БАЖАННЯ ЗАГАДАЙ!

– Святославе, нехай Мілана побуде з нами. Ми наглянемо за нею. У мене звіт майже готовий, декілька штрихів – і все. До того ж вона вже пообіцяла мені бути моєю секретаркою і какао з печивком, – усміхнулася Зоряна.

Дівчинка вся аж засяяла. А чоловік подивився на неї з невимовною ніжністю і весело мовив:

– От моя маленька лисичка! Вже й тут роззнайомилась! Доб­ре, сиди.

– Але, Зоряно, якщо заважатиме, не вагайся, відправляй до мене.

– Не заважатиму, татусю! Чесно! – мовила дівчинка.

– Було б сказано, Мілано! – з усмішкою мовив Святослав і пішов у свій кабінет.

Зоряна зауважила, як завжди організований і зібраний, серйозний Святослав дивився на свою донечку. Це було неприховане обожнювання і щира, беззаперечна любов.

А далі Зоряна приготувала собі кави і вмостилася на стілець поряд із дівчинкою. Мала дуже гарно малювала. Її малюнки нагадували якісь казкові історії. І Мілана щиро й довірливо розповідала їх новій знайомій. Потім Зоряна приділила пів години закриттю робочих питань, а дівчинка побіг­ла потеревенити з Любою.

Так непомітно і швидко наближався час обіду. Дівчата теревенили тепер утрьох. Міланка охоче розповідала про свою сім’ю. Вияви­лося, що її мама померла, коли дівчинці було п’ять років, і тато її виховував разом із ба­бусею.

Зоряна працювала під керівництвом Святослава вже другий рік, а Люба майже три з половиною, але ніхто з них не знав про його особисті сімейні обставини. Зоряні було шкода свого начальника. Він завжди поводився стримано, попри те був привітною, порядною та справедливою людиною. А тепер ще став для неї самотнім татком чудової дівчинки. Міланка дуже багато розповідала про тата. Одразу було зрозуміло, що дівчинка його дуже любить. Єдине, чого не навчився ще Міланин татко, то це робити гарні зачіски.

– Тільки хвостики вміє, та й то кривенькі, – промовила дівчинка з усмішкою.

– Хочеш я тобі гарні коси заплету? – запитала Мілану Зоряна.

Дівчинка з радістю погодилась. І вже за десять хвилин Міланка любувалася акуратною зачіскою. Дівчинці дуже личив колосок, який заплела на її голівці Зоряна. Міланка дивилася на себе в маленьке дзеркальце із Зоряниної косметички й захоплено вигу­кувала:

– Яка я чудова! Головне, щоб ця краса до Святвечора протрималась!

Зоряна усміхалася малій подружці. Та своєю життєрадісністю і позитивом розігнала Зорянин похмурий та гнівний настрій. З Міланкою було так добре й приємно поряд, що невеселі думки на деякий час геть зникли.

Коли зі свого кабінету вийшов Святослав, то він на мить застиг. І Зоряна не могла зрозуміти його настрою та почуттів. А потім чоловік став розхвалювати зачіску доньки. Проходячи повз Зоряну, зупинився і коротко, але доброзичливо мовив:

– Дякую!

На обід дівчата вирішили піти до кав’ярні через дорогу від офісу. І Зоряна зазирнула до кабінету Святослава, щоб спитати дозволу взяти із собою Міланку. Чоловік завагався. Говорив щось про те, що не хоче обтяжувати Зоряну, що та, мабуть, має свої плани. Зоряна ж запевнила, що буде дуже рада випити по гарячому какао з такою чудесною компаньйонкою. Дівчинка зазирнула в кабінет, підбігла до батька й ніжно обійняла його, повисла на шиї.

– Таточку, ну будь ласочка! Мені так подобається з дівчатами сидіти. І чому до нас такі гарні жінки в гості не ходять?! Це неправильно.

Чоловік спочатку зніяковів, потер очі, обійняв доню і нарешті дозволив піти до кав’ярні разом із Зоряною.

Надворі кружляв сніжок. Було світло й наче якось урочисто, святково. Десь поблизу лунала мелодія «Щедрика». Міланка вискочила надвір і стала як укопана. Роздивлялася навкруги захопленим поглядом. Мружила оченята, всміхалася. А потім заплющила очі, розкрила ротик і почала ловити сніжинки язичком.

Дівчата всміхнулися, і Зоряна запитала малу бешкетницю:

– Ти що це виробляєш, Міланко?! Так можна горло застудити.

– Я загадую бажання, дівчата! І мені потрібно ковтнути лише дві сніжинки. Від цього горло точно не розболиться, а бажання неод­мінно здійсняться, – впевнено і серйозно відповіла дівчинка.

