ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
418Історія з життя
Роса холодила босі ноги. Аж до кісток пробирало… Галинка сиділа на пеньку, прикриваючи ступні довгим подолом старої куртки. Поруч голосно дихала Ясочка – молода корівка тітки Ольги, яка мешкала в сусідньому будинку. Тварина завше крутилась біля дівчинки, бо та частувала її то яблуками, то хлібом.
– Немає нічого, Ясю! – Галинка лагідно торкнулася вологого носа, і корова кумедно чмихнула. – Забула їжу вдома. Лежить на столі і хліб, і рафінад для тебе…
– Гей, мала! Ти вже з коровами розмовляєш? – позаду розлігся глузливий регіт.
Дівчина аж підскочила від несподіванки. Озирнулась. Микола – син тітки Олі – вихилявся на всі боки від сміху. Ото вже гидкий хлопець! Постійно дражнить її. Думає, як на чотири роки старший, то йому все можна…
– Чого тобі тут треба? – сердито насупилась. – Навіщо приперся?
– Бо довго пасеш. Там уже всі зачекались на череду, а ти все не женеш додому. Незабром стемніє… У тебе що, годинника немає? – зверхньо подивився і діловито чвиркнув крізь зуби.
– Немає. Вдома забула…
– А голову взяла? Бачу, щось вона в тебе не дуже добре варить. Як дірявий казан.
Такого вже Галинка не стерпіла і люто пожбурила в Миколу палицею. Ухилився.
– То ти ще й криворука і косоока! – знову вибухнув сміхом. – Із трьох метрів не можеш поцілити!
– Йди звідси! – зашипіла сердито, підступаючи ближче.
– Ого, яка грізна! Боюсь, – саркастично скривився, а тоді ковзнув промовистим поглядом згори донизу і додав: – Босоніжка! Взуття теж забула?
Галинка враз зморщила обличчя і гірко розплакалась. Від несподіванки хлопцеві й мову відняло. А тоді він нерішуче обійняв її і притиснув до грудей:
– Ну, чого ти? Чого? Тихо! Не реви. Чуєш? Годі…
А вона ще більше!
– Кеди порвалися, – хлипала, – викинула їх… Тепер не знаю, як додому йти! Мати битиме…
– І через це плачеш? Дурне дівчисько! – незграбно, але з невимовною ніжністю погладив її по голові. – Візьми мої. Хоч вони будуть завеликі, та бодай ноги зігріються. Кінець вересня, а ти боса! Так і застудитися можна…
Він швидко розшнурував свої кросівки і роззувся.
– А сам як? – Галинка витерла сльози і здивовано кліпнула довгими віями.
– Нормально! Чоловіки не мерзнуть.
– Брехня! Усі люди мерзнуть, якщо холодно. Та й ти ще зовсім не чоловік. Хлопець!
– Батько каже, що це визначає не вік, а вчинки, – Миколка похмуро глипнув на дівчинку.
Вона прикусила язика. А й справді, коли місяць тому він урятував семирічного Сергійка – той ледь не втонув у річці, то всі довкола казали, що Микола росте справжнім чоловіком. І навіщо його дражнити зайвий раз? Микола має добре серце, хоч і здається бешкетником, гострим на язик…
Галинка мовчки запхала ноги в кросівки.
– Та вони ж попереду мене бігтимуть, такі великі! – тихо засміялась.
– Далеко не втечуть. Ходімо, допоможу тобі череду гнати…
Вечірнє сонце м’яко золотило обрій, розливало густий мед у прозорі келихи осіннього неба… Ще трохи – і сірі сутінки вийдуть з-за лісу.
Череда корів повільно пірнала в сільську вулицю, ховаючись у гущавині дерев, що щільною стіною поросли вздовж дороги.
Позаду йшли високий хлопець-підліток – міцно збитий, засмаглий, з коротко стриженим русявим волоссям і меткими розумними очима – та тендітна дівчинка у великій мішкуватій куртці й у розтоптаних, на декілька розмірів більших кросівках. Гарнесенька, з величезними сіро-блакитними очима і кількома цятками дрібних веснянок на носі. Дівчинка уважно слухала, що говорив Микола, і безтурботно сміялась, похитуючи важкими косами золотавого волосся…
***
Після дев’ятого класу Микола пішов навчатися в технікум, на механіка. Мріяв і про вищу освіту. Понад усе хотів стати інженером-конструктором з проєктування та виготовлення військової техніки.
Додому приїздив рідко. А після другого курсу технікуму влаштувався на СТО, де працював його дядько. Тут і практика була добра, і гідну копійчину можна було заробити.
