БІДНІ ДІТИ

– Я... Я нічого нікому... Лиш я вже не знаю, куди мені йти, – затремтіло підборіддячко й голосочок.

– Отуди. Бігом, щоб аж земля під тобою горіла! – Грицько показав рукою в зовсім протилежний від села бік. Дитина кинулась чимдуж, куди вказав чоловік.

– Дурепо, якого біса вилізла з листя? Ще й дитину налякала Бабою Ягою! – мовив до Ліди.

– Не висовувалась я. А ти кращий? Показав їй бігти вглиб лісу.

– Біжи, наздоганяй, сердобольна. Додому проведи, скажи сама, чого ти була в лісі й з ким. Дурепа. Тьху.

– Плюнь на свою дурну голову, що й мені баки замакітрив, і дитину до вовків відправив. Я тут чужа, нині на практиці, а за місяць мене нема. Тобі жити між цими людьми, то йди і доганяй.

– Плюй на свою, розпуснице, що липнула до чужого чоловіка. Мала второпає, що не туди, то й повернеться, – Грицько вже відходив від грішного місця. Ще раз сплюнув у бік тієї, кого щойно цілував.

– Я розпусниця? Я дівчина вільна, а ти кобеляка, який не пропустить жодної спідниці, хоч маєш дружину й дітей!

Баба Ганнусі чула поодалік голоси, зраділа.

– Теж, певно, листя загрібають. Не страшно бігти дитині додому. Ще яких пів години, піду і я.

Вийшла з ліска, вже сіріло, в хатах світилось, а в неї темно.

– Знову лампочка перегоріла. Ото вже браковане продають, не встигаю міняти. Дитина бо­їться темноти, треба не чвалати, а бігти.

60 років – не такий уже вік, щоб давати крос, але Марія на те не зважала:онучка сама в потемках! Захекана зайшла на подвір’я, гукнула дитину, смикнула за клямку й обімліла – двері зачинені на ключ знадвору, як лишила, так і застала.

– Боже, а де ж дитина?

Бігала, гукала, кричала, що почули сусіди, долучились до пошуків, навіть у ліс ходили – нема. Якраз повернулись із роботи зять з дочкою. Зять мало не задушив тещу, заледве люди врятували. Почав сікти дощ, вітер дужчав. Хтось побіг телефонувати в міліцію. Приїхали люди з собаками, та дресировані вівчарки сліду не взяли – дощ змивав усі сліди й запахи.

Цілу ніч ходило всеньке село на пошуки – дитина як у воду канула. Зранку приїхали слідчі й загін міліції аж з області. Наказали селянам зійтись до клубу. Випитували всіх і про все, а найбільше, чи ніхто чужий у селі не з’являвся і чи не виїхав раптово. Баба Параска хотіла сказати, що її квартирантка, ота, що на практиці була, вчора залишила записку, що терміново за дня поїхала додому. Баба її бачила ще зранку, то й повірила, що дівчина поїхала тоді, коли дитина була вдома. Не хотіла такими дрібницями турбувати міліцію. А дарма. Голова колгоспу теж розтулив рота сказати, що його агроном Грицько нині вперше не явився на роботу, послав по нього бригадира, який повідомив зі слів дружини, що Грицько цілу ніч шукав дитину, змерз, то випив забагато горілки, щоб зігрітися, а тепер спить п’яний як чип. Дарма голова не сказав цього, бо ніхто не бачив, щоб Грицько шукав дитину. І де й чого він напився, слідчим було б цікаво дізнатись.

Поки селян випитували, до клубу ввірвалась баба Галя з крайнього кутка, до якого від хати Ганнусі добрих три кілометри. Задихалась, розчервонілась, видихнула одне слово: «Знай­шлась!».

Люди повернули до неї голови, хором: «Жива?».

– Жива, мій старий приніс її до хати. У лісі знайшов. У купі листя, що нагріб учора, нині хотів його забрати, вибачте, не крав...

– Що ти про дурне листя! Як дитина? – перебили люди. Хтось телефонував у «швидку», хтось біг до бабиної хати.

– Пішов, значить, мій старий по листя, а в купі щось заворушилось, думав, що лис чи пес. А воно не втікає. Злякався, палицею поштурхав, а звідти дитина встала. Він її на руки й додому, а я ото до вас.

Люди полегшено зітхнули й розійшлись. Рідні Ганнусі переживали ще один шок – дитина дивилась на них як лялька: кліпала оченятами й не реагувала зовсім ні на що, не видала жодного звуку. Повезли її в лікарню, спершу районну, потім обласну. Місяць лікували – марно. Медики розвели руками –  наслідки психологічної травми, тобто сильного переляку, надія лиш на диво.

