БЕРЕЗОВИЙ ГАЙ

За вікном престижного авто то появлявся, то зникав березовий гайок, подібний на білий острівок ажурної піни серед безкрайого моря. А може, він нагадував хмаринку, білу пухнасту хмаринку серед зеленого неба? Чи хтось коли бачив зелене небо? Хіба що під крилом літака або на картині імпресіоніста… Березовий гай був такий білий, світлий і чистий, а ліс – такий бездоганно зелений, що мимоволі напрошувалися ці дивні порівняння. Гайок породжував якісь химерні асоціації. Хотілося раптом стати в ньому на коліна і молитися довго, щиро, як у храмі.
– Ну, що? Туди? – запитала романтична Тетяна. – Дивіться, як там гарно!
– Головне, що зручно і недалеко від дороги, машину буде видно, – зауважив прагматик Зіновій, хвацько з’їжджаючи на узбіччя. Він тільки нещодавно отримав права водія і надзвичайно тим пишався. Не проминав нагоди показати своїм друзям, який із нього бездоганний водій і як вміло та обережно поводиться з технікою. Тим паче, що господарем машини був не він.
– Туди – то й туди! – байдуже мовив третій, власник авто, ліниво обнімаючи на задньому сидінні тоненьку дівчину, ще майже дівчинку, що злякано тулилася до дверцят машини і, здавалося, не відчувала обіймів свого супутника. – Вище ніс, Оленко! Чого зажурилася? Зараз такий шашличок забацаємо! 
Натомість водія застеріг:
– Не з’їжджай надто з асфальту! Ану ж задощить, не виберемося з болота!
– Тьху, тьху, тьху! – жартома заплював через плече Зіновій. І вже сердито: – Завжди ти, Ромку, зі своїми прогнозами. Не можеш, щоб настрій не зіпсувати. Ти маєш сьогодні бути на висоті і зовсім про інше думати! Тобі доручено надзвичайно важливу місію «першопрохідця»! – зареготав голосно і дурнувато, спритно заїжджаючи просікою в лісок. Спинив машину між молоденькими березами. Усі дружно «висипалися» з машини на траву. Від слів Зіновія чорненька, стрижена й схожа на хлопчика Оленка зіщулилася і благально подивилася на Тетяну, яка діловито буденно витягувала з багажника велику сумку, але не побачила погляду Оленки.
– Та допоможіть хтось! – сердито крикнула друзям Тетяна. – Важко ж! А ти, Оленко, чого скисла? – нарешті зауважила благання в карих Оленчиних очах. – Сама ж давно хочеш спробувати, і Ромко тобі подобається, а ти – йому.
– Авжеж! – умить підхопив Зіновій, допомагаючи Тетяні. Вони вдвох дружно витягли здоровенну торбу і волоком потягнули її по траві. – Доки в дівках ходитимеш? До шістнадцяти берегти невинність – анахроїзм, пережиток! 
– Покривало лови! – Кинув йому згорток власник машини і прикрив багажник. За той час Оленка, все ще перелякано щулячись, знайшла невеличку галявину, вкриту густою, як щітка, ясно-смарагдовою травою. У тій траві подекуди здіймали голівки блакитні дзвіночки, краплями крові горіла смолка, задумливо похитувалися під легеньким вітерцем білі, аж голубуваті, з жовтим осередком ромашки. 
Галявину зі всіх боків оточували стрункі берізки, молоді і кучеряві, такі подібні на шістнадцятирічних дівчаток. Поміж зелених густих крон дерев синіло небувало яскраве небо, наче на картинах Куїнджі чи Ренуара. Навколо була тиша і якась просто первісна незайманість.
– Нумо всі сюди! – загукала дівчина. – Я таку місцинку знайшла! Просто дивовижну! Дивіться, яка краса! – похвалилася друзям, які прибігли на клич. Тетяна, заверещавши від надлишку почуттів, міцно обняла тоненьку берізку, неначе свою рідну сестричку.
– Молодець! – похвалив Оленку Зіновій, мимоволі любуючись галявинкою і берізками. – У такій красі і віддатися не гріх. Як гадаєш, Лєнко? – знову зареготав. – Гайда всі по хмиз! Де сокира? Ромку! Зрубай дві берізки на стояки! А я пошукаю ліщину на перекладину. Зваримо юшку з риби, якщо наловлю. Тут має бути ставок недалеко. Я вже колись сюди приїжджав.
