відвідувачі озиралися, міряючи зацікавленими поглядами імпозантного чоловіка у стильному бежевому плащі й у чорному капелюсі та жінку, одягом і манерами подібну до циганки. Що може їх поєднувати?

– Важко сказати. Тоді, в часи юності, Рустам здавався мені богом. Гарний, сміливий, самовпевнений. Я, ніби метелик, летіла на яскраве полум’я, врешті-решт, обпаливши собі крила… – розповідала про своє життя Одарка.

Марко довго не міг заснути: крутився в ліжку з боку на бік, згадуючи минуле. Колишнє кохання не залишало його пам’ять. Біля Марка завжди було багато жінок, які мріяли бути поруч із ним, а він дотепер не може викинути Одарку зі свого серця. Так, жінка змінилася, але її усмішка, очі, голос… За них він ладен був віддати життя. Шукав будь-яку причину й нагоду, щоб побачити Одарку, дарував їй оберемки квітів – її улюблених хризантем, просив залишити чоловіка. А вона міряла Марка холодним поглядом, таким, як у часи юності, і знову поверталася туди, де її ніхто не чекав…

Лише за півтора року Одарка відповіла Маркові взаємністю, Він навіть познайомився з її дітьми – Остапчиком і Роксаною. Чоловік мріяв перевезти кохану та її малюків у своє помешкання, вони навіть домовились про день, коли Рустама не буде вдома, бо той міг улаштувати скандал… Але…

Над ранок Марко бачив дивний сон: він іде гірською стежкою, тримаючи за руку Одарку. Раптом здіймається шалена буря, він намагається втримати жінку, та смерч вихоплює її з його обіймів, тільки важкий стогін дерев заглушує крик.

Марко прокинувся й побачив, що надворі й справді гроза, до того ж гілка яблуні, черкаючи об шибку, розбила віконне скло, і краплини дощу проникали в холодну кімнату. Несподівано в помешканні пролунав дзвінок, Марко підняв слухавку й довго не міг зрозуміти, про що йдеться. Уже коли їхав із шаленою швидкістю в селище, де жила Одарка, мріяв лише про одне – аби все виявилося чиїмось невдалим жартом і жінка, яку кохав понад життя, була живою. Втім, його мрії були марними – Одарку вбили на світанні, коли гілля дерева розбудило його від сну. Добре, що діти того дня перебували в батьків Рустама, адже злочинці могли не пошкодувати і їх. Найімовірніше, таку криваву плату Рустам заплатив за борги тим, кому не зміг їх повернути. Та дізнатися правду було неможливо: передчуваючи лихо, чоловік зник, прихопивши з помешкання всі заощадження, чим і прирік на загибель свою дружину…

…Осінь того року була дощовою та теплою. Дерева стояли, огорнувши свої тіла в позолоту, вдивлялися у відбиття в дзеркалах калюж. Дорогою йшов чоловік – ошатно одягнений, у розкішному темному капелюсі. У його руках – букет барвистих хризантем, очі вбирають сіру зажуру неба. Дощ стікав оксамитовими листками, тендітними пелюстками улюблених квітів його коханої жінки, як сльози двох людей, яким не судилося бути разом.