Історії з життя
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Зазвичай Маркіян прокидається на світанку. Нагальної потреби вставати так рано давно вже немає. На перший погляд, ніщо не заважає йому дрімати в теплій постелі хоч до самого обіду. Та це тільки так здається, бо коли тобі майже сімдесят, старі кістки не дадуть довго відлежуватись. Якщо не в нозі щось штрикне, то в руці – кольне, а коли вже прихопить поперек – і до вечора про сон не згадаєш. Тож хоч-не-хоч, а доводиться, як у далекій молодості, підійматися на зорі та братися до повсякденних справ.
Застеляючи своє ліжко, старий розмірковує над тим, що б оце йому приготувати на сніданок. Ще в юності він навчився непогано куховарити. Знав: приятелі позаочі кепкували з нього через те, що не соромиться брати до рук ополоника чи друшляк, але не один потім нахвалював паштет із сала чи рибну запіканку, які Маркіян організовував для їхнього, чоловічого застілля.
Та снідав він не сам, тож мав подбати й про вподобання тих, хто складе йому компанію. Тут було вже трохи складніше, адже Василько віддавав перевагу наїдкам з гострими спеціями, а от Петрик, навпаки, дуже полюбляв солодке. Тож старий придумав одну хитромудру штуку. Дід варив своїм онукам якусь кашу, а вже потім кожен приправляв її на свій смак.
Поки закипала вода, розігрів м’ясну підливу й дістав з холодильника банку маринованих помідорів. Готову кашу зняв з вогню та залишив настоюватися, а сам попрямував до кімнати, де спали внуки. Хлопці звечора трохи засиділися за своїми ноутбуками, тому розбудити їх буде нелегко.
– Козаки, прокидайтеся, – неголосно гукнув Маркіян прочинивши двері до кімнати онуків. – Час до школи. Сніданок уже чекає на столі.
– Діду, яка школа? – сонним голосом заблагав Петрусь. – Дай ще хоч хвилинку подрімати.
– А й справді, – підтримав молодшого брата старший Василь. – Може, ми краще замість сніданку ще трохи полежимо?
– Я вам дам без сніданку, – з удаваною суворістю промовив старий. – Не змушуйте мене сердитися. Негайно ставайте, вмивайтеся і – до столу.
Не минає і десяти хвилин, як обоє сидять за столом та так наминають кашу, аж за вухами лящить. Старий, нишком спостерігаючи, як снідають хлопці, вже вкотре ловить себе на думці, що вони – найдорожче, що у нього зараз є.
– Діду, як думаєш, випаде сніг на цьогорічне Різдво? – запитує Петрусь, засовуючи до рота четвертинку помідора.
– Сумнівно, – замість старого відповідає Василько. – Останніми зимами снігу було мов кіт наплакав.
– То ми не поїдемо на канікули в гори? – розчаровано супить брови молодший. – Ти ж обіцяв.
– Раз обіцяв, то значить, поїдемо, – запевняє хлопчика Маркіян, хоча має певні сумніви, що дотримає свого слова. І причина зовсім не в тому що він не хоче цього чи на заваді стане відсутність снігу. Просто можуть виникнути перепони, над якими він невладний.
Після сніданку дід з онуками виходять надвір. Там їх зустрічає погода, яку язик не повернеться назвати погожою. Це та сама дратівлива невизначеність пори року, коли осінь уже наче й минула, однак справжня зима ще не настала.
Старий виводить з гаража свою вживану «тойоту», і вже за мить усі троє опиняються в затишному салоні автомобіля. Маркіян виїздить з двору на вулицю й бере курс на квартал, де розташований міський ліцей. Дорога недалека, й онуки могли б туди дістатися самотужки, але дідові не хочеться відпускати їх самих, та й має справи в середмісті.
– Доки у вас заняття сьогодні? – запитує старий у своїх юних пасажирів. – Я міг би заскочити й забрати вас.
– Діду, перестань! – невдоволено супиться молодший. – Ми ж не маленькі. Перед однокласниками соромно.
– Йому просто соромно за твою машину, – іронічно кидає старший. – Його однокласників батьки привозять крутезними іномарками.
