БІЛЬШЕ ТАКОГО НЕ БУДЕ

Наступна жінка майстра була протилежністю Олі. Самозакохана, зверхня, вимоглива. Петро захоплювався її характером і вважав залізною леді, фатальною жінкою, царицею життя. Перші декілька місяців, відколи Петро пішов до любаски, були феєричні, це був безперервний карнавал друзів, суцільні застілля, мистецькі бесіди. Тоді Петро також написав кількадесят картин, вигідно спродав їх після виставки, чималу суму грошей передав для сина.

У бесідах з новою любаскою та її друзями просторікував про минуле життя як про згаяні роки. Називав Олю хатньою куркою, сірою мишею, ще якимись тваринними епітетами. Добре, хоч його перша дружина всього цього не чула. Та й уже тривав процес розлучення. До речі, на розлучення намовила його ота друга, Ельвіра Едуардівна.

– Зі своєю я не мав навіть про що говорити, вона була зайнята тільки каструлями і домом. Щоправда, завжди захоплювалась моїми роботами. Та чи вона взагалі щось тямила в мистецтві? – хвалився перед новою коханкою Петро і брався до нових полотен. Бо ж гроші треба було заробляти, виставки влаштовувати, повідомляти про себе в мистецьких колах. 

Перші драйвові хвилі нового життя вляглися, а за ними на овиді з’явилося те, чого митець не хотів чи не міг побачити. Вилізла сувора реальність. Дуже скоро чоловік зауважив, що коханчина хата не метена, не прибрана, одяг розкиданий у кутках, а брудні речі навіть не в кошику для прання. І сталось це тоді, коли він уже офіційно розлучився з Олею та оформив стосунки з Ельвірою Едуардівною.

Петро взяв ініціативу у свої художні руки. Адже раніше цього не робив, бо творчо працював і навіть не знав, де в місті ринок і скільки коштує буханець хліба. Що ж, тепер довелося все це надолужувати. Купив пральку, сам трохи почав дбати про побут і здивувався, скільки часу та сил забирає ота хата і каструлі. Та все ж встигав писати нові картини, адже був на емоційній хвилі з новою і завдяки їй влаштовував престижні виставки й аукціони своїх полотен. 

Його Оля, така тиха сіра мишка, після офіційного розлучення за декілька років знайшла собі іншого. Не митця, а простого водія, і він любив та цінував Олю, а також виховував її сина. І малий, уже 11-річний хлопчисько, називав віт­чима татом, полюбив його і фактично більше не згадував про свого батька-митця. Тоді Оля відмовилась від аліментів та урвала будь-які зв’язки з Петром. 

А в стосунках митця пішли величезні тріщини. Його атракційна і неповторна друга дружина виявилась не такою вже й доброю та порядною. Вицицькала з нього купу грошей. Ну бо за славу і зв’язки треба платити, хіба ні?! Знайшла собі молодого жевжика, попросила Пет­ра зібрати речі.

– Але ж... нам було добре разом! Ельвіро, не дурій! – не міг повірити митець.

– А я й не дурію! Я  на хвилі нових почуттів! Мені потрібен переоблік, розумієш?! Так, ми залишимось друзями. Може, я піджену тобі кількох багатеньких замовників, але – звиняй – у мене циґіль-циґіль, – Ельвіра вказала нафарбованим нігтем на дорогий годинник, зауваживши, що не має часу на порожні балачки, повернулась і пішла у світ широкий.

Спакував Петро свої речі, попер їх у майстерню. Добре, хоч цей простір належав тільки йому. Щоб повертатись до Олі й сина – ні, цього на мав наміру робити. Знав від колишніх сусідів, що в неї новий чоловік, а в сина – новий тато.

Відтоді як друга дружина виставила Петра за двері, він відчув себе нікому не потрібним. Впіймав себе на тому, що часто хворіє, не має сил, натхнення не має, навіть готувати собі не хоче. Полотна стоять незавершені. Єдине, що тримало Петра в житті, – песик, якого треба було вигулювати, годувати, якому треба було відводити увагу. Сам залюбки під’їдав собачу кашу, рахував грошові запаси й розумів, що доведеться витягувати себе за обшивку і працювати далі. На таких запасах довго не протриматися!

Зрештою, їхні із другою дружиною стосунки потривали неповних п’ять років. Вона не подавала на розлучення, а Петро й не наполягав. Відтепер митець жив у майстерні, сам собі готував, щось робив і продавав. Найкраще йшли полотна замовні – про місто, якісь натюрморти, закохані пари. Те, що купують туристи, аби повісити собі в кухні над столом. А для душі малював мало, переважно щось абстрактне, експресивне – якісь риски, плями, гострі лінії – так висловлював свій настрій. Так жив із песиком.

Постарів Петро дуже швидко – ще йому й шістдесяти не було. Усе через хвороби та ліки, які доводилось ковтати щодня цілими жменями. Перетворився на старого діда, лисого та з пузом. Зазирав у чарку.

До чоловіка в майстерню приходило декілька давніх друзів, яким він довіряв. Вони засиджувались там годинами, часто і чарку перехиляли, і приносили Петрові продукти або щось із домашньої випічки, бо такого в нього вже давненько не було.

Перед одним таким давнім другом Петро й визнав, яким був дурним і недалеким, коли покинув свою Олю та сина. Показав ту світлину, де в окулярах відображено портрет його першої дружини.

– Так то ж я вас тоді й фотографував, невже не пам’ятаєш? – нагадав друг.

– А й справді! Боже мій, як давно це було! Ніби в іншому житті! – пригадав собі митець Петро. – От було б цікаво дізнатись, як там моя Оля! Вона ж мешкає на сусідній вулиці, недалечко від тебе!

Петро пригадав адресу. Щоправда, відтоді вулицю перейменували, але номер будинку і помешкання залишилися ті самі. Вхід – із балкона.

– Що ж, навідаюсь якось до неї. Може, щось переказати від тебе?

– Перекажи, що я був таким дурнем, та й таким же дурнем і залишився! Так мені і треба! А більше нічого не кажи про мене. Бо вже так не буде, як було колись...