– Він – приватна власність! – застеріг більше для годиться Роман. 
 За декілька хвилин на облюбованій галявині запалало багаття. Зіновій підхопив вудочку і зник за деревами. Дівчата розстелили клітчасте покривало на галявині, приминаючи незайману траву, і заходилися чистити молоду картоплю на юшку.
– Таню… Таню… – нерішуче поглядаючи на подругу, почала Оленка. – Слухай, Таню! Я чомусь боюсь… Може… не треба?
– Чого ти боїшся? – здивувалась та, cпритно орудуючи ножем, вишкрібаючи на картоплині чорні цятки. – Не ти перша, не ти остання! Ми всі через це пройшли. Колись треба відважитись, це тебе не мине. Зіновій має рацію! Доки в дівках ходитимеш? З тебе й так уже всі сміються. До того ж ти сама захотіла! Тебе ніхто не силував. 
– А що? Хіба Галя вже теж? І Яринка?..
– Давно! Тож не дрейф, подруго, і не псуй нам відпочинку! Домовились же!
– Я тільки не знаю, чи хочу саме з Романом… Я не знаю, чи люблю його… Він такий грубіян!
– Ну, на Зеника рот не розкривай! Він – мій! – обурилась Тетяна. – А де ти тепер знайдеш делікатного, щоб ручки цілував? Таке тільки у вісімнадцятому сторіччі було. Та й то, мабуть, лише в романах. Грубіян… Вони всі такі. Вдають із себе суперменів, яким усе «до лампочки»… А про любов навіть не заїкайся! Хлопці засміють.
– Хоч би перший раз треба з любові, – вперто не здавалася Оленка. – Ти хіба не любиш свого Зіновія?
– Ну, наче люблю… Мені з ним добре… Він – умілий коханець… Та не бійся! Ромко теж у таких справах – «дока»! І незчуєшся, як уже буде по всьому. Перший раз – неприємно, а потім побачиш сама, яке це блаженство! Кращого нічого немає!
– А ти звідки знаєш, що «дока»? Ти і з ним… теж?
– Ти що, ненормальна? – обурилась Тетяна, витираючи сльози від диму, яким несподівано війнув на них пустунець-вітер. – Розповідали.
– Хто? – не вгавала Оленка.
– Ну, подружко… Багато знатимеш – погано спатимеш… Чи тобі не однаково? Від сьогодні він твій! Тобі мало?
 Поки дівчата готували «стіл», розмовляючи, Роман вхопив сокиру і діловито, по-господарськи підійшов до одної берізки. 
– Не руш! Не треба! Не треба! Вона така гарна! – раптом закричала Оленка від жаху, бо хлопець уже заніс сокиру над деревцем і намірився рубонути під корінь. Той від несподіванки здригнувся і ледь не впустив гостру важку сокиру просто собі на ногу.
– Ти чого кричиш під руку, як ненормальна?! – розсердився на неї. – Мало ногу собі не врубав. От навіжена. Коли так шкодуєш березу, іди врубай вільху або граба. 
– Я не знаю, яка вільха, і не вмію рубати… – зовсім розгубилася дівчина, відчуваючи за собою провину.
– Ходімо зі мною. Навчу відрізняти дерева одне від одного. Теж мені мавка лісова…
 Хлопець, не випускаючи з правиці сокиру, рішуче владно потягнув лівою рукою дівчину в лісову гущавину. Та слухняно, як під гіпнозом, йшла за ним.
– Куди ви? А «стіл» хто готуватиме? Я сама не впораюся! – закричала сердито Тетяна. Але раптом, зрозумівши, в чому річ, криво посміхнулася: – Міг би й почекати… Не терпиться йому…
 Роман вів Оленку за руку, наче маленьку слухняну дівчинку. Вони вдвох усе далі і далі заглиблювалися в ліс, який постійно густішав. Хлопець важко дихав і кидав очима у всі боки, шукаючи підхожої місцини. «Чого чекати, поки ще той шашлик буде, поки юшка звариться, якщо той дурень щось упіймає? Краще відразу. Навіщо тягнути? Сама ж хотіла!» – думав, скоса позираючи на чорненьку голівку, яка заледве діставала йому до плеча. 
