БАЧАТЬ НЕ ТІЛЬКИ ОЧИМА

– «Рускій» мій з дитинства! Ти це розумієш? – кричала на пів цеху.

– Я в дитинстві теж срав у штани, а потім підріс і зрозумів, що це гидко. Тобі двадцять років. Невже ти не розумієш, що тим «язіком» дають команди пускати на нас бомби? Катують наших людей, убивають лиш за те, що ми українці! – спересердя плюнув під ноги.

На роботі дівчину вперто уникав, хоч як вона старалася потрапити хлопчині на очі. Навіть зверталася до нього українською – тоді веселів, щиро відповідав, усміхався. Оленка й собі раділа, ніби нещодавно й стіни між ними не було.

А потім сталося те, що не мало трапитися взагалі, чи, може, таки мало трапитися – Оленка здружилася з жінками зі зміни, вони їй запропонували жити разом з ними на квартирі, мовляв, хоч трохи матимеш нормальні умови, а не холодний душ на базі та ящики з мішками в кутку. Олена ще й як раділа – має гроші й ліжко в кімнаті, а ще подруг, нехай і старших, але все ж близьких.

З Васьком працювали в різні зміни, бачилися зрідка. Якось перекинулися кількома словами.

– Ти знову перейшла на той ненависний «язік»! – хлопець міцно стиснув щелепи, аж губи побіліли.

– Тут усі так говорять, і що? – дівчина зухвало.

– Всі? Стадо «как всє» нам уже наробило. Мало?! – махнув до неї рукою.

Після того Олена не бачила хлопця, певне, більш ніж місяць, уже й наважилась запитати про нього.

– Колоско? А-а-а, той патріот? Пішов добровольцем на війну! Дурень! Проти кого пішов воювати? Проти «сваіх»?

Від почутого в Олени потемніло в очах.

– Оті сваі розстріляли мою маму й бабусю! – кричала несамовито.

– Ладно-ладно, успокойся, палітікі нас раздєлілі, а ми всєгда билі браттямі, – втішала одна із жінок, з якою винаймала житло.

– Не політики стріляють по українцях, не політики запускають ракети на наші голови, а ваші браття! – шипіла в очі.

Від того дня Олена знову ночувала на базі. Щось у ній змінилося. Змінив номер і Васько, бо ніяк не могла до нього додзвонитись. Визнавала помилку, а просити вибачення не було в кого.

Та ніч стала для Олени фатальною. Якраз була її зміна, коли ворожа ракета влучила в порт, зокрема в їхній ангар. Хімія текла, плавилась, смерділа, отруювала все довкілля. Дівчину засипало уламками будівлі. Не могла поворухнутись, а зверху на неї лилась ядуча рідина із запахом лимона. Рідина для миття посуду наповнювала вуха, текла в очі, дівчина не могла ні кричати, ні головою поворухнути – все тіло заблокували бетонні плити, лежала немов у лещатах. Рідина душила в горлі, текла в ніс та очі.

А далі нічого не пам’ятає… Прокинулася в ліжку, зрозуміла, що в палаті, на обличчі бинти, у носі трубки. Чула вердикт лікарів – «попечена трахея згодом відновиться, а ось зір втратила назавжди».

Не могла навіть плакати. Лиш одна думка в голові – краще б загинула. Як не тоді, у дитинстві, то хоча б тепер. Бо і суїциду вчинити не зможе, і жити не зможе також.

Після реанімаційного відділення в загальній палаті вирувало життя. Зранку процедури, обід, сон, а опісля хворі виходили в прекрасний лікарняний сквер. Незрячим допомагали рідні, Олені ж не було кому допомогти. Як і старшій жінці поруч неї.