Як завелися у хлопця гроші, то він частіше вже почав навідуватися в село. Батьки тоді вже натішитись не могли! Ольга вихвалялася перед сусідами:
– За навчання заплатив, одягається і харчується за власний кошт. Ще й сердиться, коли хочемо йому грошей дати! Такий самостійний і дорослий! А це вчора приїхав і повідомив, що за декілька днів приженуть йому хлопці автомобіль. Не новий, але в гарному стані.
– Доброго маєте сина! – кивали головами сусідки, а Ольга від тих слів цвіла й пахла.
– Ой, не кажіть! Якби ж ви ще бачили, скільки він гостинців додому щоразу привозить! Ніколи з порожніми руками не їде. Я серджуся, що стільки грошей витрачає, але ж мені втішно водночас…
Ті розмови не раз і Галинка чула. Й чомусь їй на серці так бентежно ставало!.. Думки про Миколу не давали спокою… От і сьогодні, поспішаючи до баби Ніни, чимчикувала межами поміж городів і ледь не наштовхнулась на парубка.
– Привіт! – радісно засміявся. – Ого, як ти виросла! Не впізнати…
– Привіт, – зашарілась дівчина. – Ти теж став нівроку…
Він пильно окинув її ладно скроєну постать і спинив очі на босих ногах.
– Ні! Ти невиправна! – Микола голосно розсміявся. – Знову боса? Дати тобі кросівки?
– Дякую… Іншим разом. Вибач, та я поспішаю. Треба буряки в баби Ніни сполоти, – Галинка схилила голову низенько, аби не помітив її хвилювання, і метнулась стежиною, як мишка.
– Агов! – кинувся навздогін, упіймав за руку, спиняючи. – Яка ж ти швидка!
– Чого тобі треба, Миколо? – зазирнула в очі.
– Зустріньмось увечері! – його голос раптом охрип і сухо тріснув від внутрішнього тремтіння. – Вийдеш?
– Вийду, – мовила ледь чутно.
Усміхнувся. Провів пальцями її тонко окресленою вилицею.
– Чекатиму тебе о десятій вечора, біля твоїх воріт. Тільки не запізнюйся, бо я нетерплячий, можу й до хати зайти…
– Не треба! – сполохано глянула Галинка. – Ти ж добре знаєш мою матір… Обом дістанеться.
– Досі нікуди тебе не відпускає? Ти ж уже десятий клас закінчила! – здивовано знизав плечима. – У такому віці на дискотеки бігають і з хлопцями цілуються…
– Я – ні… Може, інші…
Дівчина побігла очима донизу, а її щоки загорілись, що й не загасити… Бач, про поцілунки говорить! У неї й без того ноги підгинаються від хвилювання, коли його побачила…
– Піду, – тихо шелеснула Галинка. – Бувай!
– До зустрічі! – гукнув їй услід, та за дівчиною тільки вітер повіявся…
– Нічого не змінилося! – похитав головою, усміхаючись. – Таке ж вередливе дівчисько, як і раніше…
Ноги несли Миколу додому, а серце верталося до Галини… Заледве вечора дочекався…
***
Чутка про їхні зустрічі швидко ширилась селом. Дійшла й до Ольги.
– Що робити?! – розпачливо сплеснула руками, звертаючись до чоловіка. – Хіба ж вона пара нашому Миколі? Вертихвістка! Мати пиячить, то що вона бачила в селі? Тому й хоче сина нашого обкрутити, аби звідси вирватись.
– І нащо таке казати? – Іван невдоволено глянув на дружину. – Галинка ж іще навіть школи не закінчила. Нехай собі зустрічаються. Вона – добра дівчина, працьовита. А те, що Лідка пиячить, не її провина.
– Захищай-захищай! Яблучко від яблуньки недалеко падає. Хочеш, аби в нашого сина була дружина-алкоголічка?
– Ну тебе, жінко, з твоїми дурними розмовами! Що й до чого – ніяк не втямлю! – Іван сердито махнув рукою й пішов на роботу. А Ольга увесь день мозок сушила, що робити, аби віднадити сина від тієї дівки…
Думала-думала й придумала…
Галинчина мати – Лідія – останнім часом зовсім берега пустилася. Після розлучення з чоловіком так розпилася, що вже й спинитися не могла. Чи не хотіла… Тільки й знала, що водити додому сумнівні компанії та змінювати коханців. Це й мало стати виграшною картою для Ольги…
Постукала у двері з облупленою фарбою. Довелося трохи почекати, доки з хати вийшла, похитуючись, захмеліла Лідка.
– Що треба? – глянула мутними очима.
– Поговорити. Але так, щоб ніхто не чув.
– То ходімо в садок, – хитнула головою на старий – його ще покійний батько садив – сад.
Стали під крислатою яблунею. Ольга трохи відсторонилась, аби не вдихати горілчаного смороду від сусідки, і тихо повела мову…
Лідчині очі жадібно спалахнули, засвітились. Жінка облизнула пересохлі губи й криво посміхнулась:
– А не обдуриш?
