БАБУСІ І ВНУКИ

– І було, і є, і, мабуть, завжди буде! Та це, радше за все, не тільки у нас із вами таке обож­нювання внуків. Це поширене явище, і це зрозуміло: з внуками ми немовби переживаємо третю молодість. Другу пережили з дітьми, а третю – саме з внуками. Але тут ситуація трохи інша. З дітьми ми відчували свою особисту відповідальність за їхнє нормальне здоров’я, виховання, розвиток і все таке інше, самі розумієте. І були іноді з ними суворими, якщо того потребували обставини, більш вимогливими. А з внуками інакше. Відповідальність лежить на їхніх батьках, а нам залишається що?

– Любити наших внуків, звісно! – з радістю вигукнула Анастасія Теодорівна.

– Правильно! – погодилася її «колега» і додала: – Та і з віком ми, мабуть, стаємо добрішими, мудрішими, не такими суворими у виховних діях з дітьми-внуками, як коли самі були мамами…

Вікторія Едуардівна, трохи помовчавши, мовила далі:

– Я от пригадую свою рідну бабусю, Ольгу Василівну, Царство їй Небесне. Адже я була у неї єдиною внучкою, як ото у вас Олесь. Така була її доля, що діти – а вона мала двох синів і доньку, – не подарували їй більше онуків. Так-от, спочатку ми жили з батьками і бабусею Ольгою разом, а коли мені виповнилося сім років і я пішла в перший клас, ми з батьками переїхали жити в місто, далеченько від села баби Олі, в нову квартиру, яку отримав мій батько – інженер на заводі. І я почала писати їй листи, так мені мама порадила, казала, що бабусі буде приємно отримувати від мене листи, поки ми до неї не приїдемо в гості, коли в мене будуть канікули. Писала не дуже часто, бо ще тільки починала вчитися писати і читати. Перші листи взагалі писала під диктування мами.

Пізніше, десь із другого класу, вже писала сама, мама іноді перевіряла на помилки і складність речень. От бабуся моя вже пізніше, коли я закінчувала школу, тобто була вже майже дорослою, якось розповіла мені, як вона читала мої листи. Адже тоді ніякого іншого спілкування на відстані, крім листування на папері, не було, не те що зараз у цих, як їх… соцмережах чи за допомогою відеозв’язку. І мої дитячі листи були для бабусі Олі величезною радісною подією в житті, вони були для неї справжнім щастям!

Ольга Василівна була малоосвічена, читала повільно, мало не по складах, але в цій повільності вона немовби насолоджувалася віртуальним спілкуванням зі мною, начебто чула мій голос, мої інтонації, бачила мене у своїй уяві. Спочатку читала листа сама. Потім – своєму чоловікові, тобто моєму дідові. Далі – сусідам, знайомим, які в якихось справах заходили до неї у двір. І так вона по кілька разів читала кожного мого листа, та ще й коментувала, щось пояснювала тим, хто чогось не знав, і так тривало, аж поки не отримає від мене наступного листа. Ось якою великою радістю були для неї ті мої дитячі листи. Ну а коли я сама під час канікул приїжджала до бабусі – щастю її не було меж! Вона мало не пилинки з мене здувала, їй-богу! Хоча, звичайно, привчала і до якоїсь праці, і навчала вести домашнє господарство, і мені завжди було цікаво в чомусь їй допомагати – чи страву якусь приготувати, чи прибрати в хаті, чи з рукоділля щось робити. Вже пізніше, як я стала дорослою, а баба Оля ще була жива, але старенька і слабенька, я зрозуміла, як вона мене любила, як чекала моїх листів і мене саму в гості, яка була щаслива від зустрічі зі мною. Звісно, сама вона мені про це ніколи не казала, але ж я це з роками і сама бачила й відчувала…

Вікторія Едуардівна замовкла, зітхнула сумно, дістала з кишені халата хустинку і витерла сльозинки, що з’явилися у неї в очах.

– Пробачте, пані Анастасіє, розхвилювалася, згадала свою дорогу бабусю Ольгу. Тепер уже я бабуся, маю трьох онуків, але, звичайно, теж не кажу їм, яка я щаслива, коли спілкуюся з ними чи коли вони приїздять до мене в гості.