Рідні їздили до всіх бабок-шептух, нічого не допомагало. Баба Марія втратила розум, ходила в ліс, шукала свою внучку, збирала в букети сухе листя, яке вже й сніг прикривав. Поки не знайшли її закоцюблою.

За цими подіями пройшла повз селян іще одна новина – агроном Грицько завербувався на Північ, десь за полярне коло. Пояснив, що хоче купити машину. Селяни дивувалися – мав у руках колгоспне авто, не хтозна яке, але чотири колеса на 24 години є. Справа його. Згодом забрав дружину й двійко дітей, то забули про нього.

Ганнуся замкнулась у собі на сотню замків. На обличчі ніяких емоцій, навіть у школу для глухонімих не взяли. Так і сиділа собі вдома, лиш книжки й читала. Зрештою, хтозна, чи читала, чи лиш дивилась на літери. Росла красивою, як на картинці, тіло росло, а мозок спав. Більш аніж десять років ходила, їла, спала й ні на що не реагувала. Поки одного разу до хати не зайшов вродливий юнак і на пальцях показав, що продає заборонені на той час церковні календарі. Мама дала карбованця, пошкодувала знедоленого. І вперше за всі роки побачила, що її дитина усміхнулась. Це було дивом! Обій­мала свою дитину й того хлопчину. Нагодувала його. Написала на папері звідки він, як його звати. Хлопець написав у відповідь каліграфічним почерком, що з сусіднього села, звати Петром. Ганнуся вихопила з рук хлопця олівець і вперше написала своє ім’я. Радості в хаті не було меж! У селі лиш про це й говорили! Хто вірив, а хто скептично ставився до цього, мовляв, такого бути не може. Петро приходив щонеділі, дівчина раділа його візитам, а раз прийшов з батьками і... попросив Ганнусю за дружину. Її батьки оторопіли, не знали, що й відповісти. Батьки хлопця, теж глухонімі, мало не навколішки благали.

– Ну що ж, гірше, як є, вже не буде, а краще може бути. Пиши, жінко, Ганнусі, чи згідна вона...

Згодилась дівчина, обійняла маму з татом.

А за рік народила їм онука. Були готові, що дитина теж із ва­дою, та в Бога свої плани – хлопченя почало чи не з пів року лепетати, реагувати на звук і сміятись беззубим ротиком, коли матуся його обіймала. До трьох років малий чітко вимовляв усі слова й співав матусі про котика сіренького. Усеньке село раділо за Ганнусю. Нею цікавились навіть столичні медики, хотіли забрати в клініку, щоб обстежити, однак батьки не погодились. За цією новиною селяни проґавили ще одну – повернувся Грицько. Постарів, згорбився, що й не впізнати в дідуганові нещодавнього красеня. Родина обмовилась, що має велику біду, купив у місті квартиру, бо той сибірський клімат не підходить його дітям.

Справа їхня...

... У новомодному обласному реабілітаційному центрі малолюдно. Тут немає живої черги чи сварок біля дверей кабінетів. Сюди приходять за попереднім записом на певну годину, щоб не створювати незручностей пацієнтам. Хворих забирають у кабінети досвідчені фахівці, рідних просять не заважати, а чекатиу просторому холі, де їм пропонують каву й солодощі. На зручному дивані сидить старий чоловік, чекає. Повз нього красива жінка везе в інвалідному візочку дівчинку невизначеного віку. Дитину забрали в кабінет, де працюють тільки з дітками, жінка сіла навпроти.

– Лідо, ти? – старий аж помолодів.

– Ви мене знаєте? – молодиця здивовано.

– Таки не помилився. Не пізнаєш? Ти колись у нашому селі була на практиці, в бібліотеці. Ми... Ми...

– То було давно, я вас не пригадую, – відрубала.

– Грицько я... Тобто був... Агроном...

Жінка здивовано підняла брови, почала придивлятись уважніше. Невже? А постарів як!!!

– Так, постарів, біда зігнула, – прочитав її думки в погляді.

– Син. Аварія. Навіки прикутий до візка. А танцював як! Земля під ним горіла, – запнувся чи пригадав щось. Перевів тему: – А ти чого тут?

– Онучка з ДЦП. Нещодавно вилила на себе окріп. Обпекла обличчя. Мало нам лиха, то це й це додалось. Зять залишив дочку, щойно дізнався, що дитина хвора. Вона за кордоном заробляє гроші, а я тут з малою. Може, там влаштує своє життя, а ми вже, як є...

– Бідні наші діти, – зітхнули пригнічено.

...Чи хтось із них згадав про бідолашну Ганнусю в лісі, чи второпав, за що...