БОГОМ ДАНИЙ

– Та йдемо. Чи я проти? А далі як?

– Не журися тим, що ще не настало.

Степан чув під вікном, аж всміхнувся: «Мама з татом – то таке, а як Марійку завтра вмовити? Бо ж стратиться нещасна або старий її вб’є. Богдан, Богдан... Котрий то Богдан? Певно, що не з нашого села, бо знала б, що одружений. Напевне, з Лісків або з Вишнього. Знати б, котрий. Ага. Хто знає, чи він справді Богдан, а не Йван. Ет, до гузиці. Як Марійку завтра переконати? Чи вже до неї йти? Нє, пізно. Не пустять до хати й на два слова. Тато її навіть до клубу водить, а тут не вберіг. Шкода дівчини – файна, як ружа. Нічо, Бог допоможе, адже я добре надумав, рятую три душі, все мені вдасться!».

Марійка виклала мамину одежу – вишиту сорочку, шалянову спідницю, важкі коралі. Дмитро аж застогнав – пригадав свою кохану дружину, уявив її в цім вбранні, як ішли не раз на весілля. Усі чоловіки не зводили з неї очей. До всіх сміялась, а Дмитра ніби сто ножів штрикало. На людях мовчав, а вдома що тільки їй не вибалікував. Аж поки не зібралась у гори до отих лісорубів. Казала, що хоче відпочити від його дурних балачок і від безпідставних ревнощів. Відпочила. Так відпочила, що вже десятий рік не встає... Заборонив Марійці згадувати про маму, фотографії спалив, лахи відніс у ліс, а оце, певне, мала заховала. Бач, ніколи не витягала, аж сьогодні.

– Марійко, а шо се таке? – грізно до доньки.

– Я одягну. Завтра. Один-єдиний раз. І більше ніколи вже не буду вбирати, – заплакала, аж затрусилась.

Дмитро не на жарт злякався, вже не смів перечити.

– До церкви завтра в цім піду. Вперше і востаннє, – вклала свій зміст у слова.

Махнув рукою – роби, як хочеш.

А в церкві щиро молилася, не багато слів, не завчені молитви, шепотіла, як у гарячці, одне й те ж: «Помилуй, Господи! Зглянься, Богородице!».

Не встигла добре й зачинити двері хати, як кудлатий Циган мало не зривався з ланцюга: почув чужих. Дмитро намірився вийти на подвір’я, аж до хати зайшли гості.

– Слава Ісусу Христу. Не будемо про куницю, дівицю... Ось вам паляниця, прийшли в старости.

У хаті запала мовчанка. Дмитро так оцінив старостів, що ті аж злякалися, Степан усміхнувся Марічці, а вона заклякла на місці – що за жарт? Чи не скажуть зараз старости, що чули про її ганьбу, тому прийшли ще більше поглумитися з неї?

Дмитро за хвилину себе опанував – старости із файних ґаздів, лиш парубок іще надто молодий. Але не це основне – коли його люба донечка встигла зійтися з парубком? Живуть у різних кінцях села, в клубі його не видно, тут щось не те. Але людей треба прийняти по-людськи, бо ж не годиться відразу виганяти.

– Дочко, подавай на стіл, що маєш, – не зводить очей з Марічки. Бачить, що й вона розгубилася. Дивується не менше за татка. Ну й слава Богу, бо вже подумав, що вона десь таємно здибалася зі Степаном. Ще того бракувало! Бо хтозна, що вони могли робити…

Сіли за стіл, почали розмову здалеку – про погоду, сіно, корів та овець. Хто скільки привіз «із сезону» збіжжя, кого обманули. Марічка вийшла з хати, за нею висунувся Степан. Старости затаїли в очах усмішку, Дмитро вже не пильнував дочку.

– Марічко, не дивуйся, не відмов мені, обіцяю бути тобі добрим чоловіком, а нашим дітям файним татом, – Степан приглянувся до дівчини – красуня, аж очі сліпить.

– Степане, я старша за тебе.

– І що? Два роки – то небагато. Мій дідо був молодший від баби на десять.

– Тоді одружувались не з дівкою, а з землею.

– Але жили з жінкою, а не в полі. Мої баба з дідом добре собі жили, восьмеро дітей настарали.

– Степане, Штефку, хлопче, якби... Якби не було того, що не має бути, я би подала тобі рушники, але... – Марічка заплакала.

– Не повіриш: знаю, про що ти. Не питай, звідки. Колись розповім. І тому я тут. Аби... Аби ти не думала робити дурного. Я нікому нічого не скажу. Але нам треба якнайшвидше справити весілля, бо за два місяці мене заберут до войска. Будеш вірно чекати?

Розридалась йому на грудях. Років не мав, зате тіло сформоване і добре збите. Красень. І хоче їй добра. Але ж її серце ще належить Богданові. То й що? Хто такий Богдан? Який з нього хосен? А Степан може направду її врятувати. І невинну дитинку. І бідного її татка. Ні. Завелика жертва хлопця, аби так йому калічити життя!

– Гей, молоді, ще встигнете липнути одне до одного, аж набридне, ану до хати! – почулось веселе батькове.

Зайшли, тримаючись за руку.

Весілля відсвяткували за місяць, а за тиждень вирушили аж у Миколаївську область. Казали, що там колгосп дає хати молодим людям, лиш аби працювали на неозорих землях.

– Куди ж ви, немудрі? Степанові до армії, що робитимеш сама в чужих краях? – дивувались рідні.

– На кого ж ти мене залишаєш? – щиро плакав Дмитро.

– Тату, ми не назавжди. Трохи заробимо грошей і повернемось.

...За пів року народився Максимко. Тільки про це в гірському селі ніхто не знав. За два роки – Ліда, за нею – Степанко, а за ними – найменша Діана.

Дідо Дмитро душі не чув у внуках, щоліта забирав їх усіх до себе, а восени, коли попорав маленьке господарство, їхав іще на тепле південне море. До кінця своїх днів не знав усієї правди. Тобто щось здогадувався, бо якось довго дивився в паспорт Максима, юнак відповів, буцімто має два дні народження – один, коли народився, а інший – коли записали з відчутною похибкою.

***

Миколаївщина опинилась під окупацією рашки. Село, в якому жила Марія з родиною, визволяли одне з перших. Її сини на війні, тож наших захисників зустріла як рідних. Вони навіть квартирували в неї. Якось до хлопців прийшов їхній товариш, гарний молодий чоловік. Марія тремтячим голосом запитала, звідки він родом, адже діалект одразу видав горянина. І ще щось надто знайоме в поставі хлопця, обличчя ніби аж рідне, очі, голос. Невже? Відповів:

– Ой, з Карпат, село наше маленьке, відоме лиш у наших краях. Ліски називається. Звідки вам знати, адже ви в наших краях, певно, й не були.

– У ваших справді ні. А як я маю тебе величати, адже бачу, що ти не простий солдат.

– Богдан.

– А по батькові? – Маріїн голос затремтів.

– Михайлович. Тато мій у документах Михайло, а чомусь усі кликали його Богданом. То він і мене так назвав, і мого сина теж. Бо в сестер донечки. Чудний батечко. Гаразд, я побіг.

– Іди, хлопче, іди. Нехай тебе Боженько береже, Богданку-у-у-у-у-у, – перехрестила його у спину...

Заплакала, та вмить схаменулась. Щоб не засмутити свого чоловіка Степана – Богом даного їй на порятунок.