– Так то батьки, а я дідусь, – у тон хлопцеві жартівливо відповідає чоловік. – Мені вже за віком належить їздити такою старою машиною. От виростете, станете заможними парубками й подаруєте мені щось пристойніше. От що, наприклад?
Поки хлопці сперечаються між собою, яка модель найкраща, Маркіян мимоволі занурюється у спогади. Пам’ять повертає його в той день, коли придбав собі ось цю «японку», як тоді тішися з цієї покупки його син Богдан. Скільки йому тоді було? Мабуть, уже був на кілька років старший, ніж зараз Василько. Але і зовні, і за характером вони так разюче схожі одне на одного. Лиш би подальша доля малого не склалася так само, як і в його безпутного батька. Пригальмувавши біля ліцею, старий звертається до онуків:
– На обід синоптики прогнозували проливний дощ, тому якщо щось, дзвоніть, під’їду.
– Добре, діду, – відповідає і за братика старшенький. – Після уроків хтось із нас двох обов’язково набере тебе.
Онуки зникають у будівлі ліцею, а чолов’яга їде на головний ринок міста. Різдвяні свята вже не за горами, тож не завадить трохи закупитися, бо потім ціни традиційно почнуть кусатися. До того ж учора на його банківській карточці з’явилася зайва копійчина, яку просто гріх не витратити на щось смачненьке. Напередодні знайшов в інтернеті цікавий рецепт смажених реберець.
На ринку Маркіян одразу ж попрямував до точки, де продавала його добра знайома. Саме в неї чоловік уже не один рік купував свіже м’ясо. Знав-бо, що Тимофіївна жінка совісна, бракованого товару не підсуне і зайвих грошей не здере. А ще з нею завше можна було трохи потеревенити. Заледве помітивши старого серед юрби покупців, продавчиня своїм звучним голосом вигукнула:
– Маркіяне, здоровенький був. Зачекай хвильку, я тут зараз дам раду з клієнтами і до тебе.
За десять хвилин натовп галасливих покупців розсмоктався, й Маркіян отримав вільний доступ до продавчині. А та, витерши руки паперовим рушничком і змовницьки підморгнувши, поцікавилася:
– Прийшов по м’ясце до святкового столу? Що братимеш? Як завше чи будуть ще якісь замовлення?
– Вгадала, – усміхнувся старий. – Буду брати традиційний набір, плюс зваж мені два кіло свинячих реберець. Тільки таких – найсвіжіших.
– Ображаєш, – насупила брови Тимофіївна. – Добре ж знаєш, що у мене найкращий товар на весь ринок.
– Знаю-знаю, – примирливо мовив чоловік. – Просто трохи хвилююся, бо готуватиму страву за новим рецептом.
– Для себе й онуків чи сподіваєшся на приїзд іще якихось гостей?
– Тільки для своїх. Які там гості в такий буремний час?
– Так, часи тепер нелегкі, – погоджується продавчиня, зважуючи замовлені реберця. Не стримується й таки запитує: – І що, навіть син з невісткою не зможуть вас провідати?
– На жаль, ні, – сумно зітхає Маркіян й ухильно пояснює: – У них невідкладні справи.
Насправді старий і гадки не має, чим там зараз зайняті його син і невістка, та в глибині душі він гаряче бажає, щоб вони обоє були подалі від нього та хлопців на цьогорічне Різдво. З досвіду минулих святкувань чудово знає, чим зазвичай закінчуються такі візити: гримучий «коктейль» з нарікань, докорів і безконечних з’ясовувань стосунків.
– Навіть не уявляю, як ти собі даєш раду з двома хлопчиськами, – не вгамовується допитлива Тимофіївна. – Мабуть, складно без дружини стало? Хороша була жінка.
– Так, – коротко погоджується чоловік і сумно додає: – Мені її дуже бракує. Коли Аннички не стало, я місця собі не знаходив. Добре, що хоч поруч онуки були.
