БАЛАДА ПРО СОН

Тетяна не заперечувала, промовила:

– Там буде нам спокійніше. 

Ось так вона знову опинилася в будинку, в якому прожила раніше стільки років. А чоловік залишився вдома. Не міг покинути нажите. Це була перша довга розлука, яка затяглася на місяць. Тетяна з Богданчиком разом з родиною доньки й кумами, що жили поруч, ховалися від пострілів і вибухів у погребі. Але там було важкувато перебувати. Постійна вологість, темнота, а ще стрілянина. Як трохи вщухало, залишалися в будинку, дотримуючись правила двох стін. До села ворог не прорвався, тож тоді полегшено зітхнули. 

А тепер Тетяна зовсім втратила спокій. Минуло від тих днів два роки. Усе частіше лунають сигнали повітряної тривоги. Часто всю ніч. Після однієї з таких безсонних ночей ледь задрімала, а тоді прокинулася від несподіваного дзвінка. Телефонувала донька. Мати інтуїтивно відчула, що щось сталося, якщо телефонує о такій порі. Почула нерозбірливі, але гучні слова. Алла, здавалося, не говорила, а кричала. Тетяна намагалася зрозуміти, що сталося, тож ловила кожне слово. Спочатку подумала, що щось трапилося із зятем. Він одним із перших пішов добровольцем. Тож зараз там, де не стихають бої. Буває, що й два тижні не виходить на зв’язок. Потім уже починала розбирати слова. Так вона дізналася, що на світанку був приліт на вулицю, де живе донька. Влучило в будинок поруч. Там жила її кума, тобто хрещена Алли. Дивом сім’я вижила. А от оселя… страшно й дивитися. За лічені хвилини зруйновано те, що будували потом і мозолями. Зараз хрещена з родиною оселилася в Алли. Тетяна пообіцяла, що приїде. Тож зібрала сина.

Степан зрозуміє чи ні, то його справа. Він останнім часом не занадто її й розуміє. Каже, щоб домівку не кидала. Хтось має бути вдома. Сьогодні він на зміні. А їй треба їхати: підтримати куму і доньку, – переконливо говорила вголос. 

Їхали автобусом швидко. Таня поспішала побачити куму, підтримати її, щоправда, не знала як. Як кажуть, сльозами горю не зарадиш. Згадала, як підтримувала її кума зі своєю родиною, коли вона втрачала матір. Доб­ре знали, що ще молодій жінці залишилося недовго. Підступна хвороба точила її зсередини. Таня тільки-но вийшла заміж. Так і жили з батьками. Доньку народила. Швиденько охрестили. Тож разом з кумою долали труднощі, адже жили в сусідстві. Як же важко було дивитися, коли молода бабуся вперше побачила внучку. А от сил узяти на руки в неї вже не було. Та й говорити теж не мог­ла. Тільки очима показувала. Дві куми перезирнулися між собою, але нічим не могли зарадити. А мати дивилася благальними очима. Тоді Таня піднесла доньку до бабусі. Здалося, тільки тоді вона полегшено зітхнула і навіть усміхнулася, долаючи нестерпний біль. Довго вдивлялася, певно, намагалася запам’ятати. Було видно, як мовчки ковтала сльози. А у Тані, здавалося, серце розірветься від безнадії. Невдовзі залишилася без матері. Батько так і жив біля них. Господарювали, всьому лад давали. Донька непомітно виросла. Несподівано захворів татусь. Так і не видужав. Віталій зовсім про сім’ю почав забувати. То друзі, то ремонти автівок. Ні Тані, ні доньки із сім’єю і не помічав. Уже й про розлучення стала думати. Ніяк не могла зрозуміти, як їй жити далі. І професія поважна, і робота улюблена, і донька вже заміжня, і внук є, а от усе якось не так, як має бути. А тоді була одна зустріч, яка кардинально змінила її життя. Тепер вона знову, не сама, а з сином, поспішає туди, де прожила доб­рих два десятки років. 

Автобус під’їжджав до потрібної зупинки. 

«Добре, хоч Віталія не побачу. Донька казала, що він майже не приходить до них», – пригадала Таня. А до Богдана сказала:

– Синочку, готуймося виходити, ми приїхали. 

– Нарешті, – промовив хлопчик, – бо я вже стомився. 

Намагалися йти швидко, але ніяк не вдавалося. Дитина змучилася, і в Тетяни ноги ніби ватяні. А вона так би хотіла миттю опинитися поряд з донькою, онуком, кумою. 

Намагалися йти швидко. Хлопчик стомився, то довелося стишити ходу. Підходили до двору куми. Тетяна намагалася більше говорити до сина, щось йому розповідала. Вважала, що саме так допоможе п’ятирічній дитині хоч якось сприйняти реальність. Богдан ішов сонний, а матері розмова його ще більше заколихувала. Тетяна, підійшовши ближче, мало не втратила свідомість. Дивитися страшно. Справді, самі руїни. Не будинок, а привид. 

– І як тільки з нього врятува­лися, – промовила стиха.

Не зупиняючись, підійшли до доньчиної хати. Розтрощені вікон­ниці забиті фанерою, пошкоджений дах. Подивилася вперед – інші оселі теж пошкоджені. Зрозуміла, що будинок куми прийняв увесь удар на се­бе. Біля нього – глибока вирва. Жах, якого й серцем не збагнути. Постраждало пів вулиці. От тоді й пригадала, що такі руїни та вирви бачила нещодавно у снах, і не в одному. 

Сміливо переступила поріг будинку. Назустріч вибігли донька з кумою. Тетяна відвела Богдана в іншу кімнату, де був син Алли. Взяла онука на руки, прихилила до себе. Нехай діти граються. А в самої забракло слів. Стояли втрьох, притулившись, сльози лилися градом. За ними ледве розібрала, що хотіла сказати кума:

– І де ті сльози беруться, думала, що за ранок усі виплакала. Я ніби й жива, але війна мене вбила.

– Жива ти, жива, і ще довго житимеш, – Тетяна сильніше обняла куму, намагалася її заспокоїти. Утирала сльози. Говорила, що все налагодиться, все буде добре. Але й сама не вірила тим словам. 

Несподівано на порозі з’явився Віталій. Прийшов допомогти доньці. А хто ж їй допоможе, як чоловік на війні? Разом із сусідами підбирали дошки, шифер, щоб відремонтувати будинок. Алла розповіла, що батько одним з перших прибіг на їхню вулицю, допомагав постраждалим. Поглянула Тетяна на колишнього чоловіка і подумала, як же він змі­нився за останні роки. Постарілий, на скронях побільшало сивини, а був раніше красень. Чоловіки всі в роботі, на розмови часу катма. Але яке це мало значення тепер для них двох? У неї нова сім’я. Їх об’єднувала лише спільна донька. Та й та вже мала свою родину. 

Декілька днів була Тетяна із сином у доньки. Допомагала, як могла. Але більше розраджувала доньку та куму. Розуміла, що треба повертатися додому, синові треба в дитячий садок.

Поверталася зовсім іншою. Змученою, жінкою, яка пережила трагізм не однієї родини. Ще не скоро сон прийде до її кімнати зі словами порятунку: «Ти не клич». Моторошне відчуття безнадії надовго залишиться у свідомості українських жінок. Зрозуміло, берегинь. Але що робити, коли війна забирає найдорожчих, розлучає сім’ї, руйнує оселі? 

Невтішно сон блукає кімнатою. Тетяна за ніч так і не стулила очей. Тільки плаче зорепадом без сну ніч.