БОГОМ ДАНИЙ

«Біду-біду-біду», – відлуння перекидало з гори на гору страшне слово.

«Біду-біду-біду», – повторював у темряві пугач.

«Біду-біду-біду», – гавкав десь далеко сполоханий пес.

Марійка голосила, качалась по землі, повторювала, як несамовита: «На біду я тебе зустріла, Богдане, на біду-у-у-у».

– Боже мій, Боже, чого Ти не кинув мене з кручі, чого не привалив мене смерекою, чого не вивів на ту стежку великого ведмедя, страшного вовка, скаженого лиса чи дикого кабана? Вони б мене розтерзали, нянько мій би поплакав рік і молився би за мене все життя, а тепер проклинатиме весь вік! Або вб’є. Не раз казав, якщо я занапащуся так, як моя мамка солодка, то вб’є мене, сокирою голову мені відітне, а там най роблять з ним, що хочуть. Бо нема гіршого гріха, як не вберегти свою жону й свою дитину. Йой, Боже, дитину... Що я можу знати, як я маю вчинити, аби тієї дитини не було? Богдане-е-е-е-е-е! Богданку-у-у-у!!! Нащо ти мене скривдив? Нащо поглумився з невинної? Нащо того дня перестрів на стежці, бодай вона була провалилась під тобов! Ти мені так файно балакав, такими красними словами мене називав, так любив, що я була би тобі душу віддала, не лише тіло. Не одну днину ти мене стеріг на тій стежці, як я йшла до татка в полонину, несла йому глек молока й бараболі, щодня ти мені дурив голову, аж поки не домігся свого. А потому... Потому, як взнав, що чекаю дитинку, сказав забути про тебе, бо ти... бо ти маєш жону і двоє діток. Богдане! Богдане. Богданку-у-у-у-у-у. Не Богом ти даний, а самим дияволом. На яку біду я тобі повірила? На яку біду?

«Біду-біду-біду», – відлунювали старі Карпати.

– Боженьку, йду до татка мого. Ще нині йду, бо завтра велике свято, аби я не затьмарила йому того свята, може, останнього в житті. А там, Боже, прости мені, віддам душу рогатому, аби лиш нянька не засмутити. Іду додому, іду. Не на радість, на біду-у-у.

Встала із землі, обтерлась фартушком, насипала в нього зібраних грибів і побігла вниз, у село. Бо вже досить споночіло.

За нею назирці безшумно пішов Степан, який став свідком чужої біди. Поки дійшов до села, тисячі думок з’явилися в голові, аж важкі молоти гупали у скронях. Зайшов у хату і з порога:

– Мамо й тату, завтра, на велике свято, йдемо в старости.

Тато аж подавився яблуком.

– Хлопче, тобі сонце в тім’я напекло? Яке сватання, до кого, чи не зарано? Тобі заледве вісімнадцять перейшло, до войска заберут тебе цеї осени. Яка женячка?

– До кого хоч намилився, жениху? Ще вуса не посіялись, бо молоко під носом не висохло, – мама зі смішком.

– До Марійки Грабчучки, – видихнув.

– Штефку, та вона старша за тебе на добрих три роки. Вона вже дівка, а ти проти неї дитина. Ет, не бери собі дурного в голову, ти до войска, а вона за другими буде глипати.

– Мамо, тату, не перечте. Вона... Вона дитину чекає...

– Та чи ти здурів, небораче? Яку дитину? Ади, то така лярва, як її мама, що нагуляла собі байстря в горах біля тих, що ріжуть ліс, – три місяці її не було вдома, а приїхала вже «готова». Їсти їм там варила. Ага, лиш не знати, яким макогоном колотила. Як Дмитро взнав, хотів повіситись зі встиду, а вона сама щось випила, а до рані вся кров з неї зійшла! – мама аж задихалась, поки розповіла те, про що воліла мовчати.

– Сину, ти чув, що Дмитро казав на пилорамі? Якщо донька до шлюбу з кимось зійдеться тілом, то відведе її в гори, прив’яже до смереки, нехай дикі звірі шматують, бо ще однієї ганьби не переживе. А того, хто таке зробить, заб’є на смерть, а тоді сам повіситься. Чи ти здурів, хлопче? – тато злякався, аж зблід.

– Про то ніхто не повинен знати.

– Ая, ну... А дитина що, чекатиме в череві 11 місяців? Чи ти думаєш, що він не вміє назад рахувати? – мама заломлює руки.

– Як знаєте. Не хочете, то не йдіть. Я піду сам, – Степан вибіг з хати.

– Ну що, жінко, буде встидно, що наше внуча ще в утробі, а ми вже цураємось його. Йдемо в старости.

– Та йдемо. Чи я проти? А далі як?

– Не журися тим, що ще не настало.

Степа...