– Підписуюсь під кожним вашим словом, дорога пані Вікторіє! От тільки я колись не втрималась і проговорилась онукові, що мені дуже добре і радісно, коли він буває в гостях чи телефонує. А він мені відповів: «Бабо Тасю, – це він мене так називає ще змалку, – бабо Тасю, я все це бачу, чую, відчуваю, тож не хвилюйтеся, вас не забуваю і за кожної нагоди буду до вас приїжджати й телефонувати». Тоді ж він мені подарував і нового телефона, з екраном. Листів паперових, звісно, не пише, зараз не ті часи, все телефоном, по відео чи щось наклацає в тому ж телефоні. Але ваша правда: найбільша для нас радість – це живе спілкування.

За тиждень після цієї розмови, ясного безхмарного дня, коли Анастасія Теодорівна з «колегою» Вікторією Едуардівною сиділи на ґанку лікарні в плетених кріслах і грілися в теплих променях квітневого сонця, до них підійшла чергова медсестра й повідомила, що до них прийшов гість.

– До кого? – стрепенулася першою Вікторія Едуардівна.

– Не знаю. Сказав, щоб я покликала вас обох.

– Так і сказав – обох? – перепитала Анастасія Теодорівна, скидаючи з ніг ковдру і беручи до рук милиці.

– Так і сказав, – підтвердила медсестра. – Я вас проведу до палати.

Вікторія Едуардівна з кректанням підвелась і, тримаючись за крісла і стінку, самотужки підійшла до свого електричного крісла, що стояло тут же, на ґанку, сіла в нього і коридором доїхала до палати.

Там на них чекав стрункий невисокий чоловік, ліва його рука була на підв’язці. Він саме вставляв букет квітів у вазу з водою на підвіконні.

– Олесю! – здивовано, але радісно вигукнула Анастасія Теодорівна. – Це ти! От так потішив бабцю, дякую тобі дуже, онучку мій дорогий!

Олесь допоміг бабусі сісти на ліжко, поцілував її в щоку, вручив гостинці у великому пакеті, а потім трохи менший пакет дав Вікторії Едуардівні, яка вже теж сиділа на своєму ліжку.

– Це вам гостинці і від мене, і від моїх армійських побратимів, – сказав Олесь приємним баритоном. – Там цукерки, печиво, рушнички, хусточки тощо, вам знадобиться.

Він сів на стілець біля ліжка своєї бабусі, оглянув її, показав пальцем на загіпсовану ногу й спитав:

– Як нога? Заживає? Гіпс скоро знімуть?

– Все нормально, Олесю, заживає і гіпс скоро знімуть. То знову танцюватиму! Ти краще про себе – як ти, як твоя рука, як воюється?

Внук коротко розповів про свої справи, сказав, що рука його теж загоюється, що він зараз у короткій відпустці після поранення, а потім – знову в армію, захищати Україну.

– Кому ж нашу землю захищати, як не нам, українцям? – закінчив свою розповідь Олесь і весело подивився на бабусь. – І ганьба всім ухилянтам і тим, хто може допомагати нашій армії – грошима, волонтерством чи ще чимось, але не робить цього. Після війни обов’язково розберемося з усіма такими, хай потім відпрацьовують! Все буде Україна! А ви одужуйте і тут не засиджуйтесь.

Коли Олесь поїхав додому, Вік­торія Едуардівна одразу ж із захватом сказала сусідці:

– Який же у вас внук гарний! Вродливий, ввічливий, уважний. Хай у нього буде все добре і хай повернеться після війни додому живим та здоровим! А в тому, що він виріс таким, є і ваша заслуга, дорога пані… точніше, бабо Тасю! Так-так, коли ми буваємо з нашими внуками, вони підсвідомо, а деколи й усвідомлено переймають багато чого і від нас, від старшого покоління: досвід життя, світогляд, знання, якісь життєві навич­ки. А наша благородна й богоугодна справа – дарувати онукам свою любов і ласку. Правда ж?

І дві бабусі обійнялися…