БАЛАСТ

Оленка аж тарілку впустила від несподіванки.

– Бачу, така гарна жінка трапилась Сашкові, аж заздрість бере. Лиш не пара ви йому. Як так сталося, що наскільки різні особистості поєднали свої долі?

– Ви, як я чув, людина творча, музикант, а він – ледар і любитель оковитої. Невже аж так покохали? – гість, як не дивно, зовсім не скидався на п’яного.

– Мабуть, – стиха відповіла. Не могла ж отак одразу сказати правду, що вийшла заміж, бо пора була, бо батьки наполягали, адже Сашко їм сподобався. А потім... Потім народились дітки, то й не думала про розлучення. Діти росли, чоловік їх не бачив, а вона – чоловіка. Отак жили. Але хіба скажеш про це незнайомій людині?

Іван жив у них рівно місяць, щовечора в кухні проводили години у дружній бесіді, коли чоловік спав, як мертвий, а діти дивились мультики. Оленка закохалась у красеня Івана. Ну, ще б, поруч з її смердючим чоловіком цей справив неабиякий ефект. Жодна жінка би не встояла. Й Олена піддалась спокусі. Останнього вечора крадькома освідчились одне одному у своїх почуттях і пообіцяли зустрітись на «нейтральній» території. Обоє безнадійно одружені, але безмежно закохані, прагнуть бодай інколи бути разом. Так, це ницо, гріховно й небезпечно. Але почуття сильніші за будь-які перешкоди. Домовились зустрітись за місяць у готелі обласного центру. Олена пояснила свою відсутність «терміновим» концертом, тож у рідних не виникло підозр.

У готель зайшли кожен окремо. І відразу кинулись в обійми одне одному. Вперше могли дати волю почуттям. Уперше віддатись блаженній хвилі, в якій немає місця сумлінню та сорому. Жінка хотіла відчути себе коханою, бажаною і... поруч із тверезим чоловіком.

Райський день добігав до завершення, самими любощами ситий не будеш, Олена сподівалась на вечерю в номер, натомість Іван сказав дещо дивне:

– Я й забув... Мушу негайно повертатись додому. Вибач, наступного разу будемо разом довше.

Олена ще встигла на останній рейс до свого райцентру. Дивні думки роїлись у голові, ніякої логіки й пояснення. А може, воно й до кращого?

За місяць знайшла в поштовій скриньці лист без адреси й підпису, отже, його надіслали не через пошту, а вкинули тут, у під’їзді. У листі було гарне освідчення в коханні й наприкінці допис «На тому самому місці, в той самий час». Зрозуміла. Завтра в готелі. Летіла, як на крилах, уявляла романтичну зустріч із квітами, шампанським, солодощами. Але в номері її чекав порожній стіл і голий Іван. Якось настрій упав до нуля, адже, крім сексу, хотілось бодай прелюдії. Не показала, але й не отримала ніякого задоволення, тож увечері сказала, що вже їй треба терміново додому.

Наступний лист зі скриньки викинула, не читаючи. Аж якось Іван сам прийшов до їхньої квартири. Не зраділа від слова «зовсім», зате чоловік розцвів.

– О, буде з ким випити. Моя змія зжерла б мене живого, якби вдома була пляшка. Тепер нічого не вдіє, наливай.

Сашко, і без того п’яний, звалився на підлогу, діти зачинились у кімнаті, а Іван прийшов до Олени в кухню. Тисячі компліментів, запевнень, що кохає, жити без неї не може, тому й наважився на такий крок – прийти. Просив не ігнорувати його листів і приїздити в готель, бо інакше він буде змушений навідатись до неї додому.

Олена розчулилась від такого потоку улесливих слів і водночас злякалась його наступного візиту, тому погодилась.

Їздила крадькома не один рік у готель, хоч відчувала якусь відразу від цих побачень. Нерадісно їй було, а ще більше через лють на п’яного чоловіка. Якогось дня він не прокинувся. Жінка подумки звинувачувала себе – може, відчував її зраду, бо останнім часом пив безпробудно. Хоч як би там не було, з Іваном стосунків не продов­жувала. Рік він її не турбував. А якось – знову лист у скриньці...

Знову вмовляння, запевнення в коханні, прохання зустрітись. А що їй? Удова, вільна людина. Тільки довелось змінити готель, бо в колишньому влаштувалась працювати її родичка. Вибрали інший, за містом. Олена зайшла першою і... замкну­ла двері. Чула, як Іван її гукав, потім ходив попід вікнами, знав, що її номер на першому поверсі, кидав сніжками у вікно, а вона ні світла не вмикала, ні до вікна не підходила. Опівночі викликала таксі й поїхала додому, до дітей. Довго стояла в душі, ніби змивала із себе все зайве. Знала, що Іван прийде до неї додому, знала, що не впустить його у квартиру, а лиш тицьне йому в руку клаптик паперу з датою, назвою готелю й номером. І тоді попросить більше її не турбувати. Ніколи...

Із цим твердим наміром відчинила двері номера, який завжди оплачувала сама. Не знімаючи шубки, сіла у крісло. Довго чекати не довелось.

«Хоч раз міг би принести бодай шоколадку», – подумала з гіркою усмішкою, коли у дверях з’явився Іван.

Розмова була короткою. Він не сподівався такого повороту подій, а вона вже не хотіла слухати його байок про вічне кохання. Вийшла з готелю, а ніби вирвалась із пекла. Про єдине шкодує – про втрачені роки, які віддала геть-чисто непотрібним стосункам.