– А як же ти бажання зага­дуєш? – зацікавлено запитала Люба.

– Ну дивись: роззявляєш ротика, ковтаєш сніжинку і промовляєш подумки бажання, а потім друга сніжинка – ще одне, але вже інше бажання. Тільки найголовніше – бажаєш не для себе, а для когось дуже тобі близького та милого, – промовила мала і знову стала ловити ротиком сніжинку.

– Оце так! Дякую за науку! І собі загадаю. Зайвим не буде, – проказала Люба і взялася зачудовано ловити на язик сніжинки.

Зоряна засміялась. Така в неї була чудова сьогодні компанія. А потім і собі стала ловити сніжинки та загадувати бажання. Спершу подумала про Олега, але швидко відмовила себе витрачати бажання на нього. Загадала міцного здоров’я мамі й татові. Що ж і для кого загадати на друге бажання? Задумалась на хвильку. Глянула на маленьку відважну дівчинку, яка стояла поряд і тримала її руку своєю червоною рукавичкою. Бажання знай­шлося саме собою: «Нехай Міланка зав­жди буде здорова, щаслива і весела».

Коли дівчата пили какао і смакували пряними булочками, заговорили про щойно загадані бажання. Люба загадувала безпеку для чоловіка і скоре його повернення в мирне життя. Зоряна промовчала про свої бажання. А Міланка щиро розказала, що хоче, щоб тато менше працював і був щасливий. Щоб у нього з’явилася кохана жінка.

Дівчата були вражені щедрістю і таким великим серцем маленької дівчинки.

Далі почали балакати про ялинки. У Люби її не було. Святкувати вона не планувала. Зоряна розповіла, що мала намір сьогодні купити гілочки хвої та поставити у вазу для настрою. Але тепер не буде. Бо її плани переносяться. Поїде завтра до батьків, там точно тато прикрасив для неї невеличке деревце.

Мілана дістала з кишені свій смартфон і показала дівчатам фото величезної гарно прикрашеної ялинки в їхній вітальні. Виявляється, що Святослав із донькою самі щороку обирають і прикрашають живе деревце. Це традиція їхньої сім’ї.

– Без ялинки в хаті на свята не можна! Куди Санта вам подарунки покладе?! – обурено мовила дівчинка.

– Ми вже дорослі, а до дорослих Санта не ходить! – сміючись, проказала Люба.

– Ходить! Просто дарує не ляльок і цукерки, а серйозніші подарунки! Кохання, здоров’я, успіхи на роботі та інше! – мовила дівчинка.

– І звідки ти таке знаєш, сонеч­ко! – запитала Люба з усмішкою.

– Звідки? А від бабусі! Вона в мене не просто пенсіонерка. Вона – астролог!

Дівчата переглянулись та усміхнулись одна одній. А Мілана, онучка пенсіонерки-астрологині, сиділа з поважним виглядом та вусами від какао під маленьким симпатичним носиком. Після кав’ярні вони ще постояли перед входом до офісу, ловлячи сніжинки вже в долоні. А потім були ще дві годинки в офісі й усі почали розходитись, вітаючи одне одного наостанок з прийдешніми святами. Попереду три вихідні.

Міланка зібрала свої речі в рожевенький наплічник, обійняла Любу та Зоряну, а тоді поцілувала Зоряну в щічку і тихенько промовила їй на вухо:

– Щасливого Різдва! І хай Санта принесе тобі під ялиночку справжнє кохання!

Зоряна від здивування на мить заніміла. От маленька лисичка! Все слухала, про що вони з Любою сьогодні гомоніли. А й справді, Зоряні в житті потрібне тільки справжнє кохання. А не оце все: прийду, не прийду, познайомлю з мамою чи ні. Олег її дуже розчарував. Молода жінка питала себе, чи варто продовжувати такі стосунки і бути для когось запасним варіантом на свята. У відповідь промовила дівчинці:

– І тобі щасливого Різдва, сонеч­ко! Хай твої бажання здійсняться! І всміхайся частіше, тобі це дуже личить.

– Незабаром побачимось, Зоряно! – мовила Міланка, виходячи з татом з офісу.

Люба із Зоряною вийшли разом надвір і неспішно покрокували до зупинки. Ще в обід Зоряна запросила подругу на вечерю до себе. І тепер вони разом збиралися накрити святковий стіл та провести цей вечір у мирі й спокої.

Аж тут обізвався Зорянин мобільний. Жінка забула його увімкнути в метушні цього дня. Трієчка неспішно везла дівчат додому. Зоряна відкрила список пропущених. Там було шість викликів від Олега, а також п’ять повідомлень від нього ж.

Перші декілька були вибачливими. А от останні два видавали його злість та образу.