«Тільки як почати? Найгірше – з цими незайманими. Щось треба говорити, вмовляти… Наскільки легше з досвідченими, такими, як Тетяна!» – пригадав раптом, якою чудовою коханкою була для нього Тетяна, аж поки не довелося за карткові борги уступити її Зіновію.
– Ну, показуй свої вільхи і осики, – зненацька (він аж здригнувся від несподіванки) перебила його роздуми і спогади Оленка. – Дивись, як далеко мене завів! Хоч знайдеш назад дорогу? – поцікавилася, і їй чомусь стало лячно від погляду з-під лоба і від мокрої, липкої від поту руки хлопця.
– Вільхи і осики… – криво посміхнувся, щораз міцніше стискаючи її руку, Роман і враз замовк, зауваживши неподалік велику купу торішнього листя. – Он дивись, яке чудове «ложе» для нас природа-матінка приготувала, якраз під вільхами. Вперед!
Уміло, досвідченим жестом притягнув дівчину до себе і почав жадібно цілувати.
– Почекай! – злякалась Оленка. – Ти що? Ось так, відразу? А пікнік? А вони?
– А чого нам чекати? До чого тут пікнік? – здивувався, задихаючись від нетерплячки. – Яка різниця: тепер чи після пікніка? На голодний шлунок кохатися краще, – спробував пожартувати, але жарт не вдався. Дівчина все сприймала занадто серйозно. 
– А ти мене хоч любиш? – ще встигла запитати, але відповіді не дочекалася. Роман грубо потягнув її ближче до вільх і сильно штовхнув на купу листя. Потім сам упав на коліна коло неї й почав швидко роздягатися. Руки в нього дрібно тремтіли. «Як у злодія», – чомусь промайнуло в голові Оленки. 
– Люблю… люблю… – забурмотів. – Звісно, що люблю!.. Сама роздягнешся чи допомогти? – раптом поцікавився, бо дівчина лежала без руху і широко розплющеними від жаху очима дивилася на нього, як він, зриваючи із себе залишки одягу, підповзав до неї в чому мати народила.
Оленка роздивилася нарешті зблизька те, що було від неї дотепер за сімома замками, і як уявила собі, що він зараз з нею робитиме, перелякалася не на жарт, тож із розпачливим голосінням підхопилася на ноги, щоб чимскоріш утікати.
– Та тихо ти, ненормальна! – розлютився і заодно розгубився хлопець. – Подумають, що я тебе ріжу. Чого кричиш? Іди до мене. – Він вхопив її за ногу, від чого дівчина впала знову на купу листя, і сам присунувся до неї близько. – Хочеш, я тебе поцілую? – прошепотів на вухо. – Скрізь!
– Не хочу… не хочу… – тремтіла, як у пропасниці, Оленка. – Пусти мене! Будь ласка! Пусти мене! Я не хочу!
– Ну й хай! Дурепа! – вже майже підвівся Ромко і вхопив свої джинси, щоб вбиратися, але раптом уявив насмішкуваті очі Тетяни, зневажливу посмішку друга і те знущання, яке йому доведеться від них витримати, коли вони дізнаються, що він не впорався зі своєю «місією», не зміг подолати слабенький опір такої малявки, яка сама хоче, та просто комизиться, вдає із себе недоторку. «Скажуть, що я немічний, що не чоловік, прозвуть євнухом і ще казна-що видумають. Вони можуть. Не позбудуся насмішок до кінця днів своїх», – подумав і заходився знову вмовляти Оленку, майже паралізовану страхом.
– Дурненька. Ну, чого ти така? Я ж тебе люблю, давно люблю! Нам буде добре разом. Ось побачиш. Я тебе всього навчу, що сам умію. Це так приємно. Пусти мене до себе! Хочеш, я тебе роздягну? – А що заперечливо закрутила головою, додав: – Я не чіпатиму тебе, тільки подивлюся на тебе, на твоє тіло. Ти ж мене всього бачиш. Правда? Так нечесно. Я теж хочу на тебе подивитися, – молов, уже сам не розуміючи, що, але знав, що мусить її взяти, мусить подолати цей несподіваний опір, це вже було питанням принципу. – Я тебе поцілую, куди захочеш. Взагалі, я робитиму тільки те, що захочеш. Я слухатимусь тебе в усьому! Я не зроблю тобі нічого поганого, не бійся! Чому ти так злякалася? 