– Нікого в мене нема. А мала трьох дітей. По черзі покидали мене, їхали по довгий карбованець у далекий сибір. Там і сім’ї створили. Колись ще навідувались і я до них їздила. Відколи москва напала на Київ, я зареклась і ногою туди ступити. Діти ще приїздили до 2021 року, потім як відрізало. Я їх кликала додому, а вони мені у відповідь: їм Україна й близько того не дасть, що росія. Я дітей переконувала, що росія тому й дає їм більше, щоб зреклись України. Накричали на мене, сказали, що я тупа сільська баба, яка нічого не тямить у політиці. Ні, то й ні. До дупи мені їхня політика, коли он у нас дітей хоронять під прапорами України. Не політики їх убили, а ті, що прилізли на нашу землю. Спершу ще донька телефонувала, потім і вона перестала. Боліло мене дуже в серці, а болячка вилізла через очі – осліпла я геть-чисто. Операцію тут мені зробили, казали, що зможу розрізняти день і ніч, але читати вже не зможу. Добре й так. Гроші складала собі на смерть, а витратила тут. На дворі і в хаті знаю кожну дощечку, цеглинку, травичку, миску й ложку. Якось виживу.

– А хто ж вас привіз аж сюди? – вперше промовила Олена.

– У нашому селі є мудрий чоловік, Мойсеєм його кличуть, бо знайшли у воді. Мама викинула маленького. Люди знайшли, взяли за свого. Має вутле тіло й сильний дух. Ноги в нього короткі, а розум довгий. Не ходить ні до якої церкви, а Святе Писання знає краще за нашого попа. Тлумачить людям Біблію так, що заслухаєшся. Якось піп його ганьбив, що він від сатани, бо Біблія українською не може бути написана і Бог нашої мови не знає, лиш староцерковну. Мойсей те вчув і вперше прийшов до церкви. Запитав попа, де народився Ісус. «В Ізраїлі», – каже піп. «А яка там мова?» – запитує Мойсей. «Та ж єврейська», – здивовано піп. Засміявся Мойсей, мовляв, як Ісус міг знати в Ізраїлі староцерковну чи то старослов’янську? І як Він тепер не може знати української, коли знає всі мови?! Піп замовк, а Мойсей проповідував на церковному дворі. Каже: «Моліться, люди, до Бога тією мовою, якою співаєте колискові малим дітям, які взагалі ще не розмовляють, але від маминої колискової усміхаються і тихо засинають! Тобто розуміють усе без слів і словників. Душею чують маму, як і мама дитину. Так і Отець наш Небесний чує увесь світ». Отак сказав Мойсей! Піп хотів писати на нього скаргу, але Мойсея знає весь район. Він дуже допомагав сиротам, старим, а тепер тим, що від війни втікають, і нашим солдатикам. Мойсея поважають люди і боїться влада, бо він не боїться нікого. Каже, що для чогось йому Бог урятував життя, то він тепер мусить рятувати іншим. Знає всі закони, тому двері кабінетів відчиняє куцими ногами. Постарів, роки беруть своє, вже має собі помічника. Десь зачув, що в районній лікарні лікується поранений сирота, горів у танку, обличчя, кажуть, повністю попечене, та ще й чисто глухий. Від вибуху потріскали йому барабанні перетинки. Бідкався, що ні хати, ні родини, на роботу не візьмуть, у зяті теж. Мойсей виходив йому пенсію, тепер валютерять обоє, – баба зітхнула.

– Волонтерять, – уперше засміялась Олена.

– Або я знаю, як правильно казати? Ет, старе! – баба зарипіла пружинами ліжка, вставала в туалет. – Ходи й ти, я тебе навчу, як навпомацки давати собі раду. З дитинства знаю: нас, дітлахів, колись занесло в покинутий німецький бункер під землею. Ми залізли, а за нами земля провалилась. Жили тиждень, як кроти, – без світла, води та їди. Лизали камені, якими текла вода, ходили, мацали все руками, навчилися шукати воду та слимаків, нас віднайшли і здивувались, що ми живі. Ходімо, не чекай, поки хтось прийде тобі на допомогу, рятуйся сама.

Бабі зняли бинти й знову замотали, сказали, що все добре.

– Мусимо вас перевести в районну лікарню, бо в нас багато захисників, яким потрібні місця в палатах. То ви вже вдома, на Вінниччині, будете тиждень відпочивати, гаразд? – запитала лікарка.

