БІДНІ ДІТИ

Осінь того року видалась аномально теп­лою, дійсно золотою. Опале листя запаморочливо пахло на всіх подвір’ях, а в лісі повітря аж гусло від неймовірного аромату. Селяни, попоравши свої городи, навперебій ішли в прилеглі чагарники загрібати оте золото худобі на підстилку. Жартували, що й самі б на ньому спали.

Щоправда, лісничий за таке неабияк лаяв селян, але, так би мовити, про людське око, бо ж знав, що в селі без того листя ніяк. Удень сварився, що як за крадіжкою листя застукає районне начальство, то йому загрожує штраф, зате надвечір навіть не потикався в чагарники – начальство ж вечорами не швендяє.

Марія й граблі нові приготувала, й рядно залатала – збиралась у лісок, який підходив мало не до її городу. Заготує на купи, щось візьме сама, решту ввечері поносять зять із дочкою. Першокласниця Ганнуся й собі проситься з бабою:

– Там так смачно пахне!

– Чим, онученько?

– Лісом, бабусю!

Пішли собі нещодавно прокладено стежкою посеред городу, де лиш буряки й залишились. За декілька хвилин уже в ліску. Звернули трішки праворуч, де густіша ліщина. Баба гребе, внучка збирає в рученьки найкращі листочки, примовляючи:

– Засушу в книжці, як вчителька наказувала.

За годину звіявся вітер, насунули хмари.

– Бабо, мені холодно, я йду додому.

– Зачекай трішки, підемо разом.

– Хіба я сама не зайду? Тут недалечко.

– То біжи, Ганнусю, а я ще гілками прикрию листя, щоб вітер не розкидав. Сюди прямо і йди, якраз на наш город вийдеш.

Пішла дитина. Ага, якби ж то прямо було куди йти. У ліщині густий ожинник, в який страшно ступити. Дівчинка вирішила оминути перешкоду. Он там далі видніється чиста земля, нічого, що вийде на чужий город, до свого рукою подати. Коли це глядь, а в купі листя, яке хтось собі заготував, щось ворушиться. Дитина завмерла, наче вросла в землю, голос пропав, що й бабусю не гукнути, лиш хрипкий звук вичавила з себе. Злякалася не на жарт, може, вовк, хоч у тих краях сіроманці ніколи не водились. Купа з листям піднялась, і з неї показався чоловік. Аж закляк від несподіванки. Зате Ганнуся зраділа:

– А я вас знаю, ви тато Аліни.

Чоловік оторопів.

– А ти що тут робиш сама в лісі, коли вже вечоріє?

– Там бабуся загрібає листя, а я біжу додому. Тітко, я і вас знаю! Ви живете в баби Параски. Кажуть, що ви найкрасивіша дівчина в селі, –  Ганнуся побачила поруч із дядьком Грицьком нову бібліотекарку.

Грицька мало не перекосило від люті, зиркнув на дівчину, показав їй кулака.

Бібліотекарка Ліда аж гикнула, прикрилась листям і гиркнула дитині:

– Якщо комусь скажеш, що мене тут бачила, твоє личко стане страшним, як у Баби Яги і язик відсохне! Зрозуміла? А тепер хутко додому!

Ганнуся вмить зблідла, злякалася, сльози так і покотились, шморгнула носиком:

– Я... Я нічого нікому... Лиш я вже не знаю, куди мені йти, – затремтіло підборіддячко й голосочок.

– Отуди. Бігом, щоб аж земля під тобою горіла! – Грицько показав рукою в зовсім протилежний від села бік. Дитина кинулась чимдуж, куди вказав чоловік.

– Дурепо, якого біса вилізла з листя? Ще й дитину налякала Бабою Ягою! – мовив до Ліди.

– Не висовувалась я. А ти кращий? Показав їй бігти вглиб лісу.

– Біжи, наздоганяй, сердобольна. Додому проведи, скажи сама, чого ти була в лісі й з ким. Дурепа. Тьху.

– Плюнь на свою дурну голову, що й мені баки замакітрив, і дитину до вовків відправив. Я тут чужа, нині на практиці, а за місяць мене нема. Тобі жити між цими людьми, то йди і доганяй.

– Плюй на свою, розпуснице, що липнула до чужого чоловіка. Мала второпає, що не туди, то й повернеться, – Грицько вже відходив від грішного місця. Ще раз сплюнув у бік тієї, кого щойно цілував.

– Я розпусниця? Я дівчина вільна, а ти кобеляка, який не пропустить жодної спідниці, хоч маєш дружину й дітей!

Баба Ганнусі чула поодалік голоси, зраділа.

– Теж, певно, листя загрібають. Не страшно бігти дитині додому. Ще яких пів години, піду і я.

Вийшла з ліска, вже сіріло, в хатах світилось, а в неї темно.

– Знову лампочка перегоріла. Ото вже браковане продають, не встигаю міняти. Дитина бо­їться темноти, треба не чвалати, а бігти.

60 років – не такий уже вік, щоб давати крос, але Марія на те не зважала:онучка сама в потемках! Захекана зайшла на подвір’я, гукнула дитину, смикнула за клямку й обімліла – двері зачинені на ключ знадвору, як лишила, так і застала.

– Боже, а де ж дитина?

Бігала, гукала, кричала, що почули сусіди, долучились до пошуків, навіть у ліс ходили – нема. Якраз повернулись із роботи зять з дочкою. Зять мало не задушив тещу, заледве люди врятували. Почав сікти дощ, вітер дужчав. Хтось побіг телефонувати в міліцію. Приїхали люди з собаками, та дресировані вівчарки сліду не взяли – дощ змивав усі сліди й запахи.

Цілу ніч ходило всеньке село на пошуки – дитина як у воду канула. Зранку приїхали слідчі й загін міліції аж з області. Наказали селянам зійтись до клубу. Випитували всіх і про все, а найбільше, чи ніхто чужий у селі не з’являвся і чи не виїхав раптово. Баба Параска хотіла сказати, що її квартирантка, ота, що на практиці була, вчора залишила записку, що терміново за дня поїхала додому. Баба її бачила ще зранку, то й повірила, що дівчина поїхала тоді, коли дитина була вдома. Не хотіла такими дрібницями турбувати міліцію. А дарма. Голова колгоспу теж розтулив рота сказати, що його агроном Грицько нині вперше не явився на роботу, послав по нього бригадира, який повідомив зі слів дружини, що Грицько цілу ніч шукав дитину, змерз, то випив забагато горілки, щоб зігрітися, а тепер спить п’яний як чип. Дарма голова не сказав цього, бо ніхто не бачив, щоб Грицько шукав дитину. І де й чого він напився, слідчим було б цікаво дізнатись.

Поки селян випитували, до клубу ввірвалась баба Галя з крайнього кутка, до якого від хати Ганнусі добрих три кілометри. Задихалась, розчервонілась, видихн...