«Тільки би далась. Тільки би дала себе роздягнути, а там – справа техніки. “Молотитиму” скільки влізе, дарма що вона незаймана! Дарма що вперше!» – билися думки у хлоп’ячій голові. «Ідіотка! Несповна розуму! – розпалював у собі злість і образу, що змушений так принижуватися. – Вмовляти –  і то кого? Якусь доходягу, хоч би форми відповідні мала, а то як скелет», – накручував себе ображений Ромко, бо за свою невелику практику ще ні одну так довго не вмовляв.
– Я не хочу! – вперлася Оленка. – Вважай, що я передумала.
– Як то – «передумала»? Як то – «передумала»? – нетямився хлопець від безсилля і образи. – Навіщо було це все затівати? Насміхатися з мене надумала? Га? Насміхатися? Відповідай!
– Та ні. Не насміхатися. Що ти, Ромку?! – злякалася дівчина його люті. – Як ти міг так подумати? Просто… просто… я ще не готова! – випалила зненацька.
– Що означає це твоє «не готова»? – Ромко ладен був роздерти Оленку на шматочки. Йому здавалося, що дівчина знущається з нього, чого насправді не було. Перед тим як потягнути Оленку в ліс, Роман крадькома від дівчат хильнув собі з пляшки, і тепер горілка вдарила йому в голову, затьмарила мозок і все помножувала і помножувала образу, роздуваючи її до велетенських розмірів. Алкоголь підняв на поверхню всі темні сторони його натури, сховані на самісінькому дні душі. Вхопив дівчину за тоненьку блузочку, шарпнув щосили слабеньку тканину і роздер її від шиї аж до самісінького пояса. Груди-яблучка вискочили назовні.
– Що ти робиш, негіднику? – плачучи, дівчина намагалася з’єднати розірвані краї, прикрити тіло, але їй це не вдавалося. – Дурень! Дурень! Не смій мене чіпати! – закричала гнівно і розпачливо.
 Але Роман не слухав. Від вигляду оголених грудей, від запаху дівочого незайманого тіла в голові зашуміло сильніше, як від алкоголю. Він спритно професійним ударом підсік її під коліна. Дівчина впала і боляче забила голову до дощок, що стирчали з-під листя. Той моментально навалився на неї зверху. 
Але зрозумівши, що таким чином нічого не вдіє, бо не пустить одяг, сповз із неї і, ставши навколішки, заходився гарячково зривати з майже непритомної дівчини спідничку і тоненькі трусики, що вдалося йому легенько, бо Оленка, добряче вдарившись головою до канта дошки, майже не чинила ніякого опору. 
– О, яка красива дівчинка! Яка красива! – захоплено вигукував, любуючись струнким розпластаним тілом, і не знав, що йому раніше цілувати – маленькі тугі груденята чи стрункі повненькі ніжки, плаский пружний дівочий живіт чи соковиті рожеві уста?
А він іще називав її доходягою… Хто би міг подумати, що лихенький одяг ховає такі принади? Усвідомлення того, що він у неї – перший, що ніхто до нього це тіло не чіпав, сповнювала шаленим тріумфом.
 Ґвалтівник не поспішав. Він вирішив насолодитися, впитися своєю перемогою і розтягнути задоволення до майже неможливих меж. Він зовсім забув, що має справу з дівчиною, майже дитиною, а не дорослою зрілою жінкою, яка може йому ту насолоду подарувати. Забув і про тих двох, які з нетерпінням коло багаття чекають його тріумфального повернення…
Забув про все на світі…
 Спочатку жадібно припав довгим поцілунком до грудей. Вони були такі ніжні, що не втримався і навіть легенько куснув тугий сосок. Перестрашився, що Оленка від болю отямиться, і зупинився. Тоді тремтячими руками погладив живіт, ноги, потримав над ними руку, ніби зігріваючи її, як над багаттям, але просуватися далі не посмів. «Потім! – вирішив. – Іще не пора!» Насолоду мав просто від споглядання. Тішив очі. Тоді вирішив, що досить. Час переходити до серйозніших дій. Знав, що їй буде боляче і неприємно, то, щоб не виривалася, однією рукою притиснув її до дошки, підвівши свій лікоть аж під тоненьку шию на рівні ключиць, а другою – притримував в потрібному положенні розведені ноги. Так було дуже незручно, сідниці занадто низько.