Відвідавши ще декілька торгових точок на ринку й закупивши все, що хотів, Маркіян наприкінці заскочив у квітковий кіоск і придбав великий букет білих хризантем. Поки вибирався через вуличні затори за околицю міста, незчувся, як занурився у спогади минулого. Останніми роками це в чоловіка виходило все частіше й частіше. Вільного часу старий мав доволі, тож було коли витягувати із закапелків пам’яті образи зі свого колишнього життя, які так приємно зігрівали його душу.
От і зараз повернувся в ту пору, коли був молодим і моторним парубком – прекрасні й незабутні роки. Перша зарплатня, перше кохання, перший полум’яний поцілунок. І все це буквально за одну осінь, коли хлопець, закінчивши навчання в училищі, влаштувався помічником токаря на заводі. Там він і зустрівся з Анничкою. Кароока чорнявка працювала в заводській бухгалтерії, і саме з її рук він отримав свої перші зароблені гроші.
Дівчина відразу сподобалася юнакові, і він використав весь свій шарм та красномовство, щоб ближче познайомиться з нею. Спільні прогулянки вуличками осіннього міста, веселі вечірки в компанії приятелів, романтичні побачення, що зазвичай закінчувалися ніжними обіймами та солодкими поцілунками. Незабаром їхня дружба переросла в полум’яне кохання, а згодом вони стали на рушничок щастя та створили молоду сім’ю.
Були у них сварки й непорозуміння, бо це традиційні атрибути будь-якої родини, але їх швидко замінювало примирення та злагода, яких досягають люди, котрі насправді кохають одне одного. Щасливим моментам обоє тішилися щиросердно, побутові труднощі долали спільними зусиллями. Єдине, що турбувало, – нездатність Аннички завагітніти. Тоді вони спробували все, що тільки можна було. Спершу оббивали пороги традиційних медичних закладів. Кваліфіковані професори-гінекологи лиш безпорадно розводили руками, не в змозі розв’язати проблему молодої пари. Потім чоловік з жінкою вдалися до послуг так званих народних цілителів. Ті не скупилися на численні обіцянки й запевнення в майбутньому успіху, однак єдине, що змогли, то це спустошити сімейний бюджет подружжя.
Розпач, відчай, зневіра ледь не призвели до розлучення. Ні, чоловік не збирався покидати свою дружину. Навпаки, це Анничка вбила собі в голову, що негідна бути в парі з Маркіяном. На щастя, до фатального кроку не дійшло. Якось чоловік почув про отця Теодозія. Один знайомий розповів, що начебто цей старий священник наділений чудодійною силою і здатний за допомогою молитви зцілювати навіть безнадійно хворих.
Навчений гірким досвідом, Маркіян сприйняв цю інформацію скептично, однак таки вмовив дружину поїхати в маленьке село, загублене серед карпатських полонин. Отець Теодозій виявився справжнім чудотворцем. Його молитви зробили, здавалося, неможливе: незабаром Анничка завагітніла й у належний термін народила здорового хлопчика. Сина, про якого вони так давно мріяли.
Маркіян летів додому, наче на крилах. Там на нього чекала дорога дружина й маленький синочок. Обох він любив понад усе на світі. Заради них без вагань готовий був пожертвувати своїм життям. Хто ж тоді міг знати, що настане такий момент, коли чоловік уникатиме зустрічей зі своїм єдиним сином?
Біля входу на цвинтар було порожньо. Це й не дивно, адже мало хто в таку негоду захоче відвідувати померлих. Старий на такі дрібниці не зважав, а залишивши затишний салон автомобіля, неспішно попрямував до могили покійної дружини. Анничка відійшла в потойбіччя п’ять років тому. Не витримала бідолашна всіх тих випробувань, що випали на її долю останнім часом. Нервове виснаження спричинило низку захворювань, яких нездужав побороти знесилений організм жінки.
Могила розташована неподалік високої тополі. Маркіян сам вибрав це місце. Тоді тут була лишень поросла травою ділянка цвинтаря, тепер же, наче гриби після дощу, виріс частокіл з гранітних хрестів. Чимало з них були увінчані жовто-блакитними стягами.