– Хіба я не розумію? Лиш зателефонуйте на оцей номер, скажіть, аби по мене приїхали, – подала з кишені папірець. Лікарка тут же набрала номер, відповіли відразу, пояснила ситуацію.

– До вечора по вас приїдуть. Я йду готувати вашу виписку!

– То й добре. Мойсей приїде. А ти що далі думаєш робити? Мушу знати, бо ж не залишишся сама на білому світі, – до Олени.

У дівчини покотилися сльози з не­зрячих очей.

– Я весь час про це лиш думаю. І не бачу ніякого виходу. Реально не бачу нічого, – гірко заплакала.

– Тихо, в Бога на все свої плани. Дочекаймося Мойсея. Він щось придумає, – баба погладила дівчині руку, за яку трималася.

З обіду заснули, спали, аж поки принесли вечерю. Хто їв у їдальні, а дві сліпі в палаті. Санітарка їм подала ложку й миску і пішла до інших хворих.

– Добрий вечір вам, дівчата! – почувся міцний чоловічий голос.

– Мойсею, ой, Михайле, – баба аж з крісла піднялася.

– Нічого, Олексіївно, я звик, що мене кличуть Мойсеєм. Збираймося, я нині приїхав зі своїм ад’ютантом, бо ж треба і вас вести, і ваші пожитки нести.

– Хто? Глухий? – баба стиха.

– А хто ж іще? Зараз покличу його, в коридорі чекає, – вийшов.

Оленка відвернулася до стіни, щоб чужі люди не бачили її гірких сліз: навіть бабу забирають, а по неї ніхто не приїде.

– Добрий вечір, – почулося молодече з дверей. Баба відповіла, дівчина завмерла: вона впізнає цей голос! Васько! А може, помилилася? Накрила голову простирадлом – якщо він, то щоб не впізнав, а якщо не він, то… то яка йому різниця. Чула, як бабу одягали й вели до дверей. Вона ще підійшла до Олени, погладила її за ногу, мабуть, думала, що з того боку голова. Щось казала, але дівчина не чула нічого! Тобто чула лиш голос Васька. Так, це він! Скеровував бабині кроки, а потім сказав, що візьме її на руки й понесе до машини. Він не чув бабиної відповіді, але бачив її сміх і собі засміявся. Отак втрьох і вийшли з палати, не причинивши дверей.

– Ваську, Васю, – почулося приглушене з палати. Баба зупинилася.

– Що таке? – запитав Мойсей.

– Ану вернімось! Я сліпа, але не глуха. Василя теж клич! – його імені в палаті не назвав ніхто, крім Олени. І баба зрозуміла все.

Повернулися мовчки в палату, Олена чула, що хтось зайшов, лиш не знала хто. Тому відкрила обличчя.

– Оленко!!! – почувся здавлений голос. Хлопець припав до дівчини, як поранений лебідь…

…«Невже я померла і тепер бачу світло в кінці тунелю?» – молода породілля добу мучилася в переймах. Відчула полегшення, рукою провела по животі – нема. Народила! Кесарів? Бо не пам’ятала нічого. Таки померла, бо звідки це світло? Олена хотіла щось сказати, але запечені уста не видали ні звуку. «Оніміла, як мій чоловік», – подумала гірко.

– О, прокинулась. Довго ж тебе тримав наркоз! – почула поруч жіночий голос.

– Я бачу світло! – вирвалось нарешті.

– Так, це лампа над тобою, ми не вимикали, бо ти і так нічого не бачиш. Стоп! Як це бачиш!? – ноги потупотіли.

За хвилину біля ліжка породіллі зібралось усе пологове відділення.

– А отак? – вимкнули світло.

– Геть-чисто темно! – спроквола Олена.

– А тепер? – яскравий спалах.

– Ніби вечірнє сонце крізь багато шарів клейонки, – пригадала, як було на базі.

– Дівчино, та це диво! Тобі донечка повернула зір! – хтось обіймав Олену, а в неї з очей текли сльози щастя.

– Сьогодні вже не турбуватимемо твого Василя, він і так весь день ходив попід вікна, нехай спить! Завтра матиме сюрприз! – обійми не припинялися…