«Думаєш собі, ти – царівна? Чи я іншої такої не знайду? І взагалі, не збирався я тебе з батьками знайомити! У нас до пропозиції ще не скоро дійде з твоїми вибриками!»

Прочитавши це останнє повідомлення, Зоряна заніміла. Просто сиділа, втупившись в екран телефона. Люба глянула на неї, а потім прихилилась ближче і прочитала те, що було на екрані!

– Ну козел! Сама б йому по пиці нада­вала!

– Ти як завжди, маєш рацію, Любонько! – мовила Зоряна, сумно усміхнувшись.

І швидко, поки не передумала, поки рішення її було чітким і правильним, почала набирати текст.

«Олеже, я не хочу бачити тебе двадцять шостого і ніколи більше! Не з’являйся в моєму житті, будь ласка, ніколи! Видали мій номер, а я зараз же видалю твій! І так, я не царівна, я – королева, тож мені потрібний гідний чоловік поряд. І це не ти!»

А потім додала ще одне повідом­лення:

«Твої речі зберу і відправлю на відділення “Нової пошти”.»

А далі вона помовчала, видихнула і заблокувала його номер.

Люба із Зоряною мовчки зайшли до квартири. Тут пахло свіжою випічкою і святом. Зоряна на мить подумала, що зранку виходила з дому в геть іншому настрої та з іншими думками. А тепер вона знову самот­ня. І готувати їй ні для кого. Потім взяла великий сміттєвий пакет і заходилась збирати в нього Олегові речі.

– Любонько, ти перепочинь трохи, а я приберусь до свята.

Дівчата швидко наготували страви і взялися прикрашати святковий стіл. Гомоніли, смія­лися. Люба встигла декілька разів подякувати подрузі за гостинність і похвалити її запашні страви. Потім вони вже хотіли сідати до столу, аж тут залунав вхідний дзвоник. Зоряна пішла відчиняти. Хоча нікого не чекала. Та й для колядників ще зарано.

На порозі стояв хлопчина зі служби кур’єрської доставки. Назвав її ім’я та прізвище, вручив їй щось дивовижне. Це був неймовірний зимовий букет у капелюшній коробці. Гілки запашної хвої були помережані бантиками, гілочками шипшини, маленькими шишечками й скляними прикрасами. Зоряна завмерла на місці від такої краси. Люба ж побажала хлопчині веселих свят і зачинила двері. А потім запищала від захвату.

– Чого стоїш, Зорянко? Он картка! Читай, хто наш таємний залицяльник!

Зоряна розгорнула картку і прочитала вголос: «Зоряно, хай твоє Різдво буде справді щасливим і затишним! Святослав і Мілана».

А далі приписочка дитячим кумедним почерком: «Тепер Санта точно принесе тобі все, що я побажала. Цьомки!»

Люба не переставала пищати. Тільки тепер до цього ще дода­лася фраза: «Зоряно, який чоловік на тебе запав! Ура! Є справедливість на світі!»

– Любо, та перестань! То він на знак вдячності, що ми з Міланкою гуляли цілий день. Не видумуй.

– Та кажу тобі: запав! Зателефонуй, подякуй за ялинку в домі! – беззаперечним тоном мовила Люба.

Сперечатись тут було неможливо, і Зоряна набрала номер начальника. Святослав відповів майже відразу. Дівчина подякувала за приємний подарунок. Він відповів, що радий її чути. І якось так їхня розмова склалася невимушено й легко. Зоряна, навіть не вагаючись, погодилася на завтра піти зі Святославом та Міланою на ковзанку. У слухавці на задньому плані вона чула радісні крики малої.

Люба теж була неподалік і безсоромно підслуховувала. А наприкінці розмови стрибала від радості.

Святослав із Зоряною домовились про зустріч і, побажавши одне одному приємного Святвечора, попрощалися.

Дівчата поставили диво-ялинку посеред столу, а навколо неї були дванадцять страв. Вони довго сиділи, гомоніли та смакували чудесними стравами. І їм обом було добре й затишно цього вечора.

Святвечір промайнув непомітно. З настанням ночі мороз подужчав. У небі панував розкішний блідо-лимонний молодик. Сяяли яскраві зорі. Надворі було тихо. Десь здалеку лунали колядки.

Зоряна стояла біля вікна з горнятком трав’яного чаю і проживала, прокручувала в думках події цього дивного дня. Сталося те, що мало статися. Мабуть, хтось там угорі, в зоряній далечині, саме цього дня вирішив потурбуватися про її долю, не інакше. Так і має бути. Вона це відчувала.

За вікном мерехтіли, кружляли й падали додолу пухнасті сніжинки. Скоро почнеться новий день. Почнеться нове життя.