– Ти що? Щедро заплачу, навіть не сумнівайся! – Ольга виразно округлила очі. – Єдина умова: половину суми даю відразу, а решту – після виконаної справи. Влаштовує?
– Домовились! Усе зроблю за вищим розрядом! – вишкірила потемнілі від цигарок зуби. – Неси гроші!
– Вони тут, – дістала з кишені загорнуті в папір хрусткі купюри. – Будеш перераховувати?
– Хіба ж не вірю?! Ми ж сусіди! Майже рідня, – гигикнула, дихаючи перегаром.
Ольгу ледве не знудило від того смороду. Провела рукою по горлу, хрипко попрощалась і майже бігцем кинулась додому…
***
Вечоріло. Літні сутінки дихали матіолою, любистком і м’ятою. Микола зірвав листочок, розтер у пальцях і з насолодою вдихнув свіжий аромат. Так пахне волосся коханої Галинки!.. Усміхнувся, зачарований власними думками. Повільно підійшов до похилених воріт її обійстя. Чи ж удома Галочка?
Двері голосно гримнули. З хати вийшла Лідка. Микола тихо привітався.
– Здоров, хлопче! Гальку чекаєш? – жінка стрімко наближалась, а на губах змією застигла лиха посмішка.
– Так. Треба їй дещо сказати, – розгублено мовив. – Погукаєте?
– Ні! Немає її. Десь вештається… Думаєш, тільки ти в неї такий? Телепню! Моїй доньці навіть з війська листи пишуть! Ось, помилуйся! – жінка дістала з кишені конверт і помахала ним Миколі перед носом.
– Не вірю, – хрипко прошепотів хлопець. – Не може бути!
– Наївний дурнику! Розплющ очі! Візьми та почитай на дозвіллі! Одразу все на свої місця стане…
Вона тицьнула конверт йому просто в руки, розвернулась і пішла, регочучи втішено…
Микола стиснув крижаними пальцями папір, а його думки горіли пекельним вогнищем. Як же так? Невже правда?.. Але ж хіба може мати на свою доньку намовляти даремно?.. Важко посунув додому, вже там розгорнув листа… Перед очима попливли рядки, пронизуючи наскрізь болем: «Привіт, моя люба Галинко! Лише місяць тебе не бачу, а здається – вічність минула! Божеволію від згадки про твої солодкі губи і розкішне тіло…» Більше читати не зміг. Люто пошматував папірець і жбурнув у куток кімнати.
– Брехуха! Акторка! Казала, що кохає…
Вибіг із хати. Пірнув у темряву ночі. Ноги самі понесли до баби Ніни. Якщо тієї зрадливої дівки вдома немає, значить, вона в баби…
Галинка вибігла до нього в легкій кофтинці. Щаслива й усміхнена… Сахнувся від дівчини, мов від вогню.
– Як ти могла? – прохрипів. – Навіщо брехала? Я ж до тебе всім серцем! А ти…
Галинка здивовано подивилась:
– Про що ти говориш, Миколо?
– Сама добре знаєш! Думаю, нам більше не варто зустрічатися, – видихнув болісно і швидко зник у темряві. Розтанув, ніби марево, залишаючи після себе тільки біль та недоказані слова…
Галина не погукала, не спинила. Лише зігнулась, наче від удару, і важко посунула в хату… А він стояв неподалік, ховаючись за деревом, і гірко шепотів:
– Прощавай, босоніжко! Прощавай…
***
Галина закінчила школу з відзнакою. Вивчилась на фельдшера. Готувалась вступати до медінституту… Та початок війни на сході України відклав її мрію в шухляду часу – в найдальший закуток… Дівчина записалась добровольцем на фронт.
– Дитино! – баба Ніна плакала, аж опухла. – Що це ти собі надумала? Мале, худе, як нитка… Від вітру гнешся, а на війну підеш!.. Отямся!
– Я вже все вирішила! І чого ви голосите, як над покійницею? – сердито фиркнула. – Там хлопці щохвилини життям ризикують, а я маю боки гріти в теплому кабінеті? Тут, на місці, і без мене обійдуться. А там – ні… І розмову закінчено!
Старенькій нічого не залишалось, як провести онуку на автобусну зупинку і ковтати сльози… А тоді ще довго стояти на шляху і вдивлятись у хмару куряви, за якою заховався старий автобус, везучи єдину онуку в невідомість…
– Господи, бережи мою дівчинку! Ні моєму синові, ні невістці вона не потрібна… Рідна мати навіть провести не прийшла… За що така доля випала цій дитині? За що, Господи?! Ні, не думай: я не дорікаю Тобі. Просто моє серце розривається від болю та страху… Нехай додому жива і здорова повернеться, а більше мені нічого й не треба!..