Поклавши букет на могилу дружини, старий перехрестився й пошепки проказав молитву. Після цього присів на невеличку дерев’яну лавочку й упівголоса промовив:
– Привіт, дорогенька! Я знову прийшов провідати тебе.
Був переконаний, що Анничка обов’язково чує його з того світу, та й хотілося просто виговоритися.
– А знаєш, я днями пообіцяв нашим онукам, що ми поїдемо в гори на Різдво. Пам’ятаєш те карпатське село, у якому ми з тобою провели нашу першу спільну відпустку? Ну, там де я називав тебе Лісовою Мавкою, а ти, за мій крислатий капелюх, дражнила мене лісовим опришком. Так-от, я влітку придбав там невеличку хатинку. За які гроші, спитаєш? Та за відкупні, які отримав від нашого сина.
Чоловік замовкає, бо спогади минулого знову починають дошкуляти йому…
У важкі 90-ті завод, де працювали чоловік з жінкою, розвалився. Анничка залишилася вдома пильнувати господарство й доглядати сина, а от Маркіян подався на заробітки. Руки чоловік мав золоті, праці не цурався, тож без великих проблем знайшов собі місце з пристойною зарплатнею. Не довелося навіть виїжджати за кордон. Щоправда, у рідне містечко приїздив нечасто і з дружиною та сином бачився менше, ніж би це йому хотілося.
Тепер Маркіян нерідко дорікає собі за це. Мабуть, не варто було так вчиняти. Гроші грішми, але вони ніколи не замінять дитині рідного батька. Особливо коли ця дитина хлопчик-підліток, який у цьому віці так потребує порад і підтримки дорослого чоловіка. Анничка була чудовою матір’ю, та вона занадто любила свого «маленького Богданчика». Можливо, тому Богдан виріс черствим, самозакоханим егоїстом.
На зароблені гроші незабаром вдалося облаштувати свій заміський будиночок і навіть накопичити на власний автомобіль. Знайшлась робота уже в рідному місті. Маркіян старався зробити так, щоб його найдорожчі люди мали все для пристойного життя. Коли виникла ідея послати сина в найпрестижніший столичний університет, не вагаючись ні секунди, позичив кругленьку суму, щоб оплатити його навчання.
Десь там Богдан і знайшов собі майбутню дружину. Дівчину звали Марта, і вона відразу не сподобалася чоловікові. Вже під час першого візиту молодої пари до них у гості досвідчене око Маркіяна запримітило в ній ледь прихований наліт чванливості та зарозумілості. У тому, як вона спілкувалася з ними, як оглядала їхнє помешкання і навіть просто зверталася до людей, відчувалися нотки зверхності й зневаги. Це й не дивно, адже батько дівчини начебто був якимось великими цабе в Києві, і вона вважала себе світською левицею.
Коли син зі своєю обраницею повернулися в столицю, чоловік не забарився поділитися власними сумнівами з дружиною. Анничка тільки іронічно хмикнула. Марта гарна дівчина й чудова партія для Богдана. Мовляв, разом з нею син буде не лише щасливим і коханим, а ще зможе вибитися в люди, завести потрібні знайомства і згодом стати поважним та заможним чоловіком. Практично все з того, що сказала Анничка, справдилося, тільки-от яку ціну довелося за це заплатити.
На весілля до сина йому з дружиною довелося їхати аж у столицю. Знайомство з батьком нареченої дещо пригасило побоювання Маркіяна. На відміну від доньки той виявився цілком нормальним чоловіком, хоч і займав якусь посаду в одному з міністерств. За чаркою їм вдалося швидко знайти спільну мову й навіть обмінятися номерами телефонів для подальшого спілкування. Самі ж молодята мали вигляд таких закоханих і щасливих, що здавалося, ніщо на світі не здатне їх розлучити.
Спершу так воно й було. Богдан і Марта понад десять років жили в злагоді й благополуччі. Незабаром у них народилося два синочки, з якими вони час від часу приїздили в гості до Маркіяна й Аннички. Ніщо не провіщало лиха. Аж одного вечора до чоловіка задзвонив його сват і повідомив звістку, від якої можна було очманіти: Богдан покинув дружину заради молодої коханки.