«Треба, щоб вона мені трохи допомогла». Аж тут… дівчина почала повертатися до свідомості. 
Спочатку затріпотіли довгі вії. Піднялись і опустилися важкі повіки. Знову піднялись... Погляд став більш осмисленим. Вона зрозуміла, до чого все наближається, і почала мовчки, та люто вириватися. Не говорила нічого, не хотіла витрачати сили на розмову, бо знала, що він – сильніший. Розуміла, що сама погодилася на любощі з ним, що дала йому своєю легковажною згодою право так поводитись із собою, і все-таки борсалася, крутилася під ним навсібіч, копала його, плювалася, кусалася, дряпалася, як розлючена кішка. Сама себе не могла зрозуміти, але вирішила вперто боротися до кінця. «За всіляку ціну вистояти, не піддатись, не дозволити йому зараз зробити з мене свою коханку! – думала розпачливо. – Тільки не зараз, не сьогодні!»
 Дівчина сама не розуміла, чим таке важливе для неї оте «сьогодні», але, міцно зціпивши зуби, до болю, не підпускала розпаленого самця до себе, і він нічого не міг з нею вдіяти. Відчувала, що не можна здаватися. Ні в якому разі! Щось усередині, в глибині душі протестувало і примушувало боротися, хоч сили вже не було.
 Тоді Роман розлютився по-справжньому. Як вона знала, що не повинна здатися, так само і він знав, що не повинен відступити, що мусить нині її мати. То не хлопець з дівчиною боролися на поляні, то змагалися добро зі злом, світло з темрявою… І темрява поступово поглинала світло, і згасав останній промінчик… І добро відступало, вкотре дозволивши злу торжествувати свою перемогу…
 Озвірілий хлопець, у якому вже не залишилося нічого людського, з усього розмаху, щосили вдарив Оленку кулаком під груди. Від удару дівчині перехопило дихання, вона зігнулася вдвоє, як зламана квітка, широко розкрила рот, хапаючи ним повітря. Він злякався, що вона кричатиме, і, щоб заглушити той крик, почав обома руками запихати в рот дівчині сухе торішнє листя, на якому вони лежали. Тоді підім’яв її під себе і бив уже по-садистськи нещадно і жорстоко, як свого найзапеклішого ворога. Бив по щоках, по грудях, якими так іще недавно захоплювався, у живіт, заламував руки, бо ними бідолаха ще намагалася слабо боронитися. 
 Отямився тільки тоді, коли обм’якле тільце дівчини перетворилося в якесь жахливе криваве місиво з широко розкритим ротом, набитим сухим листям. Оленка більше не дихала… І, зрозумівши весь жах скоєного, Роман, як звір, заревів голосно і страшно на весь ліс. І ехо, відбиваючись від дерев, стократ повторило той рев, докотилося до Тетяни, яка, відчувши неладне, незграбно перекинула коло багаття пляшку з олією і щодуху помчала туди, звідки доносився моторошний звук. Від озера на крик просто через кущі і чагарники біг переляканий Зіновій. Вони прибігли до страшного місця одночасно… І остовпіли, вражені побаченим… Коло понівеченого дівочого тільця повзало на колінах щось незрозуміле – голе та брудне, обліплене листям, і розпачливо вило… А Оленку неможливо було впізнати… 
Тут раптом зашумів ліс. Здійнявся вітер. Підхопив торбинки і папір, просякнуті жиром, і кинув просто в багаття. Полум’я, отримавши підтримку, шугнуло з усього розмаху, дісталося розлитої олії, ще підживилося, набралося сили, пробіглося синтетичними сидіннями, які хлопці повитягували з машини для зручності і комфорту, моментально з’їло їх, видихнуло із себе хмари їдкого жовтого диму і нарешті хижо вхопило в міцні обійми машину. Вибух струсонув ліс… Пронизливо закричали потривожені сороки… Вогонь кинувся трощити все на своєму шляху… Чорний дим затулив синє небо, що подекуди виглядало з-поміж дерев, таке синє і чисте, яке можна побачити тільки на картинах Ренуара чи Куїнджі…