Отак бабця, повертаючись додому, шепотіла собі під ніс. А їй услід озирались здивовані односельці й скрушно хитали головами: хоч би розум не згубила бідолашна. То ж не жарти – онуку на війну провести!..
***
Командир скептично обвів поглядом тендітну постать Галини.
– Скільки тобі років, дитино? Хоч повнолітня? – іронічно повів бровою. – Бо в нас тут такі хвацькі козаки, що хоч зараз до вівтаря!
– Я приїхала сюди не заміж виходити, а медичну допомогу надавати! – різко обірвала і гордовито випросталась. Надто низенькою і кволою почувалася поруч із цим велетнем.
– А ти, бачу, з характером! – крутнув вусом і задоволено усміхнувся. – Хлопці! Відведіть панночку в нашу медчастину, нехай обживає апартаменти!
Двоє вояків провели Галину до розташованого неподалік бліндажа. Спустилась усередину, роззирнулась.
– Тут раніше Степанович жив, – пояснив один із вояків, коли вона спинила здивований погляд на фотографії над збитим із дерев’яних піддонів ліжком.
– І де він тепер?
– Підірвався на міні… Шкода. Був нам тут батьком… і товаришем…
Солдати пішли. Галина зняла зі стіни одну зі світлин і завмерла. Поміж хлопців у військових одностроях впізнала Миколу. Її мов окропом обдало з голови до ніг. Вибігла на вулицю. Назустріч ішов командир. Дівчина тицьнула пальцем у фотографію і схвильовано запитала:
– Микола? Де він? Живий?
Той здивовано подивився, а тоді крутнув головою, зрозумівши її збентеження і страх, та весело усміхнувся:
– Ну, тепер я розумію, за якою красунею досі гине наш Росомаха! Не переживай ти так! Живий-здоровий твій коханий. Увечері буде вже тут. Зараз варту несе на сусідньому блокпості. Май терпіння – і незабаром побачиш його… А зараз твоєї допомоги потребує один із моїх бійців: уже два дні від зубного болю страждає. Може, якусь пігулку треба… Словом, сама даси раду. Ходімо!
День минув у клопотах. До самісінького вечора Галина не присіла. А серце так стискалося в передчутті жаданої зустрічі! Хто б міг подумати, що зустрінуться саме тут! Галя ж навіть не знала, де тепер Микола. Люди в селі говорили, що десь у Європі живе і працює… А насправді – боронить рідну землю від ворога…
Вечоріло. Сірі сутінки снували довкола щільну павутину… Галина примостилась біля саморобної плити, де кухар готував нехитру їжу.
– Ти голодна, доню? – тихо запитав сивий вусань, помішуючи кашу у величезному казані. – Поїж і відпочинь трохи. Без того дрібненька, як пташечка.
Дівчина усміхнулась. Мовчки простягнула залізне горня:
– Мені б чаю, зігрітися. Вечір сьогодні холодний. До кісток пробрало! – і враз вихопила з-поміж інших голосів найрідніший у світі.
Рвучко повернулась. Зустрілась поглядом з очима Миколи. І, більше не чекаючи жодної секунди, кинулась йому назустріч. Занурилась у теплі обійми. Обличчям текли сльози.
– Босоніжко, – прошепотів радісно Микола, цілуючи солоні від потічків вуста.
– Коханий мій! – Галина горнулась до грудей.
– Гірко цій солодкій парочці! – закричали довкола. – Та цілуйтеся вже! По-дорослому, щоб нас завидки брали!
А згодом в оточенні бойових побратимів радісно усміхнений Микола, обіймаючи кохану, тихенько шепнув їй на вушко:
– Ти вибач, що не повірив тоді. То моя мати все влаштувала… А твоя – допомогла… Я ж, телепень, вуха розпустив, думав, правда…
– А тепер чого мені віриш?
– Коли лежав у шпиталі й був між небом і землею, мати зізналася, мов на сповіді. Певно, той тягар брехні не давав їй спокою… Як мені покращало, я хотів тебе шукати… А тут мене хлопці приїхали провідати. Лікар виписав, і я відразу на передову повернувся. Думав, поговорю з тобою, як у відпустку прийду… Та доля нас он як негадано звела. Тепер ти вже від мене точно нікуди не втечеш! Не відпущу тебе, ніколи!
– А я – тебе… Щоб навіть не намагався! – тихенько шепнула, торкаючись губами його неголеної щоки.
– Де наш капелан? – гримнув поруч голос командира. – Гукайте його сюди й нехай обвінчає цих закоханих голубочків!
– Згодна? – зазирнув їй у вічі Микола.
– Авжеж! – радісно засміялась Галина, і повітря довкола вибухнуло дружними оплесками…
Життя триває навіть під кулями. А кохання перемагає всі негаразди, припиняє війни і боронить від смерті. Аби на всій землі вічно панував мир…
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
369