Телефонна розмова із сином не дала нічого. Богдан був різким і дратівливим. Сказав, що не має наміру нічого змінювати, бо то не він винен, а Марта. Мовляв, вона вже не один рік зраджувала його з іншими, а він усе прощав, поки врешті-решт урвався терпець. Тепер він знайшов жінку, яка по-справжньому його кохає і буде вірною. А наприкінці грубо заявив, що вже достатнього дорослий, щоб ухвалювати відповідальні рішення, і батькові не потрібно пхати свого носа в його особисті справи.
Частково син мав слушність. Минуло зовсім небагато часу, як у Марти з’явився інший шанувальник. У Маркіяна зародилася підозра, що й у невістки рильце було в пушку, однак її батьки горою встали на захист своєї доньки. Мовляв, такої вірної та чесної дружини світ ще не бачив, і вона перед Богом чиста, наче та краплина світанкової роси.
Нескінченні сварки, з’ясовування, докори та звинувачення лилися з усіх боків, мов вода зі старого друшляка. Кожен хотів довести свою правоту. Найбільше в цій непростій ситуації постраждали діти, бо виявилося, що насправді вони нікому не потрібні. Тож коли Анничка померла, і Маркіян залишився сам, подав шалену, на перший погляд, ідею: нехай онуки деякий час поживуть у нього. Дім великий, місця на всіх вистачить.
На диво, цю пропозицію старого всі прийняли. Син з колишньою невісткою влаштовували особисте життя. Кожен знайшов собі іншу половинку й не мав часу, можливостей, а головне – бажання доглядати й виховувати двох хлопчаків. Сват теж заявив, що надто заклопотаний міністерськими справами і йому ніколи буде виховувати онуків.
Ось так Василько і Петрусь замешкали в діда Маркіяна. Спершу на «деякий час», та відомо ж бо: ніщо не буває таким постійним, як тимчасове. Тут продовжили навчання, знайшли собі нових друзів, а найголовніше – потрапили в атмосферу доброти та любові. Батьки інколи провідували своїх дітей, однак кожен візит приносив більше неприємностей, аніж радості, адже обоє сіяли в душі синів ненависть та розбрат. Богдан намагався очорнити в очах хлопців їхню матір, Марта так само хаяла колишнього чоловіка. У підсумку обоє все більше й більше віддалялися від хлопців.
Поки чоловік віддавався спогадам, мжичка перетворилася на рясний дощ. Маркіян розкрив парасольку, помолився на прощання і неспішно почвалав до машини. Час забирати внуків зі школи.
А вже на світанку в переддень Різдва у старого задеренчав телефон.
– Тату, привіт! З прийдешніми святами тебе.
– Здоров був, сину! – і, щоб не затягувати розмови, запитав прямо: – Чого надзвонюєш так рано? Є якась справа?
– Так, – зам’явся Богдан. – Я тут нещодавно хлопцям пообіцяв, що приїду на свята, але обставини, на жаль, не дозволять цього зробити. Поясни їм там усе і купи замість мене різдвяні подарунки. Гроші на карточку я тобі вже скинув, якщо мало, то ще докину.
– Не треба, – сухо промовив старий. – Того, що ти надіслав, нам вистачить на всі свята. І подарунки я вже придбав. Можеш не хвилюватися! З Різдвом тебе.
І, не чекаючи на відповідь сина, обірвав зв’язок. Після цього зробив свій традиційний ранковий моціон: застелив ліжко, одягнув улюблений спортивний костюм – та вийшов на вулицю. А там справжня казка. За ніч підморозило, і замість набридливої мряки з неба нарешті посипав сніг. Перший сніг цієї зими. Спіймавши на долоню кілька невагомих сніжинок, Маркіян усміхнувся. Усе складалося якнайкраще. Напередодні телефонувала Марта і попередила що не приїде, бо зайнята невідкладними справами, сьогодні – Богдан. А ще випав перший сніг. Тепер зі спокійним серцем можна будити внуків і разом їхати святкувати в гори.
Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії
Життєві історії

